Ілюзіоніст - Бердник Олесь

З них ваше високоблагородіє довідається, наскільки небезпечним є вищеозначений факір, котрий навіть перед дитиною приховує своє справжнє обличчя за всілякими моторошними вигадками…"

ХТО ТИ, ОЙРА-ХАН?

— Чому ти все мовчиш, мовчиш, Ойра-Хан?

— Я не мовчу, Марійко…

— Мовчиш. Я ж бачу. Не дури мене! Губи не ворушаться, очі якісь чужі…

— Я промовляю, Марійко. Тільки ти не чуєш…

— Я б хотіла почути…

— Може, колись почуєш…

— Дивний ти… Все дивишся, дивишся в небо, на зорі. Що ти там бачеш?

— Найдорожче, Марійко.

— Що тобі найдорожче?

— Одна зірочка. Ти її не побачиш…

— Ти її дуже любиш?

— Люблю, Марійко.

— Як можна любити те, чого не видно?

— А ти сонечко любиш?

— Смішний! Хто ж не любить сонечка? Дуже люблю. Так його ж видно?

— А вночі?

— Що вночі?

— Ось тепер… сонечка не видно… Невже тепер ти його не любиш?

— Як хитро ти запитав. Я й не думала… Справді, я його тепер не бачу, а всеодно люблю… Бо воно є… Ой, як здорово! І мама моя давно померла, я її навіть не бачила, а я її дуже люблю…

— Ти все збагнула, Марійко. Ти славна дівчина. За це я тебе люблю.

— І я тебе, Ойра-Хан.

— Тобі холодно, ти дрижиш. Притулися до мене…

— Ні, ні… Мені не холодно. То так, я не знаю від чого… Послухай, Ойра-Хан…

— Що, Марійко?

— Скажи мені — хто ти?

— Агійо щодня оголошує моє ім’я, Марійко.

— Не смійся, Ойра-Хан, наді мною. Я нічого про тебе не знаю. І ніхто не знає. Ім’я це не твоє — його мав інший чоловік. Він помер. Ти робиш фокуси, люди пливуть до цирку… а гроші всі забирає Агійо, тобі нічого не треба…

— Смішна дівчинко, ти не задумуєшся над тим, про що запитуєш. Та й ніхто не задумується. Ось ти кажеш про ім’я, нібито воно не моє…

— Не твоє…

— А Марійка — твоє ім’я?

— Моє.

— Чому?

— Мене так назвала мама…

— Правильно. А мене Ойра-Ханом назвав Агійо. Я прийняв це ім’я, згодився з ним, ти мене так кличеш, інші люди знають мене, як Ойра-Хана… Хіба цього не досить?

— Химерно. Ти ніби вогонь. Щось палиш, прояснюєш… А як же твоє справжнє ім’я?

— Глянь, Марійко вгору. Що там над річкою… Таке срібне, кругле, ласкаве?

— Хі-хі! Та то ж місяць. Ой, смішний ти!

— Ти сказала — місяць. А для себе він хто?

— Н-не… знаю…

— От бачиш… А візьми оцей листочок, тут на віточці над тобою. Що ти про нього знаєш?

— Нічого…

— Майже нічого, Марійко. А що я знаю про тебе? А що ти знаєш про себе?

— Як ти все дивно повернув… Ніби в казці…

— Ми в казці й живемо. Тільки забули про це.

— Ти не забув. Ти кожного дня робиш казку.

— А люди платять гроші за казку, замість того, щоб самим жити у ній…

— А можна так, щоб завжди жити у казці?

— Можна. Я й прийшов з такого краю, Марійко…

— Ой-ой! Видав себе, видав. Я так і знала — ти не такий як всі…

— Такий. Тільки я не забув про свій рідний край.

— Він там, Ойра-Хан? Серед зірок?

— Там, Марійко.

— Ой, як здорово. Там у тебе є палац, чарівний сад, над яким плавають теплі, волохаті зорі, наче риби в акваріумі…

— Там може бути все, що завгодно. Крім нікчемності й підлості. Там розквітають небачені квіти, пливуть у небі схожі на легкі хмаринки кораблі, в яких вирушають за пригодами в далекі краї дитячі ватаги. їх зустрічають шалені бурі й високі хвилі, проти яких треба напружити всю силу і вміння. І перемога приносить шукачам щасливі здобутки нового розуміння самих себе і рідного світу. У нас немає зла і руїни, обману й жорстокості. Чи віриш ти мені, Марійко…

— Вірю, Ойра-Хан. Я хочу в твій край…

— Ти побачиш його…

— Коли?

— Коли дуже захочеш!

— Так, як на арені? В ілюзії? Так я не хочу, Ойра-Хан. Вогонь, від якого не згоряють. Лев, що не кусає. Голуби, яких нема. Мені не до серця фокуси, Ойра-Хан…

— Ах, ти, моя мудра дивовижна пташино! Як ти далеко сягаєш своїм сонячним розумом. Ти все правильно мислиш: люди готові оддати гроші за міраж, за порожню шкаралупу казкового. Але прагнути за ним, зробити його своїм життям майже ніхто не хоче. Чудо стало для людей вашого світу видовищем, на яке вони втішно позирають з свого болота…

— Я ще не все розумію, Ойра-Хан. Та відчуваю — ти правду сказав. Як же принести людям казку?

— Спочатку треба розбити кайдани на серцях у людей, Марійко. Ти бачила — вони навіть в цирку сидять в кільки рядів: спереду найбагатші, найпишніші, а чим далі — тим бідніші. А хіба розум і добро можна одділити вбранням?

…Тут дозволю внести своє зауваження, ваше високоблагородіє, щоб у вас, бува, не склалося враження, що я можу схвалювати ось такі химерні й протизаконні міркування. Мені здається, що вищеозначений Ойра-Хан ніякий не чарівник з всяких там казкових країн, а шарлатан і революціонер, ворог його величності самодержця всія Русі, і забиває він голову дитині всякою белібердою з якоюсь протизаконною метою, про що ваше високоблагородіє сам краще від мене нікчемного збагне і вияснить. А тепер дозволяю собі перейти до дальшого викладу вищезазначених розмов…

— Нащо ж ти показуєш фокуси, Ойра-Хан?

— Я жду…

— Чого?

— Щоб люди збагнули страшну силу ілюзії. Я їм показую за один вечір ціле товпище фантастичних подій. Явища, речі в найдивовижніших сплетіннях переходять одне в одне — і щезають безслідно. Невже вони не розуміють, що життя їхнє таке саме? Вони хапаються за оболонку явищ і вмирають, переслідуючи міраж, не досягнувши нічого. А головне вони топчуть під ноги…

— А що головне, Ойра-Хан?

— Свобода і Правда, Марійко. Той край, звідки я прийшов можна було б назвати Планетою Свободи, хоч у нього нема ніякої назви…

— Хто їм дасть свободу, Ойра-Хан?

— Свободу не можна дати. І правду теж. їх треба завоювати в собі, відкрити, як дорогоцінне джерело води, що замулене брудом і сміттям…

— Тобі важко тут, на Землі?

— Мені сумно, Марійко. Я самотній. Якби не ти…

— А що тебе привело сюди?

— Повнота щастя і радості. Вічний пошук. Я був дуже щасливий у нашім краї. А щастя вимагає віддачі, як і сонечко в небі хоче зростити надміром свого проміння прегарні квіти на землі. Мені не просто було пристосуватись до іншого світу, зрозуміти його, знайти якісь дотики, спільність. Це були довгі мандри.

— Розкажи мені про свої мандри, Ойра-Хан…

— Ой, Марійко, це ціла казка. На шляху до твого світу я зустрів так багато планет, істот. Мені важко оповісти так, щоб ти збагнула…

— Я постараюся, Ойра-Хан…

— Хай наступної ночі. Добре, Марійко? Вже прохолодно, лягає спати місяць за обрієм, затихли жаби на луках. І в тебе склепилися очі. Хай завтра…

— Хай, Ойра-Хан. Тільки я неодмінно, неодмінно хочу послухати твою чарівну казку…

МАНДРИ ОЙРА-ХАНА

…Наступного дня, ваше високоблагородіє, ОйраХан з Марійкою виступали в цирковій програмі, як ви зволите знати, а після вистави, пізно ввечері, коли артисти пішли пиячити в кабачок, я швиденько почистив свого коня, звів у стійло і пішов розшукувати свого підопічного. На вчорашньому місці його не було. Знайомий конюх доповів мені, що Ойра-Хан з дівчинкою рушив до Бугу. Там я і надибав їх обох, на високій кручі, над рікою. Притаївшись за каменем, я чув ясно все, що вони говорили, а тепер оце записую, аби ваше високоблагородіє в курс діла введені були…

— Глянь, Марійко у воду: що ти там бачиш?

— Зірки, Ойра-Хан.

— Зірки вгорі, зірки внизу. Де ж правдиві?

— Хіх-хі! Який хитрий. Вгорі правдиві…

— А чому?

— Бо ось я зійду вниз, до води, сколошкаю воду, і зірок внизу вже не буде. Вони не справжні, бо відбиті…

— Ах ти ж моя розумнице! Як добре сказала. Коротко і правдиво. Все справжнє при перевірці ще справжніше, а несправжнє — щезає, пропадає. Так і правда, добро. Коли людина гарна, добра, то вона всюди добра, мудра — у в’язниці, у холоді, в голоді, на краю смерті. А якщо прикидається доброю, то… поколошкай її, як ти оце воду хотіла поколошкати… і добро з неї злітає, як павутина…

— А хіба можна прикинутись добрим?

— Ого, ще й як. Скільки підлих людей прикидається добрими, хорошими. Куди моїм ілюзіям? Вони не шкодять нікому, а ілюзія правди — страшне лихо…

— Як це можливо, Ойра-Хан, щоб зло прикидалось добрим? Тоді ж воно вже не зло?

— Зло дуже хитре, Марійко. Воно схоже на багатоніжку з сотнями щупалець. Кожне щупальце щось означає: нікчемність, зраду, байдужість, грубість, лінощі і багато, багато інших. Серед них є одне щупальце — обман. То — найстрашніше щупальце, бо воно має чаклунську здатність підробляти все на світі…

— І добро теж?

— І добро. Тільки це добро не справжнє. Так ніби злий артист надіває машкару доброго чоловіка.

— Як страшно. Він же може піддурити багатьох людей!

— Не надовго, не назавжди, Марійко. Бо як погане дерево не дає доброго плоду, так і підроблене добро лишає за собою сліди свого батька — обману. В тому його поразка. Проте лиха воно діє багато…

— Ти все те пізнав у нашому світі, Ойра-Хан?

— Тут, Марійко…

— А у вас такого нема?

— Нема. Я нічого такого не знав…

— Ти обіцяв про свої мандри. Я хочу твоєї зоряної казки, Ойра-Хан…

— Гаразд, моя дівчинко. Слухай… Тільки важко мені оповісти все, що я несу в серці своєму. Колись ти знатимеш більше, коли квітка твого розуму розквітне в повну силу. Про мій край тепер промовчу, бо нема тих слів, які б щось передали тобі, пояснили. Я вже сказав, що потягло мене в мандри прагнення вихлюпнути з себе повноту щастя і діяння. І я рушив у путь…

— Як, Ойра-Хан? На чому?

— На кораблі, що може плисти у зоряному океані. Наш світ уміє будувати такі кораблі…

— Я б хотіла політати поміж зорями. В сні я літала біля сонечка…

— То твоє серце прагне польоту…

— Ти мене коли-небудь візьмеш з собою?

— Може, візьму, Марійко. Але зажди… дай, я оповім далі… Я летів від зірки до зірки, від планети до планети. Я шукав істот, світів, де б моя сила, вміння, прагнення, розуміння були потрібні й корисні. Біля однієї зеленої зірки я знайшов живий світ — затишний і милий…

— Хто там жив?

— Червоні маки.

— Лише квіти?

— Так я думав спочатку. Сходило на обрії ніжне ісонце, з теплого грунту пробивалися синьо-зелені парості, розкривали назустріч світилу тугі пуп’янки. Коли зірка була в зеніті, рослина давала прегарну квітку — пурпурово-тривожну, з дивним п’янким запахом…

— Чим та квітка тривожна?

— Вона звучала, Марійко. Від неї линула ледве чутна мелодія.

— Як дивно.

— Чарівно. Я сидів серед квітів довго-довго. Чекав якогось чуда. І дочекався. Повіяв легенький вітер, маки задзвеніли гучніше, звуки спліталися у казкові хорали, переливи, симфонії.