Мандрівний вулкан - Комар Борис
Тоді треба дещо пояснити…
— Чого "дещо"? Усе розповідай! Але спершу скажи, як тебе звати.
— Оксана.
— А мене — Віктор.
Оксана дістала з-під светра Вікторів фотоапарат, простягнула йому, мовивши трохи ображено:
— Візьми, щоб не переживав, що я засвічу твою плівку… А тепер ходімо в кімнату, там ніхто не заважатиме, і я розкажу.
Віктор одчинив двері й зупинився в нерішучості на порозі — підлога в будиночку теж була скляна, а під нею плавали у воді риби, росли водорості.
— Іди! Не бійся, не провалишся! Вона міцна. Бачиш! — тупнула з усієї сили Оксана ногою і взяла його за руку.
Він здригнувся. Рука у дівчини була холодна як лід.
— Ти у холодильнику її держала, чи що?
— А в тебе гаряча-гаряча… — засяяла Оксана. — Від неї іде справжнє людське тепло…
Віктор зняв комбінезон, унти, і вони присіли на канапу.
На обличчя Оксани лягла задума. Дівчина щось довго й болісно пригадувала, притуливши гарячу Вікторову руку до свого холодного чола, і врешті заговорила:
— З чого ж тобі почати?
— Поясни спершу, що це за поселення і хто вони такі, отой Роберт Конрад і Хуанос Глобаліус.
— Гаразд, постараюсь пояснити…
Майже двадцять років тому наукова експедиція, до складу якої входили вчені Міжнародного інституту морських ресурсів, а також Інституту океанографії, під керівництвом всесвітньовідомого акаде-міка-фізика Луї Жака Луп’є вирушила на спеціальному кораблі в далеку мандрівку по Тихому океану. Науковці мали на меті дослідити ряд цікавих явищ природи, краще вивчити водні глибини і особливо гідрофлору дна.
Проте невдовзі експедицію спіткала невдача: вона потрапила в сильний шторм, і її пошкоджений корабель могутні хвилі прибили до невеликого скелястого острівця, що чорнів серед розбурханого океану.
Експедиція висадилася на острівець і несподівано виявила на ньому чималий отвір у глибоченне освітлене підземелля.
— Друзі мої, так це ж, здається, кратер згаслого вулкана! — вигукнув Луї Жак Луп’є. — Але що то за світло усередині, ніяк не збагну… Давай-но спустимося й подивимося!
Учені встановили біля отвору лебідку з довгим стальним тросом, причепили до нього контейнер, спустилися вниз. Коли відчули під ногами твердий грунт і кинули перший погляд на велетенське підземелля, були неймовірно подивовані. Там росли незвичайні дерева й рослини, бігала різна дичина, літали птахи, в озерах плавала риба.
Академік мовчки водив очима навкруги, як заворожений.
— Друзі мої, — нарешті скрикнув він, — так це ж та легендарна земля, що "тече молоком і медом"! Я вперше бачу таке!.. А потім — звідки тут стільки світла?..
Експедиція натрапила в підземеллі і на давні людські житла. Оглянула їх, але жодної живої душі в них не знайшла.
Нараз увагу науковців привернула схожа на гробницю кам’яна споруда, на якій височіла витесана з сірого граніту статуя якогось вождя чи мудреця. Він тримав у руці золоту плиту-скрижаль. На плиті були викарбувані незрозумілі знаки.
— Ви можете їх розшифрувати? — звернувся Луї Жак Луп’є до молодого археолога Макса Орена, котрий вивчав письмена древніх цивілізацій.
— Спробую, — несміло відповів той.
Поки експедиція обстежувала далі загадковий вулкан, Макс Орен вивчав напис. Це була тривала й копітка робота. Він зіставляв різні зразки сивого древньопису, шукав схожості знаків-сим-волів з предметами, з живими істотами. Йому також треба було визначити, як читати написане — зліва направо чи справа наліво, зверху вниз чи знизу вгору, і багато, багато ще дечого. І ось одного дня археолог прибіг до академіка й вигукнув:
— Еврика!.. Еврика!..
Луї Жак Луп’є навіть випустив з руки лупу, через яку розглядав маленьку фіолетову рибку, спійману в підземному озері.
— Що трапилося? — запитав Макса Орена.
— Я розшифрував напис!.. На плиті написано: "У цій будові зберігаються ключі від нашого підводного мандрівного вулкана". Іншими словами, у споруді лежать не кістки вождя колишніх поселенців, як ми думали, а, певно, якісь важливі відомості про цей дивовижний острів.
— Чудово… чудово… — зрадів академік. — Тільки як же пробратися до тієї будови, коли в ній немає ні дверей, ні вікон, самі глухі стіни?..
Однак хід все-таки знайшли. Він починався метрів за п’ятдесят од споруди й проходив під грунтом. Учені озброїлися електричними ліхтариками, сподіваючись, що потраплять у темряву, але нічого подібного не відбулося.
— Не розумію, ніде жодного просвітку, а видно, як удень… — не переставав дивуватися Луї Жак Луп’є.
Посеред будівлі під світним куполом лежали три рукописні фоліанти, виготовлені з тонісінької шкіри якихось морських істот чи риб. Довідатися, що бережуть у собі ці фоліанти, стало першочерговим завданням експедиції.
Макс Орен сидів над розшифруванням тих записів до запаморочення.
У першому томі розповідалося про те, що вулкан має три поверхи, або частини. Верхній поверх призначений для життя людей. У середньому знаходяться різні механізми й побудови для управління вулканом, а також отвір-шлюз для виходу з нього. Нижнє відділення являє собою піч, з допомогою якої, як писалося у рукописі, можна розбудити вулкан, щоб він переміщувався в морях і океанах. Далі говорилося про якісь термічні голки, що зберігаються у печері на середньому поверсі, від яких вода в печі перетворюється в рушійний вогонь.
Згодом Макс Орен розшифрував і другий фоліант. У ньому мова йшла про те, як треба обробляти морське дно, вирощувати там різні поживні рослини, як приручати риб і навіть спілкуватися з ними за допомогою спеціальних сигналів. Детально було розказано в тому рукописі й про те, як саме і з чого можна виготовити особливий гідрокостюм, що захищає людину на великій глибині від холоду і водного тиску, а ще забезпечує її організм киснем.
Відтак археолог узявся за третій фоліант. Але несподівано захворів, і його довелося відправити на кораблі, що потребував капітального ремонту, додому. Макс Орен не хотів розлучатися з непрочитаною пам’яткою і забрав її з дозволу керівника експедиції з собою, щоб потім, як видужає, повернутися у вулкан уже з готовим перекладом.
Коли відплив корабель, Луї Жак Луп’є спробував зв’язатися по радіо з інститутом, та виявилося, що радіохвилі у вулкан проходять, а з вулкана — ні. Тоді радист піднявся з радіопередавачем нагору, до кратера, щоб звідти налагодити передачу, але раптом знепритомнів.
Поки радиста опустили вниз — серце вже не билося. Піднявся до кратера його помічник і теж помер…
— Друзі мої, — сумно мовив академік, — я бачу, що ми стали полоненими вулкана. Виходу з нього більше немає. А чому? Це нам треба негайно з’ясувати.
— Мені здається, — сказав заступник Луї Жака Луп’є професор Венслав Кручек, — що ми зробили велику помилку, віддавши третю пам’ятку Максу Орену. Мабуть, у ній йшлося про те, з чим зараз зіткнулися.
— Можливо, — погодився академік. — Але ж ми самі все одно не розшифрували б її?
— Маєте рацію… — зітхнув професор. — Що ж, тепер іншого виходу в нас немає — будемо чекати повернення корабля…
Проте сталося непередбачене.
Вирішили науковці пересвідчитися, чи дійсно може рухатися така величезна кам’яна гора. Вони, згідно записаної у першому фоліанті інструкції управління вулканом, напустили з океану в його нижнє відділення води й кинули кілька малесеньких термічних голочок, що зберігалися в срібних скринях-контейнерах у печері на середньому поверсі. Вода вмить закипіла, потім узялася полум’ям, і там утворився мовби реактор, з якого через відкриті штучні кратери-люки заструмували в океан могутні вогняні потоки. Горловина кратера герметично закрилася товстелезною гранітною лядою, гігантська споруда злегка гойднулася, занурилася на глибину й зрушила з місця.
Учені хотіли відразу ж зупинити вулкан, та не зуміли, і він поплив і поплив невідомо куди, в якому напрямі.
Мандруючи отак під водою, вони не раз чули по радіо звернення, що пересилалися до них спочатку лише з їхнього корабля, а потім ще й з інших кораблів та літаків, але відгукнуться, сповістити про себе, на жаль, не могли.
"Піч" горіла й рухала кам’яне громаддя майже п’ять років. За цей час люди з експедиції навчилися добувати собі харчі — збирали на деревах фрукти, вирощували овочі, ловили в озерах рибу, полювали на дичину, а також провадили в обладнаних під лабораторії житлах колишніх поселенців наукову роботу. Навчилися вони врешті-решт і керувати вулканом. Коли вже зупинили його і він випірнув на поверхню, виготовили за рецептом тієї ж пам’ятки кілька гідрокостюмів. Водолази одягли їх і вибралися в океан через спеціальний шлюз. Гідрокостюми виявилися просто чудові. Вони й справді зігрівали на глибині людський організм, повністю забезпечували його киснем і надійно захищали від водяного тиску.
Обстежуючи дно довкола вулкана, водолази натрапили на потонулий підводний човен. Навігаційні прилади в ньому були непошкоджені. Демонтувавши їх разом з іншим потрібним устаткуванням, експедиція визначила своє місцеперебування. Вулкан зупинився неподалеку від берегів Південної Америки.
"Але як повідомити про себе людству?" — постало тепер невідкладне завдання.
— Друзі мої, мабуть, доведеться нам скористатися давнім-прадавнім способом, до якого вдавалися колись відважні мореплавці, — сказав Луї Жак Луп’є.
— Ви пропонуєте послати звістку в пляшці? — запитав професор Венслав Кручек.
— Так, саме так, шановний! — задоволено поглянув на свого заступника академік. — Одна тільки невеличка, проте досить суттєва поправка: не в пляшці, а в пляшках…
Написали зо три десятки листів, закоркували їх у порожні пляшки, що залишилися від різних напоїв і препаратів, і викинули в океан. Були переконані: рано чи пізно рибалки або моряки виловлять якусь із них і таким чином необхідний зв’язок буде налагоджено.
Однак минав місяць за місяцем, а до них ніхто не озивався й не з’являвся.
— Напевно, наші пляшечки потрапили в течію, що занесла їх у таке глухе місце, куди ні кораблі, ні рибальські судна не запливають, — журився Луї Жак Луп’є.
Написали нові листи, так само закоркували їх у пляшки, випустили в океан і знову почали очікувати своїх рятівників. І надаремно. Минув майже цілий рік, а вони все одно не з’явилися.
Та ось у вулкан несподівано вдерся чималий озброєний загін на чолі з Робертом Конрадом.
Луї Жак Луп’є, не підозрюючи чогось лихого, дуже зрадів "гостям" і люб’язно запросив Роберта Конрада та його радника Хуаноса Глобаліуса до свого кабінету-лабораторії.
— Нарешті, нарешті з’явилися наші рятівники! — ніби хлопчак, вигукнув старий академік, бігаючи по кабінету.
