Ілюзіоніст - Бердник Олесь

З нею Ойра-Хан повторив трюки з квіткою та левом. А коли вона пішла геть з арени, кланяючись глядачам та посилаючи поцілунки, Їжаковський схилився до свого сусіда і щось шепнув. Той слухняно кивнув і крикнув ілюзіоністові:

— Маю слово до пана факіра!

Ойра-Хан мовчки вклонився.

— Як пан ілюзіоніст ставиться до релігії?

— Я гадаю, тут не місце для теологічних диспутів, — холодно відповів факір.

— І все ж таки… Вас обвинувачують у магії, чортівщині… Звичайно, це може бути від нерозуміння, але… чи не могли б ви якось розвіяти подібні сумніви?

— Яким чином? — поцікавився Ойра-Хан.

— Якщо ви вірите в Бога, то могли б нам силою свого… ммм… мистецтва показати образ райського блаженства, божих ангелів, я не кажу, звичайно, про самого Господа…

— Це можна зробити, — весело і невимушено сказав Ойра-Хан. — Але робити буду не я, а ви…

— Я?

— Атож. Свою уяву про Господа ви побачите ось тут на арені. Я допоможу вам. Увага, зосередьтесь!

Сусід Їжаковського розгубився, почервонів, на арені виник якийсь потворний трон, схожий на дубовий стіл у канцелярії якогось управління, а на ньому сиділа істота, хтозна на кого схожа: на голові мала жандармський кашкет з кокардою, на плечах римську тогу з еполетами, у м’язистих волохатих руках горила тримала замість скіпетра поліцейську дубинку. В залі зчинилося ревище. Їжаковський щось сердито шепотів своєму сконфуженому сусідові. Ойра-Хан іронічно усміхався. Видіння щезло і факір, наче нічого й не трапилося, підкинув угору маленьку прозору кулю: вона ширилася, роздувалася, заповнила весь простір під склепінням цирку, а в ній заясніли заіскрилися золотисті жаринки-зорі. Люди ахнули: перед ними мерехтіло нічне небо, на його тлі з’явилися прегарні ефемерні істоти. Вони літали серед простору, тримаючись за руки і співали ледве чутну мелодію, яка, здавалося, була самою суттю їхнього польоту.

— Я хочу туди, до них, мамцю! — зненацька почувся високий, пронизливий голосок дівчинки. Там гарно, там любо! Я не хочу вертатися додому!

Хтось засміявся. Їжаковський злобно поглянув на Ойру-Хана.

— Ось воно, сім’я чортівське! — прошепотів поручик. — Я мало думав над таким впливом проклятого шарлатана…

Факір сам піднявся над ареною і опинився в центрі сфери. Прозорі істоти утворили кільце, замкнувши Ойру-Хана в грайливий хоровод. Потім вони стали гірляндою квітів, запломеніли багаттям і той вогонь вибухнув з страшним гуркотом. Іскри посипалися на глядачів, декого навіть обпалило. Ойра-Хан з криком упав посеред арени, глядачі підхопилися з місць. На жовтій тирсі виразно видно було плями крові. Факір лежав непорушно. З дверей вихопився блідий Агійо, схилився над ілюзіоністом.

— Лікаря! Чи є тут лікарі? — з жахом крикнув він у залу.

Кілька чоловік переступили через бар’єр, схилилися над тілом факіра. Їжаковський насторожено очікував — спантеличений і злий. Відомий земський лікар Стеценко глянув на шефа жандармів, на публіку, глухо сказав:

— Смерть. Безнадійно! Моментальний шок!

Десь почувся істеричний плач, хтось кричав. Їжаковський встав і голосно сказав:

— Що ж — цього можна було чекати! Останній фокус його дотепний, дотепний! Ходімо, панове, з цього балагану! Фініта ля Комедія! Комедія закінчена!

Публіка з галасом повалила до виходу з цирку…

ПОХОРОН

Вітчим прийшов додому на світанку. Він гримав дверима, щось кричав, п’яно белькотів несусвітні дурниці. Тарасик прокинувся, злякано зіщулився під рядниною, про всяк випадок прочинив вікно, щоб вистрибнути, якщо гад захоче прикласти до нього РУКУ.

— Наволоч, — чулося з-за дверей в паузах між гуркотінням предметів і гидкими лайками. — Шахраї… Всі шахраї… І жандарми і ангели… небесні… Ик! Брехня! Обіцяв орден… а тепер вигнав, як пса… та ще й… насміявся… Ну зажди! Я тобі… А що я йому?.. Хіба дулю в кишені… Сам винен… Сам! І факір… брехун… красно так говорив… а потім здох… здох, як смердюча скотина… Ха-ха-ха! От тобі й фокус! Ха-ха-ха!

Поза спиною Тарасика прокотився холод. Про що він меле? Хто здох? Він каже про факіра? Невже… Ойра-Хан? Невже якесь нещастя?

Хлопець, цокаючи зубами від нічної прохолоди і хвилювання, вибрався з постелі, хутенько натягнув штаненята й сорочину, стрибнув у вікно і шаснув крізь дерезу до дворища Павлика. Над обрієм рожевів небокрай, босі ноги хлопчика холодила нічна роса, в садах лунко співали птахи, готуючись до сходу сонця. Тарасик пробрався до клуні, де влітку спав товариш, впівголоса покликав:

— Павлику! Павлику!

— Га? Що? — почулося з сіновалу.

— Скоріше до мене!

— А що там у тебе? — Павлик шурхнув згори, позіхаючи. Сіно стирчало у нього з волосся, на щоці відбилися стеблинки. — Чого тебе принесло зрання?

— Нещастя!

— З ким? Яке нещастя?

— З Ойра-Ханом! Прийшов гад, щось каже, наче Ойра-Хан умер!

— Таке скажеш! — На обличчі Павлика відбилася розгубленість. — Хіба такий чоловік може вмерти? Ти ж сам казав, що він…

— Що?

— Не такий, як всі… Та й він сказав нам…

— Сказав, сказав! Звідки ми знаємо, що там сталося! Жандарми готувалися його схопити. Може, стріляли! Біжімо, Павлику!

— Гайда! — згодився Павлик.

Вулиці були ще сонні. Лише де-не-де стрічалася хлопцям жінка з коромислом та відрами або кіт, що вертався з нічного полювання. Добігши до базару, товариші уздріли, що щезло шатро цирку. На тому місці метушилися люди, складали начиння на великі гарби та в закриті фургони. Іржали коні, щось кричав Агійо. На одній підводі стояла проста чорна труна. Хлопці принишкли, злякано глянули один одному в вічі.

— Правда, — ледве чутно прошепотів Тарасик і очі його згасли. — Як же це? Що ж це таке?

Підвода з труною рушила. За нею йшов Агійо, кілька жінок-артисток, Марійка.

Тарасик мовчки кивнув Павликові. Вони назирці пішли за процесією. Цвинтар був недалеко над Бугом. Підвода зупинилася над свіжовикопаною ямою: здалека хлопцям видно було купу золотистої глини. Два чоловіки зняли труну, відкрили віко. Хлопцям з-за кущів видно було бліде обличчя Ойра-Хана, пасмо пшеничного волосся. Агійо дивився на покійного, щось тихо говорив. Жінки плакали. Лише Марійка стояла поруч з Агійо, задумана і мовчазна. Труну закрили віком, почали опускати в яму. Всі кинули по жмені землі. Копачі завзято загортали могилу. Агійо махнув сумовито рукою і пішов назад, до воріт цвинтаря. За ним потяглися жінки. Лише Марійка стояла біля ями непорушно, ніби чогось чекала.

Зійшло сонце. Над цвинтарем пливли тумани, розтікалися прозорими струмками поміж горбиками. Копачі підрівняли свіжий горбик, і, жваво перемовляючись, пішли теж.

— Павлику, — нарешті обізвався Тарасик, ледве розтулюючи губи.

— Що? — прошепотів товариш.

— Нам треба підійти до Марійки. Згадай, що казав Ойра-Хан… Щоб не кидати Марійку…

— Правда! — пожвавився Павлик. — І ще він сказав, щоб не дивувалися якщо почуємо щось…

— Може…

— Що? — з надією перепитав Павлик.

— Може, це теж… не просто…

— От якби…

— Ходімо до Марійки…

— Ходімо…

Вони вийшли з-за кущів, наблизилися до дівчинки. Вона глянула на них, кивнула, як давнім знайомим. Очі Марійки були серйозні, але не сумні.

— Я жду вас…

— Ти? Нас? — здивувався Тарасик.

— Ойра-Хан сказав мені, що ви прийдете.

— То, може, він? Тарасик з надією дивився на дівчинку.

— Тихо, — сказала вона. — Ойра-Хан звелів передати: сьогодні вночі зібратися отут, на цвинтарі. Опівночі… Ви прийдете?

— Я прийду, — твердо пообіцяв Тарасик, хоч в його оченятах мерехтіла тривога й острах. Він глянув на Павлика, той кивнув на знак згоди. — Ми прийдемо…

— Дивіться ж, хлопці, — серйозно мовила дівчинка. Може, більше ніколи вам не трапиться таке чудо, яке нас чекає. Я буду тут опівночі.

ВНОЧІ НА ЦВИНТАРІ

Товариші змовилися піти спати раніше, щоб одвернути увагу дорослих. А коли над містом попливла ніч, і в садах затьохкали солов’ї та на околицях почали співати дівчата, Тарасик з Павликом зустрілися в домовленому місці серед сусіднього пустиря і дружно гайнули до цвинтаря.

Над обрієм сходив кривавий окраєць місяця. Буг плинув унизу повільно й мовчазно, лише інколи серед плеса скидалася з плюскотом велика риба. Хлопці, тамуючи подих, перелізли мур цвинтаря, почали пробиратися серед могилок. З огидним писком над головами пролітали кажани. Павлик зупинився, витер спітніле чоло.

— Страшно, — прошепотів він.

— А мені, думаєш, не страшно? — огризнувся Тарасик. — Треба поспішати. Марійка ж чекає…

Вже здалека видно було маленьку постать дівчинки біля свіжої могилки. Вона радо простягнула руки назустріч хлопцям. Тарасик полегшено зітхнув.

— А мені все здавалося, що ти посміялася з нас, — сказав він.

— А то навіщо? — здивувалася вона.

— Не знаю. Так подумалося. І моторошно… Ойра-Хан умер… Навіщо ж ми зібралися?

— Умер? — Марійка ледве чутно засміялася. — Хіба він може вмерти? Вони не вмирають…

— Хто вони? — перепитав Павлик.

— Ті люди, звідки він прилетів. У них все невмируще, він мені оповідав. Ану цитьте…

Десь недалеко почулися мелодійні удари дзвону. Сторож дзвіниці одбивав північ. Раптом над могилою спалахнуло зеленкувате сяйво, вгору порснув фонтан землі, ніби зсередини запрацювало велике свердло. Хлопці сахнулися назад, Марійка скрикнула. З темного отвору вигулькнула примарна постать, зупинилася. Вбрання на ній блищалося в промінні місяця, ніби шкіра гадюки.

— Ойра-Хан! — щасливо скрикнула дівчинка.

Він простягнув їй руку, ступив назустріч, обняв. Глянув на зоряний обрій, глибоко вдихнув нічне повітря.

— Ти прийшла, люба подружко, — радісно шепнув Ойра-Хан. — Ти прийшла на останнє побачення?

— Чому на останнє?

— Я покидаю Землю.

— Без мене? — докірливо запитала Марійка.

— Ти? Ти? — здивовано озвався Ойра-Хан і в його голосі чулася тривога і щастя. — Але ж Агійо… твій батько…

— Він не батько, — сказала Марійка. — Мої батько і мати були артистами цирку. Вони розбилися у Відні під час вистави…

— Я не знав, — сумно сказав Ойра-Хан. — А хлоп’ята прийшли? Ти сказала їм?

— Ми тут, — мовив Тарасик, виступаючи з-за кущів. Тримаючись за руки, товариші підійшли до факіра. — Як же ви…

— Що? — ласкаво усміхнувся Ойра-Хан.

— Вас поховали… а ви знову…

— Я не вмер, а лише зупинив життєві процеси в тілі… точніше, сповільнив так, що лікарі визнали смерть. Треба ж було якось спекатися жандармів! Я міг би втекти сам, але хотілося стрітися з вами.