Мандрівний вулкан - Комар Борис
Одначе Роберт Конрад якимось чином довідався про змову, скликав найближчих своїх підпомагачів і сказав:
— Панове, як стало мені відомо, проти нас затівається бунт. І найприкріше те, що заводіям удалося переманити на свій бік кількох наших людей. А це вже небезпечно. Отже, необхідно максимум пильності й повсякчасної готовності!.. Ми, звичайно, придушимо заколот у зародку і жорстоко покараємо непокірних і зрадників. Але, щоб подібного більше ніколи не повторилося, треба придумати щось таке, аби всіх, хто тут є, прив’язати назавжди до себе, до вулкана, до води…
— Я вже давно над цим розмірковую, і, здається, нам скоро пощастить розв’язати це питання, — багатозначно мовив Глобаліус.
І то були не легковажно кинуті слова. Хуанос Глобаліус першого ж дня, як вони вдерлися до вулкана, звернув увагу на маленьких фіолетових рибок, що плавали в кулястому акваріумі у кабінеті-лабораторії Луї Жака Луп’є. Спочатку подумав — керівник експедиції тримає в себе екзотичних рибок просто так, для розваги. Але потім, дізнавшись, що вчений-фізик захоплюється ще й іхтіологією, зрозумів: рибки ті піддослідні. Коли ж Глобаліус прибрав до своїх рук наукові матеріали й папери академіка, він знайшов серед них досить цікавий запис:
"Це чудодійна рибка! Таке маленьке, а кусається. Вкусивши, виділяє отруту. Мікроскопічні дози її дуже корисні. Вони швидко лікують різні хвороби, поновлюють витрачену енергію, дають стільки бадьорості й сили, що я ніколи подібного не відчував навіть замолоду. Це справжній еліксир життя і здоров’я!.. Який я радий, що нарешті після довголітніх пошуків ми зможемо зробити чудовий подарунок людству, медицині! Однак слід застерегти: збільшені дози тієї отрути дуже небезпечні, вони перероджують нервову систему живого організму, змінюють його поведінку. Слід було б повніше вивчити, як рибка впливає на людину. Вона, наприклад, може жити у шлунку тварини, не піддаючись травленню. А що буде, коли вона попаде в людський організм? На жаль, увести собі рибку — колеги не дозволяють, робити досліди на них — я сам собі не дозволю. Щодо інших властивостей фіолетової рибки, треба сказати, що вона дуже чутлива до зовнішніх явищ атмосфери й води, може попереджати про небезпеку, про те, що робиться у вулкані, може замінити ряд навігаційних приладів… Одне слово, за всіх обставин я чекаю від цієї маленької істоти великої користі…"
То був останній запис Луї Жака Луп’є. Саме за нього і вхопився Хуанос Глобаліус. Він почав проводити досліди над живими людьми і відкрив, що наявність фіолетової рибки в організмі призводить до того, що людина майже втрачає всі свої розумові здібності, у неї спочатку притуплюються, а потім і зовсім зникають почуття і сон, навіть людські очі з часом перетворюються на риб’ячі!..
— Коли тобі доведеться бути в Конрада чи Глобаліуса, — сказала Оксана, — зверни увагу на акваріуми, що стоять у їхніх кабінетах. Отам у них і плавають ті рибки. Вони дуже нагадують маленькі перламутрові гудзики. Ми так їх і називаємо — гудзики. Фіолетові рибки викидають таку дрібну ікру, що її видно лише через мікроскоп. Якщо ікринку ввести в організм людини, з неї згодом народжується рибинка й живе там, приліпившись до якогось внутрішнього органу, ніби молюск до днища корабля. Крім того, що я тобі розповіла, проклята рибка ще дуже часто подає якісь сигнали, ворушиться, тріпоче, кидається всередині, від чого страшенно лоскотно й людина-риба заливається неприродним сміхом, захлинається ним, як водою, душиться, як димом… Таке трапилося й тоді, коли ти вперше з’явився тут. "Гудзики" одразу відчули присутність у вулкані сторонньої людини й тріпотіли в нас, аж поки приїхали наглядачі й забрали тебе… Ну, тепер зрозумів, кого ми називаємо людьми-рибами?
— Зрозумів… — важко зітхнув Віктор.
— Ти придивися пильніше до мене. Я також наполовину риба. В мені щомиті бореться риба і людина, людина і риба… Остання перемагає… З кожним днем я втрачаю людські почуття, їх стає у мене все менше й менше… Я вже майже не знаю, що таке сум і жаль, що таке настрій, не вмію веселитися, радіти, переживати… А скоро й зовсім разпрощаюся навіть із тими залишками людських почуттів, які в мені ще ледь тліють, ледь пригадуються, і тоді стану холоднокровною, земноводною істотою…
Оксана не скаржилася на свою долю, бо вже й не усвідомлювала як слід, що з нею відбувається. Зате на Віктора те, що він почув від неї, подіяло страхітливо.
— А звідки ти знаєш усе це, що розповіла мені? — запитав її.
— Венслав Кручек, заступник Луї Жака Луп’є, розказав. Коли я сюди потрапила, він теж був іще напіврибою. Я довго не віддавала його фіолетовій рибці, боролася з нею…
— Боролася? Як боролася?
— О, про те навіть Глобаліус не догадується!.. Виявляється, рибка не любить, боїться людського тепла. А в мене руки, як оце і в тебе, були тоді гарячі, то я і гріла Кручеку чоло… Я тобі покажу його. У нього великий шрам на лівій щоці. Конрад під час допиту пістолетом ударив…
— Негідник!.. — обурювався Віктор.
— Не негідник, а справжній злочинець! Кат! — відказала Оксана. — Колись він разом зі своїми дружками організував військовий путч в одній невеликій латиноамериканській країні і замордував тисячі невинних людей. Але військова хунта довго при владі не втрималася. Під натиском повсталих народних мас, які очолив відважний революціонер-марксист Дієго, авантюристи добряче дістали по зубах і потерпіли повний крах. Після ганебного провалу Роберт Конрад з недобитими "міністрами" утік від кари й сховався у диких лісових нетрях на океанському узбережжі. І ось одного разу, пролітаючи на вертольоті, путчисти помітили неподалеку в океані маленький кам’яний острівець з горловиною до освітленого підземелля. Вони обережно обстежили острівець і, коли виявили в підземеллі людське поселення, вдерлися і захопили його. Відтоді й стали володарями цього вулкана. Тепер плавають по океанах і морях, нападають, як пірати, на кораблі й підводні човни, топлять їх, забирають з них усе цінне, а також людей, які залишаються живими, щоб потім перетворити на покірних рабів, на людей-риб… А замислюють вони ще страшніше. Знають, що самі приречені жити лише під водою, тож хочуть, щоб ніхто не жив на суходолі. Ось тому й збираються за допомогою термічних голок розтопити льоди Арктики, Гренландії, щоб вода залила всі континенти і всі острови…
— Ми не повинні цього допустити! — скрикнув Віктор. — Треба повідомити людство про небезпеку, що нависла над ним!
— Звідси втекти неможливо.
— Тоді якось знищити ті голки. Знаєш, де вони заховані?
— Про те знають тільки Конрад, Глобаліус, Мінц, Чомберг та ще дехто з путчистів. Колись професор Кручек знав, але тепер він майже повністю людина-риба і, мабуть, не пригадає…
У цей час пролунав підземний гуркіт, задрижав, хитнувся будиночок. Риби захвилювалися в стінах-акваріумах, під підлогою, і опустилися на дно.
— Що це?.. — стривожився Віктор.
— Вулкан занурився у воду. Мабуть, у рейс вирушимо, — сказала Оксана.
— А де ми зараз, ти знаєш?
— Ні. Про те також знає лише Конрад і його найближчі прибічники, яким він усе довіряє.
Раптом вона зблідла, втупила у Віктора збайдужілі, спорожнілі очі.
— Чого ти? — запитав подивовано. — Тобі погано?
Дівчина скривилася й схопилася за груди:
— Рибка отут кидається… Мені лоскітно й боляче… А ще розум тьмариться… Ой, ой!.. Ха-ха!..
Віктор перелякався, узяв її за руку:
— Чим тобі допомогти?
— А що таке — "допомогти"? І потім, хто ти такий? Ха-ха!..
У Віктора волосся дибом стало.
Та невдовзі Оксані, певно, полегшало. Заплющила очі й почала щось пригадувати. Знову поглянула на нього:
— Ти той, що упав у вулкан на парашуті?
— Той, той! — закивав Віктор.
— Прошу, тримай мою руку отак, як ти тримаєш. Я відчуваю: у мене вливається твоє тепло… Воно віднімає мене від риби… Тепло дужче за холод… Правда, що тепло дужче за холод?
— Правда…
Поступово її обличчя проясніло. Оксана ніби заново ожила, мовила:
— Ти такий добрий… і лагідний… Дякую тобі… — й прихилилася до його плеча.
Віктор засоромився, зніяковів, але не відсторонився од дівчини.
Вони помовчали трохи, тоді він запитав:
— Звідки ти, Оксано?
— З Одеси… — зітхнула. — На Молдаванці жила. Може, чув?
— Звичайно, чув. А тут як опинилася?
— Працювала бібліотекаркою в риболовецькій флотилії, так ці гади напали на судно, на якому я плавала, і потопили… Уся команда загинула, тільки мене непритомну затягли сюди…
— І що, відразу прижили фіолетову рибку?
— Ні, не відразу. Спочатку, коли прибирала в лабораторіях, то не чіпали. Потім мене побачив, на лихо, отой недолугий гітлерик, Конрад, і захотів забрати до себе, щоб, розумієш, йому в усьому прислуговувала… Я так обурилася, що обізвала його нахабою, розпусником, недолюдком… Ну, він, звісно, не міг цього стерпіти, дуже розлютився на мене, наказав "пришити гудзика" і відправити працювати в підводне господарство…
Далі Оксана розповідала, як важко живеться у вулкані поневоленим людям, як над ними знущаються путчисти. Розказувала про дресированих риб, про акулятник, про якусь страшну морську потвору, улюбленицю Роберта Конрада, яку він називає Морською Красунею, а вони — Паскудою і Ненажерою.
Говорила Оксана швидко, ламала, ковтала слова, наче кудись поспішала. Але Віктор уже майже не слухав дівчину. Від великої перевтоми, від переживань його почав знемагати сон. Випустив її руку, позіхнув.
Оксана умовкла, відсунулась од нього подалі, насторожилась.
— Це для чого ти роззявляєш рота?
— Що кажеш? — скинувся Віктор.
— Для чого, питаю, рота роззявляєш?
— А-а… Я просто позіхаю. Ну, значить, хочу спати.
Оксана довго силкувалася збагнути, що таке "позіхаю", але коли побачила, як він ще раз розкрив рота, підхопилася з канапи й прийняла войовничу позу.
— Не роби більше так, бо я можу на тебе напасти. Я не буду чекати, щоб ти мене перший з’їв!
Віктор зрозумів, що це вже знову "заговорила" не Оксана, а риба. Однак зі сном боротися більше не міг. Очі злипалися самі, тіло дерев’яніло, все довкола розпливалося і зникало, як під каламутною водою.
— Ти помираєш? — зробила висновок дівчина-риба.
— Та ні… я просто засинаю… я дуже втомився… жахливо втомився… Я вже не маю сили навіть говорити…
— Не роби так, бо кожного померлого тут віддають акулам… Акули це дуже люблять…
Та Віктор уже нічого не чув.
Оксана потягла його за носа, щипнула за вухо.
