Полковник Семен Височан - Микитин Теодор
Рвучко схопившись з постелі, він припав до шибки.
Над землею стояв рожевий світанок. Батько, заглядаючи у маленьке дзеркальце, голився біля криниці і розмахував бритвою, ніби шаблюкою. З Комарова прибула саме зміна гінцям-вікторівцям, і ті не кваплячись збиралися додому. Мама видоїла корів і несла в хату двоє відер молока, що повнились білою піною. У стайні, ніби нагадуючи, що пора в дорогу, заіржав Султан, здобичний татарський жеребець, і Семен почав швидко вдягатися.
Великий, як цибулина, срібний годинник, що його подарував Семенові батько, показував вже восьму годину, як ватажок вирушив з сином у дорогу. Разом з Височаном їхали його два приятелі-побратими: загродовий Гриць Барицький та вільний селянин Марко Дудник. Обидва розумні та бувалі, вони не раз допомагали своєму ватажкові порадою і шаблею. Барицький та Дудник були письменні, і тому Височан узяв їх за свідків своєї розмови з поміщиком. Згодом своїми підписами в земських книгах вони мали ствердити умову ватажка з Закревським.
Результату розмови і торгу за Оксану Семен повинен був чекати у Ковальчуків.
Сонце вже звернуло за полудень, як вершники прибули до Братковець. За тиждень, що минув з часу, як тут побував Семен, у селі де-не-де прибавилось злиденних землянок і хижі. Зате там, де ще недавно чорніли руїни поміщицького будинку, землю вже було очищено від згарищ, і понад два десятки чоловіків жваво працювало під наглядом самого Закревського. Одні копали фундаменти під нову будову і вивозили землю, інші розпилювали тільки-но привезені товстенні дубові колоди, треті, у яких збереглися вози та коні, возили камінь та пісок. У глибокій ямі кипіло вапно – його довгими дерев’яними кочергами перемішували виснажені, мовчазні жінки. По всьому видно було, що поміщик задумав побудувати новий будинок, ще більший і кращий від спаленого татарами.
Закревський, довгов’язий і вайлуватий, вештався серед людей, підганяв знеможених лайкою та нагаєм. Побачивши гостей, він ніби засоромився своєї поведінки і, кинувши нагай гайдукові, поспішив їм назустріч.
– Го-го! Кого я бачу! – зрадів, стискаючи руку ватажкові, який саме сплигнув з коня.— Сам славетний приборкувач татар, який врятував мене од ясиру!
Привітавшись з ватажковими супутниками, вів далі:
– Ось до чого дожився на старість Закревський,— поскаржився ватажкові.— Навіть солом’яної хлопської стріхи над головою нє має.
– Тут швидко палац виросте,— Височан показав на кріпаків, що ні на хвилину не відривались від праці.
– Ей, коли то буде? – сердито махнув рукою Закревський.— Та й хто будуватиме? У Братківцях до татарського нападу було біля двохсот працездатних кріпаків, а зараз їх менше половини. Одних татари повбивали, інші розбіглися. Дурні! Гадають, що знайдуть ліпшого пана,— глумливо засміявся.— Але сядемо отам під деревом і погомонимо у затишку,— показав на стару липу в кутку подвір’я.
Сонце пекло, піт заливав людям очі, але Закревського це не турбувало.
– Ворушаться, як мухи у дьогті. Старого управителя вбили татари, а новий тримає руку за хлопами, і я мушу наглядати та працювати за двох. Вашмосць знає од сина, яку справу я маю до нього,— звернувся до ватажка.— У мене за Братківцями понад двадцять ланів пустища, але користі від нього немає.
– Без кріпацького поту земля не вродить,— кинув, буцімто байдуже, Дудник.
Закревський з підозрою глипнув на гостя, не знаючи, як поставитися до його слів, які можна було тлумачити по-різному.
– Без праци нема колачи[21], – зм’якшив сказане Дудником.— Бери, вашмосць, пустище, засновуй осаду, і обидва матимемо калачі,— посміхнувся доброзичливо до Висо— чана.— За осаду одержиш два з половиною лани та довічне війтівство. Таке добро не щодня трапляється,— додав, ніби робив ватажкові надзвичайну ласку.
– Вашмосць називає пустище добром? – здивувався Барицький.— Та їх у нас на Підгір’ї скільки завгодно, а буде ще більше.
– Не розумію,-знизав плечима Закревський.-Я, навпаки, гадаю, що скоро їх заселять і земля зросте в ціні.
– Хто їх заселятиме? – посміхнувся з глумом Барицький.— Народу не прибуває, а весь час меншає. Одних татари вигублюють, інших морова пошесть косить. Куди не поглянь – скрізь згарища, руїни і зарослі бур’янами села.
– Проворні та сміливі подаються на вільні землі або на Січ,— докинув від себе Дудник.
– Вашмосці переборщують,— незадоволено заперечив Закревський.— Одні вмирають, а інші народжуються. Хлопська порода живуча… Отже,— знову почав про осаду,— маючи кількох кріпаків, на двох з половиною ланах можна жити заможно. Вацьпан колись ще подякує за моє добро,— звернувся до Височана.
– Староста має таке ж пустище біля Боднарева,— озвався ватаг, який досі мовчав.— Він дає мені за осаду три лани.
Закревський нервово завертівся на лавочці. Але, лютуючи в душі на Височана, поміщик у той час розумів, що ватага не можна зарахувати до звичайних осадчих. Цей напівхлоп, напівшляхтич як уже візьметься за діло, то напевно доведе його до кінця і не злякається самого Куропатви. Він не тільки зуміє оборонити осаду та поселенців від посесіонатів, але й захистить околицю від ординців. Та й староста не такий дурний, як про нього кажуть, і нині чи завтра добавить ватажкові півлана або й лан. А тому треба поспішати, щоб опісля не говорили про Закревського, що "розумний поляк після шкоди".
Він не допитувався, чому Височан відмовився заснувати осаду в Бондареві, вважаючи за розумніше повернутись до своєї справи.
– Згода, вашмосць! – по-панібратськи поклав ватажкові долоню на плече.— Іншому стільки не дав би, але вацьпанові даю три лани, бо знаю, хто на що заслуговує. Мосці панове будуть свідками нашої умови,— звернувся до Барицького і Дудника.— Правду кажучи, хто має справу з Закревським, той свідків не потребує,— напиндючився, як індик.— Шляхетське слово – наче кремінь. Нові поселенці, як велить звичай, десять років не одроблятимуть панщини і не платитимуть данини. Ще й одержать деревину на будову. Опісля панщина буде такою, як у Братківцях – чотири дні на тиждень. Пустища є понад двадцять ланів. Три вашмосць візьме собі, а решту землі поділить на дві рівні частини. Одну для поселенців, одну для мене. Землю даю їм безплатно, але за ліс на будову повинні мені заплатити або одробити. На нього завжди є купці. Гданські поташники та вуглярі аж сюди приїжджають по дерево. Отже, згода?
– До згоди ще далеко,— холодно заперечив ватажок.
– Вацьпан не вдовольняється трьома ланами? – жахнувся поміщик.
– Я такого не казав,— застерігся Височан.— Але зараз ідеться не про лани.
– Не розумію, чого, власне, вацьпан ще хоче? – здивувався Закревський.
– Панщини для поселенців не хочу,— пояснив спокійно ватажок.— Не хочу, щоб кожного ранку гайдук стукав їм у віконце,— додав твердо.
Поміщик як ужалений схопився з лавочки і витріщив на ватажка очі.
– Вацьпан жартує чи мовить поважно? – вигукнув обурено.— То навіщо мені така осада, як хлопи не відроблятимуть панщини? А хто ходитиме за плугом? Закревський? А може, пан Височан наміряється заселити осаду сенаторами? – Зареготав злісно.
– Обійдемось і без них,— махнув зневажливо рукою ватажок.— Вони такі до роботи, як віл до карети. Осаду засную на волоському праві.
– Вето! Не позвалям! – верескнув люто Закревський, забуваючи, що він не на шляхетському сеймику в Галичі.— То є порушення наших шляхетських прав. Панщизняними я розпоряджаюсь, як захочу, а посади хлопа на волоському праві, ще й закріпленому у земських книгах, то опісля на панщину його вже не заженеш. Хлопство бунтується, покликається на якісь закони і навіть хапається за зброю. Та й прибутків значно більше од панщизняних, ніж од волощуків.
– На Підгір’ї волоських осад уже чимало,— нагадав поміщикові Височан.
– За дурнів не відповідаю,— буркнув Закревський.-
І не розумію, чого вацьпан наполягає на Волощині?
– Для добра нашої справи,— запевнив Закревського ватажок.— Поселенці десятою дорогою обминають панщизняні осади і шукають волоських. Остогидла народові панщина. Як почують, що ми засновуємо панщизняну осаду, то ніхто сюди не загляне. Пустище як стоїть, так і стоятиме без хісна.
– Пся крев! – буркнув Закревський, не знаючи, що відповісти.
Височан, безперечно, мав рацію, і поміщик не знаходив розумних доказів, які переконали б ватажка та свідків, що вони помиляються.
– Якби вашмосць був посесіонатом, то заговорив би інакше,— закинув гостеві нещирість.
– Вацьпан погано мене знає,— образився Височан.— Посесіонат візьме своє з народу чиншами[22], а люди все ж матимуть крихту волі.
– Народ… воля…— роздратовано передражнив ватажка Закревський.— Так говорити не личить шляхтичеві. Хлоп створений на те, щоб працювати для свого пана, і баста!
– Воля вацьпана,— здвигнув плечима Височан, встаючи з лавки.
– Ей, стривай же, вашмосць! – злякався поміщик.— Куди квапитись? Адже таких справ не вирішують за один отченаш.
Закревський будь-що прагнув порозуміння з ватажком – кращого за нього осадчого не знайти. Без Височана пустище і далі лежатиме облогом. Можна продати гданським купцям ліс, узяти тисячу дукатів, але хто його рубатиме, як немає людей? А притисни хлопів, які залишились, ще міцніше, то втечуть. Чорт забери! Хай цей хлопський ватаг засновує осаду на тому проклятому волоському праві, а далі буде видно. Помаленьку можна буде взяти поселенців до рук і, домовившись з Височаном, запровадити панщину. Але хосен від них має бути вже зараз. За кожне дерево на будову поселенець мусить зрубати та обчистити ще два дуби для гданських поташників. Так і вовк буде ситий, і коза ціла.
– Височан переміг Закревського!-засміявся нещиро.— Засновуй, вашмосць, осаду хоч на татарському праві, аби тільки земля не марнувалась.
– Тепер можна вдарити й по руках,— запропонував хитро Дудник.
– Хлопський звичай,— скривився Закревський.
Поміщик не сумнівався, що цей небажаний гість – або вільний селянин, або навіть кріпак, і таке панібратство підлонародженого глибоко обурювало і ображало його шляхетську гордість.
– Шляхта такі справи запиває венгжином,— натякнув Дудникові.— Але я також не проти старовини, звичаїв предків,— додав квапливо, помітивши на обличчі ватажка незадоволення.
Обмінявшись потиском руки з Височаном і Барицьким, Закревський нерадо, двома пальцями доторкнувся долоні Дудника.
