Ілюзіоніст - Бердник Олесь
І так нескінченно…
— Ой як страшно, — зітхнув Павлик.
— І гарно, — додала Марійка.
— Уявіть собі, — вів далі Ойра-Хан, поблискуючи блакитно-стальними очима, — що ми з вами перебуваємо у малесенькому світі-хвильці. І володіємо силою цієї хвильки, хоч і входимо до великої хвилі. Щоб ввійти до системи великої хвилі, а потім далі й далі, треба зуміти оволодіти потужністю тих зоряних валів, куди ми повинні проникнути…
— Не розумію, — жалібно сказала Марійка. — Все одно ж я малесенька порівняно з тими хвилями!..
— Ми навчилися переходити з однієї системи хвиль в іншу, — пояснив Ойра-Хан. — Змінюється не лише енергія корабля, а й ми, наші тіла, наша свідомість стає частиною нового світу. Це непросто, це схоже на те, ніби гусінь народжується метеликом. Але ж ви не побоїтеся? Ви ж не гірші від гусіні?
— Ні, — радо засміявся Тарасик. — Ну й гарно сказав Ойра-Хан! Ми не гірші від гусіні!
— А на чому ми сидимо? — озвався Павлик. — Нічого ж не видно?
— На незримих полях, — пояснив Ойра-Хан. — Існує не лише те, що можна помацати, побачити. Готуйтеся до небувалого. А тепер пора!
— Що пора? — притишено мовила Марійка, передчуваючи щось важливе і тривожне.
— Пора випробувань, — ласкаво і серйозно сказав Ойра-Хан. — Ми будемо проходити крізь кільки систем різних вселенських хвиль. Я зроблю так, щоб ці переходи були поступові, і ви зможете пристосуватися. Проте, я боюся за вас, мої друзі…
— Не бійся, Ойра-Хан, — прошепотіла Марійка, хоч у самої тремтіли руки. — Ми постараємося…
— Ойра-Хана незабаром не стане, — посмутнів ілюзіоніст. — Тому надивляйтесь востаннє на мене…
— Ти вмреш? — скрикнув Тарасик. — Тоді я не хочу!
— Ні, — ласкаво заперечив Ойра-Хан. — Я не вмру. Просто щезне мій тимчасовий вияв, який я вибрав собі для Землі. Чи пізнаєте ви мене в іншому вияві?
Діти мовчали, спантеличені, вражені, перезиралися.
— Важко? — похитав головою ілюзіоніст. — Важко розлучатися з звичною формою. Інколи люди плачуть навіть за вбранням. А тут — зміна тіла. Проте колись наука Землі оволодіє новим знанням і люди вільно переноситимуть свідомість з мозку в мозок, з тіла в тіло, навіть в машину. Головне, збагнути: ти господар форми, а не форма — твій господар!
— Не розумію, — заплющив очі Павлик. — Хоч убий — не розумію. Як це так… Щоб моя думка — в іншому тілі…
— А я бачив! — сказав Тарасик.
— Що ти бачив? — зацікавився Ойра-Хан.
— У сні бачив… Ніби птах… Лечу, лечу попід хмарами… Але ще бачив, наче я коза лісова… А за мною женеться щось страшне… А я тікаю, тікаю, не можу втекти…
— Хі-хі! Коза, — сміявся Павлик.
— Не смійся, — зауважив Ойра-Хан. — У сні нам інколи ввижається те, чого ми не можемо прийняти в звичному стані. Добре, добре, Тарасику!
— І я бачила сни, — продзвеніла Марійка. — Мов би я розмовляла з лісом, з деревами. І дуб мені оповідав казку…
— Тоді я не боюся за вас, — кивнув Ойра-Хан. — Ми починаємо перехід в систему іншої хвилі. Обніміть мене, діти…
Марійка палко поцілувала факіра, судорожно схлипнула. Зазирнула в зволожені сині очі, які тратили стальний блиск.
— Ойра-Хан… І я вже ніколи… ніколи не пройду з тобою понад берегом Бугу? Не розмовлятиму про далекі світи?
— Ми з тобою навіки, — прошепотів Ойра-Хан. — Я в твоєму серці. Згадай лише мене, і все знову й знову з тобою…
Він обняв хлоп’ят, рвучко одступив назад. Погасла зоряна стрічка перед очима дітей, щезла куля Землі. Сині сутінки оповили все.
— Сон… Сон, — прошепотіла Марійка, знемагаючи від хвиль дрімоти. — Який стосиній сон…
Потужна хвиля накотилася, зазвучала всемогутньою піснею, і на верхів’ї майже нечутних акордів метнула свідомість дітей у безвість…
НЕБУВАЛІ СФЕРИ
Хто ти? Хто ти?
Ма… Ма…
Хто ти? Хто ти?
Я пісня! Я пісня…
Заспівай мені пісню, кохана… Нашу улюблену пісню…
Налетіли гуси з далекого краю,
Скаламутили воду в тихому Дунаю…
Хто ти? Хто ти… Де взяла дивну пісню?
Іскри, іскри довкола, мов би метелики зоряні в невимірності. Ні, то сонячні зайчики на хвилі річковій. Ні, то щасливі промінці в коханих зіницях. Ой ні! То солодощі материнських пестощів! Зажди… Не так… То жовтогарячі квіти на мовчазних луках…
Хто ж ти? Хто ти?..
Та раніш ми любились, мов зерно в орісі,
А тепер розійшлися, як туман по лісі…
Сині, кохані очі. Материнські трояндові вуста. І поруч — суворо-ніжні карі очі. Хто, де, звідки? Вогні, вогні. Безліч облич… Громи овацій. Кому, навіщо? Падіння, кров… червоні димуючі пелюстки на жовтій тирсі арени…
Хто ти? Хто Ти?
Розмальовані балагани… жадібні очі… гори… і дивна постать в блакитному… сірі пронизливі очі… вічна гра, нескінченна, щаслива гра… Тихі вечори, грозові вечори, чарівницькі розмови… про що? про що?..
Хто ти? Хто ти?!
Ой, як болісно зібратися докупи. Танцюють іскри в незмірності, неокресленості, неозначеності!
Я пісня! Я пісня!
Я пісня, котра нічого не жадає. Я віддаю себе. Слухайте мене… слухайте… прийдіть, прилетіть… станьте мною…
Хвиля, мелодійна хвиля! Як важко вибратися на її гребінь, на її сяюче верхів’я! Та ось! Сплітаються в танці, в пісні, в коханні іскри вільного танцю, вибухають сонцем з вогняної спільної краплі!
Грім потрясає сфери!
Хто ти? Хто ти???
Ма… Море… Мати… Мрія… Мара… Мила… Матуся… Марі… Марійка…
Тиша.
Розкотилися громи у безвість. Перемога Над ким? Над чим?
Я — Марійка.
Хочу бачити.
Синя імла. Тіні, блакитні тіні. Невиявлені, нестверджені. Навіщо, як, для чого?
Хочу торкнутися.
Тріпочуть прозорі ніжно-зелені пелюстки. О, вже рожеві! Червоні… Сонячно-жовті…
Дайте мені вашого запаху, дайте себе — сповнити груди, душу… дайте утвердити себе у вашій несказанній красі…
Плине, плине небувалий легіт, котить хвилі казкових запахів, мелодійних, іскристих, ласкавих, солодких запахів…
Розплющились очі…
Очі? Де ж вони? Я розплющилася вся. Я — око. Я пісня. Я квітка. Я барви. Я легіт весняного дня…
Ти вернулася в світ, Марійко. Ти зуміла утвердитися в казці, в небі, в житті, в невимірності. Вітаю, вітаю тебе, сестро кохана…
Хто це? Кого я чую?
Ніжний сміх. Тихий сміх.
Не пізнаєш? Згадай Буг. Згадай вечори зоряні. Іскри на темному плесі…
Ойра-Хан? Це ти, мій прекрасний друже?
Я. Я і не я.
Нема Ойра-Хана! То — лише привид моїх мандрів, далеких мандрів у країну снів. Лишилося тільки твоє кохання, Марійко, як спогад про незабутню квітку. Ти не забудеш мене?
Ніколи, ніколи!
Я знаю, Марійко. Я знаю. Тому радію. Тому сумую.
Покажись, з’явися, озвися, мій друже! Де ти, в чому, який тепер?
Ніжний сміх. Тихий сміх. Дивний сміх.
Ти бачиш мене. Ти чуєш мене. Ти торкаєшся мене. Я став тим, чим був, бо це моя країна — Планета Свободи.
Спалахує вогник серед синіх дерев, іскри потріскують, летять у небо. Небо? Яке тут небо?
Блакитна сфера. Чи рожева? Ні, райдужна. Чи, може, темно-синя? Зорі гаптують на мінливому тлі пластичні узори: барвиста пісня-вишиванка. Світ — дивозвучна дума.
Вогник зростає, веселіє.
Сядь біля мене, Марійко. Зупинися наді мною. Спочинь у мені. То я, твій далекий Ойра-Хан.
Ти — чаклун. Ти чаруєш мене.
Чарую, чарую, моя квітко, моя пісне, моя невмируща любове! Станьмо єдиним акордом, звуком, казкою, тишею, імлою, зоряним променем. Станьмо мовчанням…
Тиша. Пливе час. Чи розлився всеохопним океаном? Чи нема його?
Простір?
Ось він зійшовся у цей ласкавий вогник, і дивиться в моє серце. Цілий вселенський простір. Поза мною — нічого…
Засміявся, заграв хвилями-струнами, метнув сам себе у безмірність, покотив зоряні вали в лоні незримості, виростив чарівне дерево буття з невмирущого серця вічної Пісні.
Он як! Ти і маленький, ти і всеосяжний, мій Небесний Принце! Як збагачуєш моє земне серце, як обдаровуєш його!
Ой ні, Марійко! Я нічого не можу дати. Ти і я — то одне. Ти лише відкриваєш себе у мені, а я себе — у тобі, в інших!..
Інші… інші… Ти сказав про інших… Ойра-Хан! Де Павлик, де Тарасик, мої мужні супутники?
Тиша. Зітхання. Солодкий стогін, мов би після сну.
Хто це?
Марійко… де я? Що зі мною?
Не бійся, не бійся, Тарасику. Ми в країні казки, на Планеті Свободи…
Я нічого не бачу. Я не знаю, який я. Де ти, Марійко?
Ось тут вогник. Павлику, Тарасику, чи бачите ви вогник?
Бачимо, бачимо. Радість, яка радість. Сині дерева, ласкавий вогонь. А де ж ти? Де Ойра-Хан?
Сміх. Щасливий сміх.
Тепер твоя черга, Марійко, учити цих ледарів. Заспали, заспали вони в небувалих сферах. Дівчина випередила хлоп’ят. Жартую, жартую, мої вірні супутники. Не питайте Марійки, де вона… Чуєте її, бачите, ступаєте поруч. Сталося те, про що я вам казав. Ви зросли, переступили межу форми. Тут, в моєму світі, можна бути всім, чим захочеш. Полум’я, котре ви бачите, ваша рука, очі, мова, дерева довкола — ваша пісня, душа, продовження вашого єства, небо мінливе — вічний шлях до великої таїни…
Де ж іще люди, Ойра-Хан? Чи багато у вас мислячих істот? Чи велика твоя планета?
Тінь нерозуміння тягнеться за вами, діти. Відкиньте звичні уявлення. Людей стільки, скільки захочете, скільки полюбите. Все, що посієте — вродить тут, на Планеті Свободи. Все. крім потворних бур’янів, бо такі зернята не пройдуть крізь небувалі сфери. А ви пройшли. Летіть, навчайтесь, пийте серцем нектар нового знання. Я буду з вами, аж доки не захочете вернутися до рідної Землі, щоб принести їй нове слово…
О, мій друже! Невже ми повернемося?
А хто ж зупинить вас у прагненні до подвигу? Нема таких сил у Всесвіті.
Чи знайдемо ми шлях до Землі?
Ви станете мудрими. Я навчу вас. Дам зоряний корабель, яким ви будете володіти. Не безсилими дітьми, а могутніми воїнами прибудете ви на страждаючу планету, котра потребує так багато любові й жертвенності.
Тоді нам дуже довго чекати?
Одна мить радості тут. Півстоліття чи століття на Землі. Тут час не має сили — хіба не відчуваєте?
Пісня. Ласкава й тужлива пісня над блакитним лісом. Легіт незримий торкається пальцями казкового віття, імпровізує на тих струнах ще небувалу мелодію грядущого подвигу…
О, мій друже! Все це прекрасно! Але чому ж так боляче серцю? Чому так боляче?
Тиша. Нез’ясоване мовчання.
Сплелися руки — вогняні язики — у мовчазній спільності. Говорять, палають серця, пізнають мудрість Нового Світу.
О, мій Коханий! Коли ж зійдуться докупи всі нескінченні дороги?
Мовчання. Громове, прекрасне, вічне, мужнє Мовчання…
ЗОРЯНИЙ ВАЛ
Великий чи малий Всесвіт?
Смійся, смійся над тим запитанням Мудра Дитино.
