З вершин і низин - Франко І. Я.
Все приказки та анекдоти пер
В розмові, все він не одну, то другу
Придумував забаву. «Татко вмер,
Уживши світа! Раджу вам, як другу,
Ужити тож життя, покіль цвітуть літа,-
Таж є при чім, а вік цвітучий уліта!»
Три роки так я, мов турецький цар,
Гуляв в селі, перебирав дівчата.
І навіть гостей «на сільський товар»
З міст спрошував. В селі, де ще за тата
Збіднів народ і де страшний пожар
Недавно всіх доправив, жодна хата
Без помочі двора і жити б не могла -
Тож не боявся я спротивлення з села».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
У рукописній спадщині Франка є уривок поеми, в якому розповідається про кінець подорожі Євгенія з Дорошем-Микитою і його першу ніч у новому сільському оточенні (№ 283):
[I]
Повіяло холодною імлою,
А від ліска пахнуло теплим паром.
І ген на тлі небесного пожару
Широкий сугорб зачорнівсь, впівкруг
Обведений могучими лісами.
«А он і наша слобода, паничу! -
Сказав Микита.- Зараз будем дома».
Всміхнувсь Євгеній якось сумовито.
«Чи дома? - думав він.- Де то мій дім?
Немов розбитий човник за водою,
Пливу я без руля і без весла.
Здається, тихо вкруг, зрадлива хвиля
Так ніжно шепче, пурпуром чудовим
Палає небо, ліс шумить сонливо,-
Здається, можна б і спочить душею!
Та ні, я чую дрож якусь внутрі,
Я чую, що не тут пристань моя,
Що грозять тут якісь підводні скали,
А може, й водопад, що, наче злодій,
Зненацька вхопить човник мій, попре
І потрощить. Не тут, не тут мій дім!»
II
Вже сонце високо на небі стало,
Коли Євгеній з сну збудивсь твердого,
Збудивсь, зівнув, протер замглені очі
І озирнувсь довкола. В першій хвилі
Не знав, де він і як тут опинивсь.
Він був самісінький у невеличкій
Сільській світлиці. Поваплені стіни
І стеля з жовтим відливом білілись,
Поміст з дощок чистенький, свіжо вмитий,
Лавки дубові коло стін, в однім
Куті стара вишньова шафа, в другім
Англійська грубка; супротив дверей
Стіна, завішана вся образами,
А перед нею ясеновий стіл
Тяжкий, блискучо-жовтий. От і все,
Що міг доглянути Євгеній з свого
Кута - а спав він на старенькім ліжку,
Також під вишню викрашенім, вкритий
Косматим хлопським кожухом
Він сів
На ліжку, слухав пильно - тихо всюди,
Мов вимерло. Крізь невеличкі вікна
Широкими струями до світлиці
Жаркеє світло сонячне лилось,
Бриніли мухи, б’ючись о шибки,
А другі в сутінку під стелею
Літали звільна, круг одної точки
Описуючи правильні фігури
«Де я?» - сказав півголосом Євгеній
І в тій же хвилі ясно пригадав…
Наведений уривок писано білим віршем. В одному із нотатників Франка є інший, очевидно, перший, варіант другої частини цього фрагмента, де вірш заримований, розбитий на чотирирядкові строфи (№ 206, с. 39):
Високо вже сонце по небу знялось,
Як з сну пробудився Євгеній,
Збудивсь, позіхнув і, щоб глянуть вокруг,
Протер свої очі замглені
Нестямився зразу: де він і що з ним.
При нім ані духа живого,
Він сам в невеличкій світлиці сільській;
На чисту дощану підлогу
Крізь вікна палющеє сонце літнє
Два світлі потоки пустило,
Відбите проміння і стелю, і стіни
Мов пилом сріблястим покрило.
Дубові лавки попід стіни, в однім
Куті стара шафа вишньова,
У другім англійськая грубка, також
Не варта вже й доброго слова.
На чільній стіні образи, образи,
І хрест з розп’яттям на гвіздочку,
І стіл ясеновий здовж всеї стіни,
І скрипка стара на кілочку
От все, що Євгеній доглянув, світлицю
Очима окинувши духом,
А сам він в куті на канапі лежав,
Укритий мужицьким кожухом
Він сів, слухав пильно - ніде нічичирк,
Мов вимерла хата, лиш чутно,
Як мухи бриніли, б’ючись о шибки,
А в стрісі десь воробенята дрібні
Пищали протяжно та смутно.
«А де я?» - впівголос Євгеній сказав
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
У записній книжці І. Франка 1883-1884 рр. (№ 193, с. 65-67) є початок варіанта твору, який не має ніяких текстуальних збігів з надрукованим уривком поеми. Тут інший розвиток теми, ніж у відомих досі віршованих варіантах. Навіть назву творові письменник дав зовсім іншу: «Пропащий чоловік». Уривок поеми становить собою, очевидно, першу спробу художнього осмислення теми. Подаємо його:
ПРОПАЩИЙ ЧОЛОВІК
Пісня перва
Крізь темну ніч, і бурю, й хуртовину,
Мов лютий звір, реве, дуднить, жене,
Прямує через гору і долину
Могуче щось, невпинне і страшне.
Минає ліс, ріку, горбок, хатину,
Тут мчить горою, там мов в гріб пірне,-
Криваві очі тьму сверлують пізну,
Сто ніг залізних б’є о путь залізну
Здоров, здоров був, велете могучий,
Що потрясаєш ходом своїх ніг
Твердії скали, недоступні кручі!
Простір - твій дім, дорога - твій нічліг
В залізній груді твоїй жар горючий
Що пре тебе в невтомний той побіг,
А хід твій ломить межі й перешкоди,
Єднає враз всі землі і народи.
Ось, важко стогнучи, немов з утоми,
і іскри сиплючи, мов в казці змій,
Ти крізь
