Поезії. Книга V - Олександр Олесь

думали-гадали,-

Скаже хтось за нас.

 

І справдилися гадання:

Хтось прийшов і без вагання

Взяв тебе й повів...

Ти вклонилась на прощання,

Я й сього не вмів.

 

«Чи згадуєш?.. Хоч згадуєш?.. Хоч снюсь?..»

 

 

Чи згадуєш?.. Хоч згадуєш?.. Хоч снюсь?

Чи в думоньках літа вертаєш...

Степи і ниви розстеляєш

І в небо молишся комусь?..

 

Чи йдеш за коворот вві сні

В житах волошки сині рвати...

Мене увечері стрівати

В степу на змиленім коні.

 

Пригадую... слова мої

Тебе то сонцем обливали,

То душу сумом розривали,

То чарували солов’ї.

 

...А потім... муки і кайдани,

Змагання, сльози, скарги, гнів,

Руїни мрій... безодні-рани

І чорні ночі серед днів.

 

І потяглись літа без ліку...

Літа без тебе, без мети...

Знемігся я від сліз, від крику,-

Але була далеко ти...

 

І ось, неначе із могили,

Тебе питаю: чуєш ти?

Чи пам’ятаєш образ милий,

Що рвавсь в простори, у світи?!

 

Чи згадуєш? Озвись, приснися...

Вві сні хоч руку поклади...

Давно вже сльози не лилися...

Поплачем... разом... вдвох... прийди...

 

1916

 

«Не треба струн! Меча мені гостри…»

 

 

Не треба струн! Меча мені гостри,

Заграй на кремені і криці,

Завий кайданами в’язниці,

Піснями волі одури.

 

Не треба струн! Хай струни сплять

І ждуть ясного дня обнови,

Коли святі пісні любові

В серця криваві полетять.

 

Але тепер, коли один вночі

Нахабний, лютий кат панує

І матір і дочку гвалтує,

Хай струни сплять, живуть мечі!

 

1916

 

«Замовкніть всі: великий час прийшов…»

 

 

Замовкніть всі: великий час прийшов.

Мовчать в сю мить громи-гармати,

Схилилась наша хоругов,

І на коліна стала мати.

 

На терезах життя і смерті ми,

І хтось один з них переваже...

Коли життя - гриміть, громи!

За волю кожний з нас поляже!

 

1916

 

«Нових і слів, і діл блискучих…»

 

 

Нових і слів, і діл блискучих,

Нових, озброєних надій,

Бажань і поривів могучих,

І грому в бурі молодій!

 

Об землю ліри! - Бубни в руки.

Вперед, веселий тарабан!

Зітхань, зневір’я і розпуки

Навік розвіявся туман!

 

Женіть думки старі і кволі,

Займіться полум’ям ясним,

І всім гуртом назустріч волі

Летіть потоком вогняним.

 

О, всім гуртом! В єднанні - сила,

В єднанні успіх перемог,

Бо розтіч - всіх надій могила,

Пустеля сіра без дорог.

 

Зробіться ж гідні ви народу,

Сліпого велетня свого,

І з лісу в бурю і негоду

На поле виведіть його!

 

«Тебе - нема!» Хоч біль тебе пече…»

 

 

«Тебе - нема!» Хоч біль тебе пече

І в крові все твоє плече,

І над тобою плаче Мати,

І божевільно-гаряче

Тебе клянеться не віддати.

 

«Тебе нема!» Чому ж над місцем тим,

Де ти лежиш, так смішно їм?!

Кому показують дорогу?

І, так знущаючись, над ким

Свою справляють перемогу!?

 

1915

 

«Не голосу - громів небесних!..»

 

 

Не голосу - громів небесних!

Не слів, а каменів важких,

Щоб міг я гнівно кинуть в них,

В рабів безглуздих і безчесних!..

 

Не струмня сліз, а океану!

Щоб міг втопити я свій сум,

Залить пожежу хворих дум

І остудить гарячу рану.

 

1915

 

«Про світ ви марили, і ось світає…»

 

 

Про світ ви марили, і ось світає...

Дивіться: хмари вже в огні...

Чому ж так мало вас стріває

Схід сонця в рідній стороні!?

 

Схід сонця жданого! Світає!

Наш дивний ранок, день іде!

Хіба сліпі ви: сонце грає,

Життя шумує молоде!

 

Як сніг, тумани ночі тануть,

В квітках палає небосхил...

Як ви не встанете, то встануть

Мерці великі із могил.

 

1916

 

«Хвала і честь вам, гречкосії!..»

 

 

Хвала і честь вам, гречкосії!

В холодну зиму на полях

Вас безліч падало в боях

За славу мачухи Росії.

 

А що, як інший час настане,

Коли застогнуть буруни,

І рідна Мати із труни

Рабою-страдницею встане?

 

О, ви, що там не чули зради

І проливали братню кров,

Чи тут ви йти готові знов

На смерть, на бій, на барикади?

 

Чи перший крик і брязкіт зброї

Розвіє всіх вас по кутках,

І Воля з прапором в руках