Перекоп - Гончар Олесь
Чув, як підозріло гупнуло раптом, затріщала дереза, хропнув чийсь кінь, шугонувши убік через канаву; чув, як услід за цим стали мовчки розскакуватися інші — той сюди, той туди, з дезертирською спритністю зникаючи по дворах, поза хатами, повітками, у безповоротній сутіні вуличок. Чув, як тане його сила, як одного за одним поглинає його бійців розбурхане вітряним шумом село, все чув, але ні разу не озирнувся. Розбуджена Чаплинка тим часом уже загомоніла, десь плакали жінки, діти. Як по ножах, їхав Баржак крізь терзаючу їхню тужбу, і з піднятої веремії, з нічної тужби виразно вчувались йому голоси його власних дітей, що з надривним плачем мовби озиваються просто до нього: "Татку, куди ти? Куди?"
По всьому селу спалахували у вікнах вогники, бачив Баржак, як блиснуло зненацька, засвітилося і в його вікні. Хата його — всього за кілька дворів від шляху, і коли порівнявся із знайомою вуличкою, то кінь його спробував сам звернути туди, але Баржак, сердито шарпнувши повід, знову спрямував свого дончака на шлях.
їдучи, він все ще почував за собою колону, якої вже, власне, не було.
При виїзді з села нарешті оглянувся... Жменька! Неначе після тяжкого бою порідів загін! Похнюпившись, мовчки їхали за ним каланчацькі, хорлинські, брели біля гармат лепетиські, а чаплинських... Розметались, мов тіні, хто куди. Ненадовго ж вас вистачило, одначе! Злість здушила його. Дезертирня! Стихійщина! Хотів би найлютішою лайкою кинути їм в лице, хотів би стоголосим криком розітнутися, щоб скликати всіх, щоб усіх повернути в колону... Шукай їх тепер! Десь, мабуть, вкублюються на горищах. До ранку, як перепели, всі будуть поза селом у хлібах! Ні, хай розшукують їх там денікінські шомполи, а він нікого шукати не стане. Краще розшукає з-поміж інших золоте віконце своєї домівки, де його надаремно чекає зараз дружина, чекають діти, розбуджені гомоном збудораженого села.
Доки і в степ вивів свій до невпізнання поріділий загін, усе бачив за собою оте золоте віконце, що так і не діждалося його цієї прощальної ночі.
ХХШ
Серед тих, хто при в'їзді в Чаплинку крадькома шугонув зі шляху в сутінь акацій, був і Яресько. Переметнув конем через рів з дерезою, проскочив одне подвір'я, друге, злегка постукав у шибку низенького перекошеного вікна.
Загледів, як шаснуло за шибкою у хвилях розпущених кіс бліде при місяці обличчя, затурготіли дерев'яним засувом двері, і ось перед ним з'явилася на порозі знайома дівоча постать. Серце від хвилювання вискакувало йому з грудей.
Почув сповнене радісного переляку:
— Даньку! Звідки ж ти?
— З неба звалився,— пожартував Данько і, сплигнувши з коня, наблизився до дівчини п'янковитою ходою вершника, відвиклого ходити по землі.
Наталка не могла одвести від нього очей. І свій, жаданий такий, і в той же час якийсь страховитий, помужнілий, в оцій кудлатій — такій самій, як була в Кили-гея,— папасі... Схуд чи виріс? Весь ніби витягся вгору за цей час, пасмо русявого чуба хвацько вибивається з-під папахи, вилинялий з нагрудними кишенями френчик так гарно сидить на ньому. При боці теж обнова: шабелька поблискує...
— Кубанська,— помітивши Наталчину зацікавленість, хлопець торкнувся шабельки рукою.— 3 бою, брат, добута.
— Та який же я тобі "брат"?
— Ну — сестра... Вони розсміялись.
— А ми вас тут ждемо, ждемо,— танучи від хвилювання, каже вона і сама пригортається до нього.— Півсвіта, мабуть, облітали?
— Ех, де нас тільки не було! — він обійняв її з незвичною, грубуватою ніжністю.— По таких горах носило, на такі верховини виносило, що наче побували десь на небесі! А небо яке там, ех, Наталонько! Синіє зовсім над тобою — стань на стремено і рукою дістанеш!
— Снились мені ті гори, Даньку...
— Далеко тепер вони. Скинули нас звідти, як архангелів. Ну, та духом не падаєм.
— Сірогози он уже, кажуть, калмики зайняли.
— Напирають здорово, чорти. Козачня, офіцерня пре з англійськими отаманами при штабах. А там ще Махно збунтувався, чорний свій хлаг об'явив...
— І куди ж ви од них?
— За Дніпро, більше нікуди.
Вона припала йому до грудей і, зіщулившись, стала одразу якоюсь маленькою, беззахисною...
— Даньку, а ви... надовго від нас?
Чи надовго? Якби ж то він знав? Якби ж то він міг зробити так, щоб ніколи вже більше не розставатися з нею. Глянув при місяці у її широко відкриті, такі довірливі очі, і в душі все йому перевернулось від жалю. Зовсім бліда стоїть проти місяця, такою він раніше ніколи її не бачив. Голова схилена набік, і важка коса лежить на шиї, наспіх скручена вузлом, як у заміжньої... Ось він піде за Дніпро, і залишиться вона тут беззахисною, і вже чиїсь загребущі руки потягнуться до її дівочих кіс...
— Недаром же снилось мені вчора,— зітхнула дівчина,— наче з неба чорний дощ іде. Чорними, як дьоготь, патьоками — на хліба, на хати, на мене... Оце ж він і є чорний дощ — наша розлука.
До шляху вона проводжала його стежкою поміж городами. Ішли і бачили засідланих коней попід хатами і чули голосні плачі в настіж повідчиняних дверях. Вітер шелестів соняшниками, вилискував листям кукурудзи по городах, і вся Чаплинка була у вітряних шумах, в легкому текучому сяйві, що переливалось на ній, як весільна фата.
Коли вже були вони край городів, де тягся рів та дереза і придорожні акації своєю тінню заступили їх від місяця, дівчина раптом зупинилась, обернулась до Данька, в гарячій нестямі повисла йому на шиї:
— Не пущу!
Стала наче сама не своя. Зшаленіло обсипала його поцілунками, линула всім тілом до нього, і він чув, як уже й сам втрачає владу над собою, як росте в ньому жагуча сила, буйна, непереборна ніжність до неї. "Наталонько! Горличко моя! Серденько!" Найніжніші були в нього для неї слова, він всю весну виношував їх у поході, самі шепотілись йому дорогою, коли їхав сюди, а тепер сказати не міг: застрявали в горлі. А вона вже билась йому в плече, плакала, і крізь плач її, крізь шум вітру він почув раптом неймовірне, ніби несправжнє, ніби нашумлене вітром:
— Нічия... Тільки твоя, твоя хай буду!
Страшно і радісно стало йому за себе, за неї. Мов стеблина гнучка, була вона в грубих його руках, що з нестерпною ласкою самі вже пригортали її, рвали полотно сорочки, нестримно голубили тіло її, вогнисте, гаряче і таке доступне йому вперше в житті.
Шуміло вже десь над ними, коли вони знов повернулись до дійсності. Соняшники та кукурудзи шуміли, а здавалося — наче ліс. Сідло поблискує на коні, коли місяць продирається крізь віття акацій. Кінь стоїть над ними, поглядає на них ніби скоса; гризе крізь вудила якусь бадилину, сердиться. Все це, мов сон, неймовірне — і листя соняшників угорі, і кінська морда, і шум вітру над ними. Місяць був дивний, і якось дивно шумлять соняшники вгорі. А вони лежать сп'янілі — лежать в гущавині городу, під придорожньою дерезою. Огудиння навкруги, пахне суха земля...
Данько повернувся до неї лицем. Біле, безстрашно заголене тіло зблиснуло при місяці. А вона, не соромлячись уже ні його, ні коня, ні місяця, лежить розморена пестощами, плаче, всміхаючись, і наче перебуває ще вся в тій безодні щастя, в яку вони були провалились. Данько дивився на неї, і безмірна ніжність, безмірне любовне чуття до неї розтоплювали йому серце, забивали дух. Після всього, що сталось, наче й сам одразу виріс для себе: муж! Уже він їй муж! Такою довірою, таким неймовірним щастям нагородила вона його ось тут під вітряні шуми чаплинські, під придорожньою колючою дерезою. І тепер кидати її? На поталу? На чужі руки? Денікінська козачня незабаром заповнить село, вдереться й сюди, хто її тут відборонить?
В загін жінок не дозволено брати. Який жаль! Взяв би її оце до себе в сідло і помчав би кудись, де нікого, нікого немає! Щоб одне тільки небо над ними та високі гори кругом, як отам, у Криму, за Сімферополем...
По всьому селу ще чути розтривожений шарварок. Двоє верхівців промчали шляхом. Протупотіло, завмерло. Данько схопився, піймав за вуздечку коня, що повернув був голову тим двом услід.
Підійшла Наталка, поправляючи косу, притулилась хлопцеві до грудей:
— Не забудеш мене? Він міцно пригорнув її:
— Доки й житиму.
Віття акацій сумовито шумить над шляхом, раз у раз струшуючи на гриву коней свій прив'ялений цвіт.
За хвилину вже одна вона стояла серед шляху, дивлячись, як вдарила при місяці курява з-під копит. Курява. Зараз курява б'є, а тоді, може, й снігом замете його слід... Хоч би оглянувся, хоч би озирнувся ще раз!
Данько оглянувся, зблиснув при місяці зубами, і це їй було винагородою за все.
Своїх Яресько догнав за кілька верстов від села, коли й місяць уже ліг у житах, і потемнішало навкруги. Догнавши, мовчки пристроївся в кінці колони до тих, що тягли артилерію. Цього разу партизанська артилерія вразила його своїм виглядом. Голодна, безснарядна, вона, й відступаючи, мовби погрожувала комусь, ніби цілилась на Перекоп.
Через деякий час затупотіло на шляху знову і, догнавши колону, пристроївся до неї ще хтось — мовчки, скрадливо, винувато. Потім затупотіло, доганяючи, ще і ще...
До Каховки загін підходив уже в своєму повному складі.
XXIV
В районі Каховки килигеївці безпосередньо зіткнулися з денікінськими авангардами. Зав'язались бої. Стримуючи противника, що рвався скоріше перехопити дніпровські переправи, загін повстанців не лише боронився, але й сам нападав, і незабаром йому вдалося вибити противника з кількох степових хуторів за Каховкою.
Невідворотно, як гнаний вітром степовий пожар, насувалось лихо. З кожним днем головні сили денікін-ців підходили все ближче.
Якось надвечір в один із цих днів Туземна бригада генерала Ревіна вдерлася в Сірогози. Заставши біля школи розташований в тіні акацій червоноармійський лазарет, що не встиг відступити, туземники з нальоту пішли топтатися кіньми по живих тілах, хвацько дорубуючи з сідел тяжко поранених, не здатних навіть звестися бійців. При тому ледве не зарубали заодно і молоду вчительку Світлану Іванівну Мурашко, що, не пам'ятаючи себе, кинулась боронити поранених беззбройних людей і яку за це озвірілі рубаки прийняли були за сестру-жалібницю.
— Сестра? — і вже тріскається біленька кохтина під ударами пекучих нагаїв.
— Комісарка? — чийсь палаючий свіжою кров'ю клинок вже звився над дівочою головою.
Врятували вчительку діти-школярі.
З криком сипнули до неї з ґанку переляканим відчайдушним табунцем, обліпили, затуляючи, як рідну матір:
— Це не сестра! Це вчителька наша!!!
— Сестра я, сестра,— ридаючи, вигукувала вчителька, в нестямі пориваючись до отетерілих нападників.— Рубайте й мене, звірі, кати ви, нелюди...
Під'їхав калмик-осавул, і козачня, понасуплювавшись, мовчки розступилася перед ним.
— Позакопувати! — вказав нагайкою осавул на купу порубаних і, гарцюючи конем, наблизився до вчительки.
— Ну-с, чого розхлипалась, красуне? Жалко? Милосерді є душить? А якби наші голови отут котились? Чи хлипала б? Чи видавила б за мною хоч одну сльозу?
— Не чіпайте їх,— відчайдушно кинуло з гурту котресь із дітвори.— Це вчителька наша Світлана Іванівна.
Осавул ніби тільки зараз помітив малечу.
— А вам чого тут? Киш звідсіля, комбєдовське поріддя!
І для більшого враження він удав, що висмикує з піхов шаблюку.
Діти кинулись врозтіч.
Світлана з червоним, припухлим від сліз обличчям повернулась до осавула:
— Герої...
