Поезії. Книга V - Олександр Олесь
Про мене ти забула,
Давно я знаю все...
Щодня про тебе вітер
Чутки мені несе.
Сьогодні прилетів він,
Засмучений украй,
І в відповідь заплакав:
«О, краще не питай!»
Учора, як смеркалось,
Прийшов він до вікна,-
Віконце розчинилось,
І скрикнула вона.
І руки простяглися,
Дві рученьки її...
«О друже, не розпитуй,
Вони вже не твої!»
«Ні, душу мучити свою…»
Ні, душу мучити свою
Я більше вже не можу...
Тепер я іншу вже люблю,
На тебе... схожу.
О, легко як мені іти
З своєю молодою!
Вернулась молодість! і ти...
Стоїш живою.
Від слів її щасливий я,
А серце, як шалене!..
Немов рука... рука твоя
На серці в мене.
Ні, душу мучити свою
Я більше вже не можу,-
Тепер я іншу вже люблю,
На тебе схожу.
«Нагадала ти сонце моє…»
Нагадала ти сонце моє,
Що мені вже проміння не ллє,
Що зайшло, закотилось за гори
В голубі неоглядні простори.
О, зайшло, закотилось! І зійде мені
Тільки в мрії моїй, вдалині, вдалині...
І поллє на скривавлені рани
Свої сльози, докори, догани...
1916
«Нехай сніги лежать, як килим…»
Нехай сніги лежать, як килим,
Нехай хоч цілий вік метуть!
Дарма: мені над снігом білим
Квітки очей твоїх цвітуть.
Нехай мороз всю ніч шаліє
І тоне в темряві земля,-
Мене здаля, як сонце, гріє
Усмішка сонячна твоя.
Нехай зима мій волос вкрила,-
У серці квітень розцвіта!
І знов назад, рознявши крила,
Мої вертаються літа.
Ланцюги... Могили... Мури...
Ланцюги... Могили... Мури...
Сумно, тихо, мертво скрізь...
Мов розбиті всі бандури,
Мов немає більше сліз.
Де ж співці, що нам співали,
Де великі кобзарі?
Чом дзвонити перестали
На дзвоницях дзвонарі?
Тихо, тихо... скрізь руїни,
Мовчазливий плач кісток,-
На могилу України
Хоч би кинув хто квіток.
На могилу?! Ні, в’язниця -
Не могила, не труна.
Хай конає в ній орлиця,
Але ще жива вона!
Ще горять у неї очі,
Ще палають в ній думки!..
Гнівно пазур, пазур точе
І шпурляє блискавки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де ви? де ви? час минає,
Божа правда в світ іде.
Божа правда вас спитає
І не знайде вас ніде.
1915
«Не ніч-страховище лякає…»
Не ніч-страховище лякає,
А чим зустрінем світлий день...
В порожніх душах в нас немає
Ні слів, ні квітів, ні пісень.
Ах, нащо співи, привітання,
Коли б було в нас каяття,
І гнів, і сором, і бажання
Ясного, вільного життя.
Коли б ми обрії широкі
Життя нового обняли,
І з пущ, з ярів людські потоки
На гори, вгору повели!
1916
ЩЕ РІК
Ще рік минув... Проклятий рік змагання,
Кривавий рік безкровної борьби,
Глибоких втрат, даремного чекання,
Терпіння мертвої юрби.
А як хотілось нам внести якесь проміння
В країну рабства і пітьми...
За людські постаті лічили ми каміння,
І ним самі побиті ми.
Ще рік... Ідем! Ми міцно стисли рани,
Обмили слізьми теплу кров,
І має знов, і світе крізь тумани
Велика наша хоругов!
1912
«Гніздо? Чи хмари і вітри…»
Гніздо? Чи хмари і вітри,
І сизі гори, і яри?
Чи тиха радість і зітхання,
Чи море мук і раювання!?
Прости! Лечу. Не плач в журбі -
І там пісні мої тобі!
І перед тим, як в хмарах згину,
Тобі я жмут проміння кину.
1916
«Хай літають вітри, хай сміються громи…»
Хай літають вітри, хай сміються громи,-
Ми не звернем з своєї дороги,
Ми розіб’єм вітри молодими грудьми,
Грім заглушать пісні перемоги.
Тільки той досягає мети, хто іде,
Тільки той, хто горить, не згорає,
Стеле килим для його життя молоде,
Смерть вінок йому вічний сплітає.
Вище ж прапор ясний! Більше віри в борні,
Глибше сумніви, стогони, сльози:
Пролітає життя на крилатім коні,
Розкидає квітки по дорозі.
«Я ще вернуся! Гарячим вітром…»
