Ілюзіоніст - Бердник Олесь

ІЛЮЗІОНІСТ

Фантастична повість

1970

Частина перша

АФІША

— Тарасику, Тарасику! Агов!

Тарасик висунув голову з печери, яку він довбав під звивистим корінням вікової верби, чхнув, виплюнув пісок, що скрипів на зубах, і озирнувся.

— Хто там?

— Це я, Павлик…

— Де ти?

— Яв дерезі. Біжи сюди…

Тарасик розкошлав свою чорну кучму, витрушуючи з неї землю і солому.

— Краще ти йди сюди. Глянеш на мою печеру. Знаєш, що я знайшов під корінням верби?

— А що? — зацікавився Павлик, висовуючи золоточубу голову на довгій шиї з дерези.

— Якусь давню грошину. Ве-е-елику! Більшу за п’ятака! Ходи, поглянеш…

— Я боюся твого вітчима. Він як побачить, знову мені палицею по ребрах перепаде!

— Нема його вдома, — махнув рукою Тарасик. — Катай сюди!

Павлик виповз з кущів дерези, котра густим живоплотом оточувала все подвір’я, підтягнув штанці і метнувся до товариша. Тарасик розкрив долоні, чорні оченята переможно блищали.

— Ага! Ти бачив такий скарб?

Павлик торкнувся пальцем темно-мідної з прозеленню кружалки. На ній було грубе зображення обличчя людини, довкола голови — промені.

— А хто це намальований?

— Якийсь король… або імператор давній…

— А вона золота… грошина?

Мабуть, ні… бо я потер пісочком, ось тут… схоже на мідь… і зелені цяточки…

— Пхе, — сказав Павлик, і в його блакитних очах відбилася зневага.

— Коли це мідь, то нащо воно?

— Дурний ти, — образився Тарасик, ховаючи монету за пазуху. — Для науки, знаєш, отакі знахідки що варті?

— А що?

— Ого-го! По них вивчають давні часи. Що було, які люди жили, що вони робили…

— Бреши здоров! Як то можна по грошині взнати щось про тих людей, що їх вже нема?

— А як слідопити взнають про те, хто пройшов, по слідах? А як Шерлок Холмс бандитів ловив? Якийсь папірець, або попіл від цигари, або відбиток руки на стіні — і все! Тут злодіяці й амба. Головне — знати, як прочитати сліди! А для грошей давніх теж є свої слідопити. Учені…

— Може, й так, — зітхнув Павлик. — А все ж таки, краще було б, аби грошину золоту знайти?

— Що ти з нею зробиш?

— Продали б Мошку, перекупнику. Гроші потрібні, оглянувшись, прошепотів Павлик.

— Нащо тобі грошей? — здивувався Тарасик.

— Цирк приїхав. Біля базару на майдані таке робиться…

— А не брешеш?

— Їй-пра! Високі палиці ставлять… такі стовпи великенні… а на них — шатро напинають. Сьогодні ввечері — перша вистава…

— Звідкіля взнав?

— Шатро сам бачив… А про виставу — прочитав на афіші. Недалеко від нас на вулиці приліплена. Гайда — прочитаємо?

— Гайда! — радісно скрикнув Тарасик.

Товариші перестрибнули через паркан. Босі ноги залопотіли по битому шляху, здіймаючи хмаринку золотавої куряви. Покручена вулиця, що звивалася поміж білостінними хатками та пишними садами, привела хлоп’ят до забрукованої дороги, котра тягнулася аж до центру повітового міста. На перехресті стояла афішна тумба, біля неї товпилися люди.

Павлик з Тарасиком протиснулися наперед, якась огрядна баба з двома кошолками сердито штовхнула їх.

— Вас тут не вистачає, шибеники!

Тарасик не звернув на штовхана уваги, почав пошепки читати текст афіші.

— "Всесвітньо відомий цирк Агійо… Вчені коні… Ек… еквілібристи… пантоміма… ілюзіон… сенсація віку…" Павлику, а що таке сенсація?

— Сам не знаю. Якийсь фокус. Ілюзіон — то фокуси, я питав людей на базарі…

— Ой, здорово! Диви, що далі…! "Таємничий факір Ойра-Хан… ілюзія по замовленню… Вперше в світі… Квитки продаються… Ціна… п’ятдесят копійок… двадцять п’ять… десять… п’ять…" П’ять найменше… Гайда звідси, Павлику…

Хлоп’ята перебігли дорогу, поволеньки пішли своєю вулицею додому.

— Де ж дістати по п’ятаку? — Тарасик запитливо глянув на товариша.

— Ото ж бо й є, — зітхнув Павлик, підкидаючи ногою якусь паперову коробочку. — Для того ж я й приходив до тебе…

— Та перестань ти куріти! — крикнув Тарасик. — Прямо на мене! У мене є тільки шаг…

— А в мене — півшага, — жалібно озвався Павлик. — У матері не випросиш. Почне одразу плакатися — я всі руки у пральні постирала за ті копійки криваві, щоб вас, махаметів, прогодувати, а ти на всякі дурниці канючиш!

— Це точно, — похнюпився Тарасик, зупиняючись біля свого двору. — що ж робити?

— А в твого… вітчима, — несміливо сказав Павлик.

— Грошей попросити?

— Еге ж…

— Не дасть. Він торішнього снігу не дасть. Якби мама була жива…

Хлопці помовчали. Потім Тарасик радісно підскочив, ляснув долонею по спині товариша.

— Біжімо до Мошка. Я йому покажу грошину. Може, він її купить за десять копійок. Га?

— Біжімо!

Незабаром Павлик з Тарасом вже стукали до високих воріт перекупника Мошка, котрий жив на сусідній вулиці у кам’яному будинку з вічно зачиненими зеленими віконницями. За парканом захлинувся від злобного гарчання пес. У воротях відчинилося віконечко, здивоване око Мошка глипнуло на хлоп’ят.

— Ой, таке мале і стукає! Чого тривожите старих людей, голодранці?

— Ми… по ділу, — несміливо сказав Тарасик.

— Ой! Яке там у вас діло? — усміхнувся Мошко і його хрящуватий ніс смішно заворушився, ніби принюхувався до якогось нечутного запаху. — Може, маєте спадщину велику від покійної бабусі? Хочете продати графський палац? Хе-хе!

Тарасик витягнув з-за пазухи стародавню монету, дмухнув на неї навіщось і, поклавши на долоню, показав перекупникові.

— Ось… купіть…

— Ой! — здивувався Мошко. — Що то є?

— Знайшов, — гордо сказав Тарасик. — Давня грошина. Дайте десять копійок…

— Десять копійок? — скрикнув Мошко. — Таким малим — десять копійок? Це ж ціле багатство! За що вам десять копійок?

— За грошину…

— Ану, дай сюди…

Перекупник взяв монету, куснув її, потер об рукав лапсердака. Звідкілясь витягнув окуляри, осідлав ними носа, почав розглядати знахідку.

— Гм… Бронза… звичайнісінька бронза… Нащо воно мені…

— Для науки, кажуть, такі гроші треба… щоб вивчати старовину…

— А що мені до того, — позіхнув Мошко. — Знайди такого вченого дурня, який тобі дасть десять копійок… Або нумізмата…

— Як?

— Нумізмат… Чоловік, що цікавиться різними монетами, збирає їх… Затямив? На, тримай!

— Перекупник кинув монету крізь віконечко назад, Тарасик підхопив її на льоту.

— А де такий чоловік є?

— Може, в Києві. У нас нема. Ну — геть з моїх очей, голодранці. І не смійте більше стукати!

Віконечко зачинилося. Тарасик погрозив кулачком.

— У жаднюга! Пожалів десять копійок…

Хлоп’ята поверталися додому сумно, Павлик збивав палицею голівки реп’яхів.

— Нічого не вийде, — жалібно нив він. — У матері не вициганиш. Так і не побачимо фокусів. А так хотілося…

— А як ти думаєш… що таке — ілюзія по замовленню?

— Хто зна. Може, що захочеш — те й покаже фокусник…

— Ой, здорово! Треба розбитися на десятеро, а таки дістати!

— Де?

— Я спробую у вітчима…

— Ти ж казав, що він снігу не дасть…

— Може, й дасть, — похмуро мовив Тарасик. — Я ж в нього ніколи нічого не просив. Що ото кине, як собаці, на сніданки в гімназії, те й моє… Не журися, Павлику! Як випрошу то й для тебе буде. Ми таки побачимо ілюзіон…

— Ой, якби то! А тепер — я додому. Гукнеш мене, коли що…

— А печеру копати не поможеш? Може, ще щось знайдемо?

— Хай завтра, Тарасику. Бо мені ще треба нарвати берізки свині. Мати загадала. Як не нарву — дасть ввечері припарки. Тоді про ілюзіон нічого й думати…

— Гаразд. Хай — завтра, — поважно кивнув Тарасик. — А як випрошу грошей — побіжимо за квитками разом. Я гукну тебе!..

ВІТЧИМ

Вітчим, як завжди, прийшов з роботи після полудня, коли вже сонце хилилося до імлистого заходу. Тарасик зі своєї печери бачив, як він поволеньки зайшов до хвіртки, глянув пильним оком довкола, підняв якусь мотузочку, що лежала на стежині, і, згорнувши її, поклав до кишені. Зайшовши до хати, виніс на ґанок відро води й прадавній дерев’яний ківш. Сердито загилив ногою кота, що трапився на дорозі. Кіт несамовито закричав і шаснув у дерезу. Вітчим почав умиватися, розхлюпуючи воду, і, порскаючи, проклинав кота.

— А щоб ти здох йому! Погибелі на тебе нема, дармоїда! В печінках мені сидиш, паскудна тварюко! Де тебе не посій, там і вродиш…

— За що він його? — жалісливо прошепотів Тарасик. — Нічого ж котик не вчинив, сидів смирненько…

Вітчим умився, щось буркочучи, почав утиратися. Втирався він довго й нудно, ніби хотів одполірувати до блиску своє кругловиде, в ластовинні, обличчя та великі червоні вуха, з яких стреміли руді пучки волосся.

Потім він виніс надвір чавун вчорашнього борщу, котрий сусідська баба Химка варила їм щодва дні. Поставив на одноногому столику, вкопаному під напіввисохлою грушею. Розгорнув газету, почав різати на кавалки ліверну ковбасу й чорний хліб.

— Тарасе! Тарасе! — гукнув він.

Тарасик неохоче виповз із притулку, обтрусився.

— Тут я…

— Йди їсти… Бери ложку…

— Тарасик сів на ослін напроти вітчима, з-під лоба зиркнув на його непривітне обличчя. "Дасть чи ні? Просити чи ні?" Він почав знехотя хлебтати несмачний борщ, поглядаючи на шматочки ковбаси.

— Чого в пилюці? — буркнув вітчим. — Знов довбався в землі?

— Еге ж…

— Не шануєш одежини. Мені кожна копійка потом дістається, а ти…

Тарасик промовчав. Вітчим одгорнув для нього три шматочка ковбаси. Хлопець не зчувся й коли, як вони опинилися в його животі. Вітчим косо глипнув на нього.

— Меткий. Аби так до роботи був моторний та до навчання… Де був сьогодні?

— Дома гулявся… А в мене до вас, дядьку Семене, є прохання, — зважився, нарешті, Тарасик і подих у нього перехопило.

— Дядьку, дядьку! — перекривив вітчим. — Що там у тебе?

— Дайте мені десять копійок, ледве чутно мовив хлопець. — Я більше не прохатиму нічого…

— Десять копійок? — скрикнув вітчим і на його щоках проступило коричневе ластовиння. — Навіщо тобі такі гроші?

— Хочу побачити цирк… Приїхав до нас… Я читав афішу…

Вітчим набурмосився, колючим поглядом провів по скуленій постаті пасинка.

— Знаю, що буде цирк. Сам піду нині ввечері. Та чи заслужив ти на ласку? Непривітний, злий, як зінське щеня. Дивишся вовком на мене. Дядьком звеш.

От назви батьком — може, й візьму тебе на цирк… Назви…

Хлопець мовчав, утупившись поглядом в спориш під ногами.

— Ну, чого ж мовчиш? Хліб мій їси, а батьком кликати не хочеш? Язика ковтнув? Дядько я тобі чи батько? Кажи!

— Мій батько вмер, — тихо, але вперто прошепотів Тарасик.

— Умер, умер! — люто сикнув вітчим, вдаривши дерев’яною ложкою по столу. — Знаю, що здох! Як собака! На каторзі!

— Ні! Ні! — не стримавшись закричав Тарасик.