Мандрівний вулкан - Комар Борис
Поруч з ним лежав водолазний костюм, шолом, ласти і фотоапарат, дбайливо загорнутий у прозорий водонепроникний мішечок.
Юнак був дуже змучений, виснажений, але його бліде, змарніле обличчя світилося радістю. Задерши голову, він дивився на голубе безхмарне небо, на сонце і щасливо усміхався.
До нього підійшла блакитноока дівчинка з квітчастим відерцем та зеленим пластмасовим совочком і запитала:
— Ти — водолаз?
Юнак навіть не поворухнувся.
Тоді дівчинка підступила до нього ближче, майже впритул, і запитала вдруге:
— Ти — водолаз?
Він ковзнув по ній відсутнім поглядом:
— Що кажеш, Оксано?
— Я не Оксана, а Оля, і питаю: ти — водолаз?
— Угу, водолаз… — кивнув байдуже й знову задивився на небо, на сонце.
Дівчинка образилася, що він не побажав з нею розмовляти, незадоволено надула губи й пішла до води.
— Мамо! Мамо! — пролунав невдовзі її дзвінкий голос. — Іди швиденько сюди! Тут стільки плаває рибок! Стільки рибок!..
Юнак, учувши те, здригнувся, сторожко поглянув довкола. Угледів своє морське спорядження, фотоапарат і спохмурнів, зіщулився. Потім стріпнув головою, мовби хотів одігнати від себе якісь неприємні думки, підвівся, ступив крок, другий… захитався і впав на м’який пісок.
Його відразу ж оточила юрба. Перенесли в затінок, приклали до лоба змочену у воді хустку, заходилися робити штучне дихання. Одначе ніщо не допомагало — він не приходив до пам’яті.
Зателефонували на медпункт. Незабаром примчала машина швидкої допомоги. Уже немолодий лікар оглянув непритомного й наказав двом помічникам-санітарам забрати хворого та його речі до машини. Ті обережно поклали юнака на брезентові носилки й понесли з пляжу.
Юнак опритомнів лише на третій день. Розплющив очі, важко зітхнув, наче після тривалого бентежного сну, й довго дивився в стелю. Потім, поволі повертаючи голову, неквапливо став розглядати лікарняну палату.
Раптом його кволий, пригаслий погляд зустрівся з двома іншими, пильними й тривожними, поглядами. Один з них належав заплаканій, запечаленій жінці, другий — мужньому, стриманому чоловікові, які сиділи поряд його ліжка.
Жінка підхопилася з стільця, взяла юнака за руку:
— Вітю, любий, ти мене впізнаєш?
Він зімкнув докупи брови, намагався щось пригадати, але так і не згадав. Заперечно похитав головою.
— Не знаю…
— А мене, синку, впізнаєш! — нахилився над ними чоловік.
— Не знаю…
Жінка з розпачу зойкнула, впала чоловікові на груди.
Юнак байдуже відвернувся од них і втупився в широке світле вікно, за яким голубіло лагідне небо, променилося яскраве сонце, котило до берега безкрає море.
У супроводі медсестри до палати зайшов лікар-психіатр, жвавий сивовусий дідусь.
— О, бачите! Чи не я говорив, що ваш син очуняє? — сказав він задоволено, поглянувши на хворого. — Вітаю тебе, хлопче! Молодчина! Хвалю!
Але той, ніби й не до нього зверталися, так само непорушно дивився у вікно.
— Прострація… Елементарна прострація… Хвилюватися немає причини. Таке іноді буває після глибокого нервового струсу. Потім психіка поступово стабілізується і хворий видужує.
Лікар звелів сестрі залишитися в палаті біля Віктора, а сам разом з його батьками вийшов у коридор.
— Тепер, шановні, прошу до головлікаря. Він хоче з вами побачитися.
У кабінеті головного лікаря клініки сиділи на дивані, обтягнутому лляним чохлом, двоє літніх чоловіків. Один у білому медичному халаті, другий у звичайному буденному одязі — сірому шерстяному костюмі, салатового кольору сорочці і бордовому з чорними навскісними смужками галстуці. Вони розглядали розкладені на продовгуватому журнальному столику якісь знімки.
— Пробачте, — звернувся до них, увійшовши до кабінету, дідусь-психіатр. — Це батьки Соколюка…
Чоловік у халаті, судячи з усього — головний лікар клініки, підвівся з дивана, привітно кивнув обом, батькові й матері, і показав їм на крісла біля журнального столика:
— Сідайте, будь ласка.
Вони втомлено, наче після довгої ходьби, опустилися в м’які крісла.
— Уже провідали сина? — запитав головний лікар.
— Провідали…— зітхнувши, відповів батько.
— Та ви не розстроюйтесь. Сподіваємось, усе закінчиться благополучно… Проте ви повинні нам допомогти вияснити дещо.
— Кажіть… В чому зможемо, в тому й допоможемо…
Головний лікар пройшовся по кабінету, зупинився коло письмового столу, заглянув у якісь папери, повернувся назад, знову присів на диван.
— По-перше, скажіть, чим хворів ваш син раніше?
— Крім простуди, грипу, нічим, — мовила засмучена мати.
— І того дня, як вилетів на планері, він теж був здоровий?
— Цілком здоровий, інакше йому не дозволили б політ, — сказав батько.
— Коли це було? Якого числа він вилетів? — запитав чоловік у сірому костюмі.
— Дванадцятого липня. Майже два місяці тому.
— І ні разу після цього не повідомив вам про себе?
— Ні разу…
— А не пам’ятаєте, що він брав з собою у політ?
— Чому ж не пам’ятаю? Узяв фотоапарат.
— І більше нічого?
— Більше нічого.
— Погляньте, будь ласка, на ці фотографії, — показав чоловік у сірому костюмі на знімки, розкладені на журнальному столику. — Може, ви підкажете нам, де він міг таке зняти?
Батько з матір’ю схилилися над столиком, довго й уважно розглядали знімки. На перших двох була знята хмара, схожа на верблюда. Це улюблене заняття сина — фотографувати чудернацькі хмари. Потім — юрба людей, які підстрибували й реготали, наче божевільні, якась вродлива дівчина, літній чоловік зі шрамом через усю ліву щоку. Далі — гидка потвора в гігантському акваріумі, величезна споруда, схожа на морську рапану, гробниця незвичної архітектури, на якій височіла статуя. На інших знімках — дивовижні дерева і рослини, річка, озеро…
Обоє вони, батько й мати, відчували: син побував десь у незвичайному й небезпечному місці. Але де саме, їм невідомо, навіть здогадатися важко.
— Ще у Віктора за пазухою в поліетиленовому пакеті знайшли разом з вашою адресою незрозуміле звернення якихось нещасних поневолених людей до урядів усіх країн, у якому вони благають звільнити їх від поневолювачів, а також застерігають від незрозумілої жахливої загрози, що нібито нависла над людством. Що б це значило? Якась хлоп’яча забавка, гра чи, може, щось серйозне?
І на це запитання вони нічого не могли відповісти.
— Санітари розповідали, що при синові немовбито був і незвичайний водолазний костюм, шолом і ласти. Кажуть: чогось подібного ніколи не бачили. Це правда? — запитав батько.
— Правда, — відповів чоловік у сірому костюмі. — Цим уже зацікавились компетентні люди,
— Але що, що могло з ним трапитись? — схлипнула мати. — Де він був цілісіньких два місяці?..
— Потерпіть, потерпіть! — заспокоював головний лікар. — Про це незабаром розкаже він сам. Отож раджу не переживати, не побиватись, а повертатися додому і спокійно чекати його одужання. Ми щодня будемо повідомляти вам про стан його здоров’я.
Він потиснув їм на прощання руки, побажав щасливої дороги, і вони полетіли, обнадіяні, в рідне місто.
Одначе минали день за днем, тиждень за тижнем, а здоров’я Віктора ніскільки не поліпшувалося. Навпаки, йому ще погіршало. Він зовсім перестав відповідати на запитання, забув навіть своє "не знаю". Лише іноді пошепки, чи то кликав, чи просто так називав якесь загадкове для батьків ім’я — Оксана. До всіх і до всього був байдужий, од ранку до ночі непорушно, мовчки лежав у ліжку або сидів на стільці коло вікна й невідривно дивився на небо, на море…
Скликали консиліум найдосвідченіших спеціалістів. Вони обстежили його, довго радилися й нарешті прийшли до єдиного висновку: хворий Соколюк Віктор з невідомих причин утратив пам’ять, щоб поновити її, потрібні роки, а може, вона й зовсім не поновиться, бо випадок унікальний, який у медичній практиці досі не зустрічався.
Майже через місяць, подзвонивши попередньо, до Соколюків завітав разом з сутулим, підсліпуватим дідком уже знайомий чоловік у сірому костюмі, той, з яким вони бачилися й розмовляли в кабінеті головного лікаря клініки, де лікується Віктор.
— Макс Орен, австрійський учений-археолог, — відрекомендував дідка чоловік у сірому костюмі й сказав далі: — Мушу вас, дорогі, трохи засмутити: історію вашого сина розгадати до кінця поки що не вдалося. Але дещо, завдяки нашому шановному гостеві, з’ясувалося. Будь ласка, розкажіть їм про все, — звернувся він до вченого.
Макс Орен зняв окуляри, протер носовиком запітнілі випуклі скельця, знову осідлав ними свого горбатого носа й мовив спроквола:
— Історія вашого сина пов’язана з подією двадцятирічної давності, про яку вже майже забули…
Він розповів про те, як експедиція Міжнародного інституту морських ресурсів під керівництвом Луї Жака Луп’є потрапила в океані до згаслого вулкана, що колись невідомі майстри-винахідники чи, може, навіть інопланетяни пристосували собі для плавучого підводного житла, про те, які дива експедиція там побачила, а ще як науковці знайшли у кам’яній споруді з статуєю три безцінні фоліанти, два з яких Макс Орен розшифрував, перебуваючи у вулкані, третього забрав для прочитання з собою, коли, захворівши, поплив на кораблі додому полікуватися. Коли ж він повернувся з розшифрованим і третім фоліантом, ні вулкана, ні експедиції в тому місці вже не було. Довго провадили пошуки, але вулкан зник безслідно. Врешті-решт вирішили, що і дивовижний плавучий вулкан, і експедиція Луї Жака Луп’є загинули в океані внаслідок стихійного лиха.
— Проте несподівана історія з вашим сином посвідчила: ні, вулкан не загинув! Що ж стосується експедиції, то тут ще не все ясно… — закінчив свою розповідь Макс Орен.
— Отже, ви гадаєте, що Віктор був у цьому вулкані? — запитав батько.
— Безперечно. Це підтверджують насамперед його знімки. Я упізнав на них заступника Луї Жака Луп’є — Венслава Кручека, а також споруду, в якій ми знайшли фоліанти, незвичайні дерева та рослини, що він сфотографував, бо таких більше немає ніде в усьому світі. А ще те звернення… Одно лише дивує мене. У третьому фоліанті написано: "Той, хто побуває тривалий час під дією променів сонячної фарби, вже не зможе жити вище рівня моря". А ваш син — живе!
— Хіба це життя?.. — зітхнула мати.
— Так, загубити пам’ять і мову — страшно! — погодився учений. — Але не падайте духом. Ще є надія вилікувати його. Адже в цьому ж, третьому, фоліанті сказано, що мешканці вулкана, хоч і запізно, та все-таки винайшли засіб боротися з хворобою.
