Мандрівний вулкан - Комар Борис

— Візьми його руку.

Юнак узяв Венслава Кручека за руку, потримав. Невдовзі в того відновилася пам’ять і він сказав зовсім спокійно, наче з ним щойно нічого й не сталося:

— Ну, то рушимо далі?.. Ага, ось доріжка… Бач, уже заросла травою… По ній і підемо.

Стежка довела до кам’яного муру і вперлася у залізну браму, біля якої в стіні світилося кілька десятків різнокольорових слюдяних вічок.

— Звідси й починається електронний лабіринт, — мовив Венслав Кручек.

Він підійшов до вічок, помахав перед ними долонею, як це роблять фокусники-ілюзіоністи в цирку, і важка брама повільно відчинилася.

— Не подумайте, що роблю чудеса, — сказав учений. — Я просто перетнув долонею на деяких вічках промені світла, які падають на фотоелементи, що містяться у протилежній стіні і зв’язані з електронним реле. Тепер, будь ласка, запрошую вас до господи пана інженера Мінца! — вклонився, пропускаючи наперед Оксану і Віктора.

Вони зайшли в досить просторий, освітлений сонячною фарбою зал, з якого пірнав у глибину східчастий напівтемний тунель.

Віктор в одній руці ніс вузол, а другою стискав долоню Венслава Кручека, боячись утратити з ним біологічний контакт, як він назвав це для себе.

Коли ступили в тунель, унизу перед ними раптом стали розповзатися, провалюватися східці. Віктора кинуло в холод, і він злякано подався назад, тягнучи за собою поводиря.

Венслав Кручек нервово смикнув рукою.

— У тебе долоня той… охолола… Я іду звідси… Я не тямлю.

— Постривайте! Постривайте!..

Але професор уже нічого не розумів. Спритно відскочивши вбік, він поглянув на Віктора, як на порожнє місце, і побіг до виходу.

— Та постійте ж! — у розпачі закричав Віктор і кинувся навздогін.

"От лихо! Мені, виходить, не можна ні хвилюватися, ні боятися, бо тоді починають холонути руки, а бісовій рибці саме цього й треба. Але ж я не дерев’яний, щоб на все дивитися байдуже і нічого не брати до серця…"

Від великого збудження відчув, що цього разу його кинуло вже не в холод, а в жар. Наздогнав Венслава Кручека і цупко схопив за руку:

— Не пущу!..

Кручек зупинився. Якийсь внутрішній промінь освітив змарніле, виснажене обличчя. Контакт знову було знайдено.

— Ви пам’ятаєте, куди ми йшли?

— Пам’ятаю, — кивнув. Потім подумав трохи, запитав: — А чого ти так налякався, що в тебе похололи руки?

— Кожен злякається, коли в нього під ногами східці почнуть провалюватися…

— Це тобі здалося. То лише світловий ефект… Ну, гаразд, ходімо. Тільки тепер слідкуй, щоб у тебе не холонули руки.

"Добре йому говорити. Я ж не піч, куди можна підкладати паливо і постійно підтримувати тепло…"

Спустилися в підземелля. Далі йшли вузькими ходами, які то впиралися в поперечні похмурі коридори, кручені хідники, то вели до глухих кутів. Часто доводилося повертатися назад, звертати праворуч або ліворуч, тупцятися довго на місці, поки Венслав Кручек пригадає, у який коридор чи хідник заходити.

Біля одного з отворів Віктор побачив людський кістяк і відвернувся.

— Це скелет члена нашої експедиції, який хотів пройти через лабіринт на другий поверх, — скрушно мовив Венслав Кручек.

"Отак, може, й наші десь тут валятимуться… — подумав Віктор і спохопився: — Але ні, не треба про це думати, бо можуть захолонути руки, тоді рибка знову переможе вченого, тоді і ми всі загинемо тут".

Зупинилися на невеликому майданчику. Там було аж п’ять різних за шириною і висотою входів. Венслав Кручек ступив до найширшого.

— Запам’ятайте цей вхід. Сюди ми й підемо.

За входом виявився вузький круглий коридор. Пройшли по ньому раз, удруге, втретє… Далі не було видно ані виходу, ані входу.

— Не розумію, — стривожився Віктор, — де ж подівся той вхід, у який ми зайшли? Уже робимо, мабуть, десяте коло! Так можна крутитися без кінця і краю!..

— Ми в пастці, — пояснив Венслав Кручек. — Але ти молодець! Добре, що точно підрахував, яке саме коло ми зробили. Отже, ще залишилося п’ять, потім зупинимося й зачекаємо. Вхід має з’явитися автоматично. Але, коли помилилися, його не буде.

Вони ще п’ять разів пройшли глухим круглим коридором і стали чекати. Вхід не з’являвся.

— Ось бачиш, ти сам збився з рахунку і мене збив, — дорікнув Вікторові Венслав Кручек. — Коли людина рахує, не можна розмовляти!

— Що ж тепер буде? — запитала розгублено Оксана.

— Треба пильно оглянути оцю стіну і знайти у ній голубий камінець. Шукайте!

Незабаром вони знайшли той голубий камінець. Венслав Кручек натиснув на нього долонею, стіна затремтіла, посунулась униз, і перед ними відкрився вхід до кімнати, у якій стояли стіл, стільці й диван, оббитий шкірою якоїсь морської істоти.

— Це половина пройденого шляху, — сказав Венслав Кручек. — Присядьмо тут, відпочинемо і тим часом напишемо послання на землю. Ти взяв папір і чим писати? — запитав Віктора.

Віктор дістав з кишені записник і ручку.

— От і добре. Тоді пиши, що я говоритиму.

Він продиктував звернення до урядів усіх країн, в якому розповів про невдачу, що спіткала наукову експедицію під керівництвом директора Міжнародного інституту морських ресурсів академіка Луї Жака Луп’є, про мандрівний вулкан, у якому спершу жили науковці і до якого потім удерлися маніяки-фашисти і вже стільки років по-звірячому знущаються над людьми, знищують у морях і океанах кораблі та підводні човни, беруть у полон матросів і пасажирів і ще готують страшний злочин проти всього світу — затопити всі материки й острови. Від імені поневолених Венслав Кручек закликав уряди докласти всіх сил, щоб якнайшвидше виявити вулкан, звільнити з жахливого полону невільників і належно покарати злочинців.

— А тепер поклади наше послання в поліетиленовий мішечок і сховай за пазуху, — сказав Венслав Кручек Вікторові. — О, почекай! Напиши ще на окремому аркуші своє прізвище, ім’я, адресу і також кинь у мішечок. Це на всякий випадок, якщо з тобою щось трапиться, хай знають, хто ти і звідки. Ясно?

— Ясно…

— Тоді рушаймо далі.

Вони пройшли ще кілька переплутаних тунелів і коридорів, як раптом позаду хтось жалібно-жалібно заплакав.

Віктор і Оксана насторожилися:

— Чуєте? Мабуть, хтось заблудився!

— То не людина, — відповів Венслав Кручек.

— А хто ж?

— Спеціальні репродуктори, в яких час від часу звучить людський плач. Інженер Мінц навмисне вмурував їх у лабіринті, щоб отакі жалісливі, як ви, почали шукати нещасного і заблукали.

На їхньому шляху було ще багато всіляких пасток, хитромудрих несподіванок, але Венслав Кручек успішно розгадував їх і зрештою вивів з лабіринту.

— Невже й путчисти отак добираються на другий поверх? — здивовано запитав Віктор.

— Ні, у них є службовий, теж секретний, хід з палацу Роберта Конрада. А це запасний, на випадок якоїсь непередбаченої ситуації, ну, скажімо, бунту чи нападу. Бо путчисти, хоч і мають у своєму розпорядженні найновішу зброю, але страх перед справжньою людиною у них великий. Недарма ото й перетворюють майже кожного, кого захоплять, на людей-риб… Та досить про це. Приготуйтесь — підемо до шлюзу! — наказав Венслав Кручек.

Оксана і Віктор одягли гідрокостюми, побрали в руки шоломи і ласти.

Шлюз, через який можна випливати з вулкана, був поблизу. Камера для води накрита товстою гранітною плитою. Поруч стояла залізна будка — пульт управління.

Венслав Кручек підійшов до будки, поводив долонею перед такими ж, як і біля вхідної брами лабіринту, різнокольоровими слюдяними вічками, і двері самі відчинилися. Ступив усередину, увімкнув на щитку рубильник — товсті стальні троси підняли вгору важку покришку.

— Спускайтесь у камеру! — махнув Оксані і Вікторові. — Нехай вам щастить!

І в цей час на поверсі залунала оглушлива сирена тривоги. Кручек ухопився за груди і дико зареготав:

— Ха-ха-ха!.. Електричний сторож… Ха-ха-ха!.. Вони примчать сюди. Ха-ха-ха!..

— Рибка… Знову рибка… Щоб ти здохла! — лайнулася Оксана, і лице її теж скривилося.

— Я… ха-ха-ха!.. я зараз… ха-ха!.. заспокоюсь… — зціпивши зуби і роблячи нелюдські зусилля перебороти навіжений лоскіт розлюченої рибки, що билася під грудьми, простогнав Венслав Кручек.

А сирена не стихала, все вила і вила…

Нарешті Венслав Кручек перестав реготати, знову махнув рукою Оксані і Вікторові, щоб вони негайно спускалися в камеру, і зайшов у будку.

— Дякую, — мовив йому на прощання Віктор і потягнув дівчину до шлюзу.

Уже стоячи на дні камери, Оксана немовби сонними очима подивилася на Віктора й запитала:

— Чого тримаєш мене за руку?.. Що тобі треба?..

— Хіба забула, Оксаночко? Заспокойся і згадай. Ну, згадай! Ти ж обіцяла допомогти мені добратися до берега чи судна. Казала, що твої улюблені тунці приставлять куди треба.

— Значить, ти хочеш, щоб ми з тобою більше ніколи не зустрілися?

— Чому ж ніколи? Якщо все буде гаразд і я повідомлю на землю про вулкан, люди знайдуть його і визволять од путчистів. Потім вилікують усіх, і ми неодмінно зустрінемося з тобою!

На обличчі в Оксани сяйнула радісна усмішка.

— Справді?.. Добре, тоді я допоможу тобі. Але треба на гаятися, бо "гудзик", як навіжений, безперестанку подає якісь страшні сигнали. Він, мабуть, хоче зовсім відібрати у мене розум…

Гранітна плита почала повільно опускатися над камерою.

Віктор проковтнув таблетку, надів на голову шолом, знову взяв дівчину за руку.

Коли покришка щільно прикрила камеру, збоку відчинився люк і через нього вдарив дужий водяний струмінь. Після того, як камера вщерть заповнилася водою, Віктор з Оксаною випливли в море.

Два великі голубі тунці, мовби наперед знали, що їхня улюблениця саме в цей час появиться біля шлюзу, і вже очікували її там. Угледівши дівчину, притьмом кинулися до неї, стали лащитися, ніби домашні звірята.

Оксана ніжно погладила обох, накинула їм на голови шовковисті "вуздечки" з довгим капроновим поводом. Потім, підкликавши Віктора, передала йому повід, притулилася на мить до його щоки, кивнула на прощання і показала щось на мигах рибам.

Тунці, наче по команді, одночасно стрепенулись, махнули хвостами й стрімко помчали разом з Віктором угору, до морської поверхні, звідки крізь водяну товщу соталося мерехтливе сонячне світло.

ЗНОВУ РІДНА ЗЕМЛЯ

На приморському пляжі, де під лагідними променями ранкового серпневого сонця ніжились на золотому піску дорослі й діти, біля самого берега сидів чорночубий юнак у синьому спортивному костюмі.