З вершин і низин - Франко І. Я.
Він, наче лис, до мене підлизався
І зміркував нутро моє як стій.
От він щосили роздувать принявся
Той жар, що тлів у крові молодій,
На себе звідника взяв ремесло негідне,
Бо бачив, як воно для нього є вигідне.
44
Невичерпаний в повістях брудних
І в ще брудніші замисли багатий,
Він попихав слабий мій ум до них,
Розогнював уяви порив клятий;
На толоках, на гулянках нічних -
Усюди вмів поживу їй піддати.
Намови, підступи, погрози або й сила
Кормила страсть мою, но жару не гасила.
45
Я не зважав на плач, ридання й стони,
Хоч неридаючими погорджав;
Гули батьків і матірок прокльони,
Но управитель всіх в руках держав.
А хоч часом якісь відмінні тони
В душі дзвеніли, жаль на дні дрижав,-
То управителя прогнать не мав я змоги,
Бо він в хазяйстві був знающий, щирий, строгий. 67
46
Принаймні так я думав, а не знав,
Яку під мене він підводить штуку.
Не зразу-то йому я й довіряв.
Аж випробував ум його і руку,-
Та й сам між тим під вдасть його попав
І заплатив тяженько за науку.
Запізно довелось мені про все дізнатись,
Як з моїх грозьб, проклять і сліз він міг сміятись.
47
А поки що я, мов отуманілий,
Ішов за ним, приймав гидкі його
Услуги. По селі загомоніли
Нарікання, а звісно на кого:
На панича! А далі заніміли,
Немов закляте, знітилось село.
Аж в осінь раз вночі кругом зробилось ясно:
Всі гумна й скирти мнї спалили рівночасно».
Після цього йшла ще одна строфа, необроблена, яку поет закреслив:
«Та се не знищило мене. Весь збір
Був проданий, змолочено чимало.
Вни пробували запалити двір,
Та се три рази їм ся не вдавало.
На мене засідали; наче звір
По лісі, я ходив, і чатувало
На мене много віч, стріляли з-поза плота.
Се перший був задаток до руїни;
З переляку мій батько захворів,
Як я любив, коли в…».
У рукописній спадщині Франка є два уривки дальшої розповіді героя (№ 285 і № 286). Десь в останні роки свого життя І. Франко, переглядаючи власні рукописи, додав заголовки: «IV. По смерті вітця» і «V. Управитель». Крім того, до тексту кожного із них зроблено примітку: «Писано в р. 1885, досі не друковано». Подаємо ці фрагменти твору:
IV. ПО СМЕРТІ ВІТЦЯ
«Отак два роки я кріпивсь, як міг,
Хоч почував часом нуду смертельну,-
Ганявсь, кричав, трудивсь, аж падав з ніг,
Та все ще в груді змору чув пекельну:
Щось гризло там мене, мов давній гріх,
І відбирало ту любов ретельну
До праці, запал той, що сам лиш творить чуда,
А без котрого труд - марна ошука й злуда.
Аж ось умер мій батько, зразу я
І жалувать за ним не міг багато:
Хоч би любов дитиняча моя
Була і сто раз більша, ніж bis dato, 68
То все ж не міг би заперечить я,
Що був цілком зідіотів мій тато,
Лиш їв, курив і спав та глупо усміхався.
Ні до роботи, ні в розмову не вдавався.
Та швидко я почув його утрату!
Хоч ідіот, та все ж таки отець!
Сама його безпомічність проклята
Жагу мою спиняла і уздець
На мене накладала. Сам він хату
Залюднював: ввійдеш, і до сінець
Вже залітає дим із батькової люльки,
Побачить тя, й смієсь, дитя мов до пістунки.
А як його не стало, разом все
Урвалось - дім весь опустів для мене:
Отак могилою несе й несе,
І давить щось понуре та студене.
І в серці пусто, наче п’явка ссе,
Не хочесь думать... Зілля мов зв’ялене,
Хиляєшся без сил, гидуєш сам собою,
І в отупінні так доба йде за добою.
Та раз заведена, ще справно йшла
Й без моїх рук хазяйськая машина,
І, може б, по якімсь часі була
Минула в мене слабості причина,
Коли б спокій, коли б мене взяла
Й піддержала одна рука невинна!
Та ба! Сю піддержку найти - велика штука.
А замість неї глянь! і підповзла гадюка!»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
V. УПРАВИТЕЛЬ
«Був управитель в мене, чоловік
Ще не старий - препишная фігура!
Служив у нас уже десятий рік.
Була то щиро польськая натура:
Одвертий, прямий, жарти, мов потік,
Лилися з уст його раз в раз, понура,
Тужлива вдача страх була йому немила -
То й в домі нашім він був мов живуща сила.
Щоправда, в час загального розстрою
По смерті мами й він, мабуть, також
Грів добре руки, хоч змагавсь порою
Нібито лад вводити. «Та не мож
Було, їй-богу, ні! - передо мною
Жалівсь опісля він.- Бо, прошу, що ж
Я міг зробити сам без власті й повномочі,
Де пан всіх покривав, хто красти був охочий!»
Та все ж докладний розслід показав,
Що не такий він чистий, як чинився.
Роботу, лад, рахунки занедбав
І сам, мабуть, порядно обловився.
Я зразу і його прогнать гадав,
Та, на біду, в півстежки зупинився:
Бач, явних доказів вини не находив я,
А з давніх літ його, як друга, полюбив я.
І підлизавсь до мене він тепер,