Правда і кривда (драма на три дії) - Стельмах Михайло

Щось трапилося, діду?

Дід Євмен. Таки трапилось!

Безсмертний (занепокоєно). Що?

Дід Євмен. Зараз розкажу. Іду я оце селом, поволеньки собі іду...

Безсмертний. Та скоріше, діду!

Дід Євмен. А ти не збивай старого, збивати нас є кому. На чому ж зупинилась моя мисль? Ага! Іду я оце селом, придивляюсь, принюхуюсь до нього... Та не кипи, Марку, вискажусь акуратно, як на зборах. Принюхуюсь, значить, і чую: од кожної хати, од кожної землянки, навіть там, де вдови й сироти живуть, пахне свіжим хлібом.

Безсмертний. Не тягніть! Що трапилось?

Дід Євмен. Оце ж і трапилось: од кожної оселі тепер запахло свіжим хлібом, не краденим, не вихитруваним, не купованим, а своїм! Це щось та значить!

Безсмертний. Ху! А я вже чого не передумав!

Дід Євмен. І Киселя згадав?

Безсмертний. І його теж.

Дід Євмен. Отак і живемо: ти хочеш людям хліб дати, державу хлібом засипати, а він старається тебе засипати... До людини не доріс, а в теоретики вискочив!.. Повечеряй свіженьким.

Безсмертний. Отак з білим вузликом колись розшукувала мене в полі моя Олена. Розшукав і теж починає сварити: "І нащо оце головування... за ним і не обідав, і не вечеряв, і сім'ї відцурався, і перепавсь, мов смик..."

Дід Євмен. А потім починала співати. Не голос, а солов'я мала в грудях. (Починає наспівувати).

Безсмертний (тихенько підхоплює пісню, і вона доладне пливе над вечірніми полями).

Шкода, мамцю, шкода, Вишневого цвіту,

Що розвіяв вітер

По всім білім світу.

З'являється Безбородько і остовпіло зупинявться.

Безбородько (до Безсмертного). Ти ще й співаєш?

Дід Євмен. А що? Може, сам товариш Кисіль опустив циркуляр — не співати?

Безбородько. Так ти, Марку, ще нічого не знаєш?.. (Співчутливо хитає головою). Запрацювався, запрацювався ти, голубе сиз, і не знаєш (показує руками), що в світі робиться.

Безсмертний. Земля стала повільніше кружляти?

Безбородько. Не жартуй, чоловіче, коли до твого порога підійшло горе.

Безсмертний. Це горе в чийому образі й штанях?, Безбородько. Ці штани ти скоро побачиш, тяжче побачити сорочку щастя... Казав же тобі і раз, і вдруге, і втретє: не вилазь із шкури — все одно монумента не поставлять!

Безсмертний. А я так старався на нього!

Безбородько (не зрозумівши Іронії). Ні, ні, з нашими людьми на монумент не заберешся, тому треба жити риальностями, а не загравати з народом.

Дід Євмен. Це наш Марко заграє з народом?

Безбородько. А то ні? Ось що у вас у вузлику? Хліб з нового урожаю?

Дід Євмен. З нового.

Безбородько. А за нього такий вузол зав'язався, що коли подумати, то це вже не хліб, а слідство й суд.

Безсмертний. Доки ж наш хліб буде підсудним?

Безбородько. Напевне, до того часу, поки його піюлями не замінять.

Дід Євмен. Теорія Киселя, язик Безбородька!

Безбородько. А ви свою теорію тримайте за зубани. Згодиться, бо вже й Марко похитнувся!

Дід Євмен. Похитнувся чи похитнули?

Безбородько. Тепер його і Зірка Героя не врятуеі .матеріали пішли аж до секретарів ЦеКа і в ті інстанції, де пісні не співають, а де осипаються люди як вишневий пвіт. (До Безсмертного). Ти, поки не пізно, хоч вітряк спини.

Безсмертний. Вітряк легше спинити, аніж недоумство.

Безбородько. Тобі статті й без нього вистачить. (Показав рукою на вітряк). Спини, зрубай його!

Безсмертний. Я крил нікому не рубаві

Безбородько. Ну, як хочеш... Відомо, ти не жалієш себе, може, через це тебе й люблять люди. Та що з їхньої любові? Як буде суд, любов пожуриться в кутках, а суд знайде статтю й параграф. Риальностями треба жити!

Дід Євмен. Не каркай, наче ворон. Он перші півні вже співають.

Чути, як співають півні. Дід Євмен і Безбородько виходять.

Безсмертний. Діла!.. От і поменшало все навкруги, а серце побільшало, і, здається, побільшали останні осколки у грудях... А півні співають, і вітряк крутиться. Я люблю тебе, дерев'яна птице, люблю, коли ти з камінної душі викидаєш струмочки муки, і печалюсь, коли обвисають твої потріскані крила. Я ніколи не буду ні руйнувати, ні зупиняти тебе,— хоч у самого обломляться крила... Що це? (Вражено починає прислухатись до пісні, що наближається).

Ми чуємо ті самі слова про вишневий цвіт і той самий голос Олени, з яким познайомились у пролозі.

Що це робиться зі мною? Марево? Сон? Вона!.. Олена! І в руці білий вузлик! (З жахом відступає назад).

А на полі з'являється тонка жіноча постать з білим вузликом у руці. Це Тетяна. Марко приголомшено прикладав руку до чола.

Тетяна (надривним голосом). Тату!

До Безсмертного, надломлюючись, біжить донька і, сміючись і плачучи, падає батькові на груди.

Безсмертний (обома руками охоплює своє дитя). Тетянко, це ти?.. Тетянко, донечко, це ти?

Тетяна. Я, тату, я...

Безсмертний (вдивляється в обличчя дочки, пальцями витирає їй сльози). Яка ж ти гарна, доню, кровинко моя!

На очах батька донька вперше бачить сльози і теж обтирає їх пальцями. Отак і стоять вони якийсь час, наче вимуровані з каменю самої історії.

Як ти на маму схожа, пташино моя. І коси такі самі...

Тетяна. Не такі, тату. (Опустила на плечі хустину, і батько в золоті кіс побачив сиве пасмо).

Безсмертний. Хто ж тебе так зобидив, дитино моя?

Тетяна. Нелюди... В концтаборі. Вони так били мене, що очима не сльози, а кров ішла. Вони змогли вибити кров із очей, але не могли вирвати зізнання з душі... А як ви, тату?

Безсмертний. Нічого, доню, нічого. Моя пісня та сама, що й колись була: орю, сію, жну. Як добре, що ти повернулась, кровинко моя...

Тетяна (розгортає білий вузлик). Я вам їсти принесла. Ви ж не обідали, і не вечеряли, і домівки відцуралися.

Безсмертний (почувшії слова Олени, посміхнувся). Невже це ти? (Підіймає на руки своє дитя, і сміється, і печалиться над ним).

А в цей час з села донеслось гудіння дзвонів.

Тетяна. Чогось дзвони затужили. Що воно?

Безсмертний (опускає доньку на землю). Це, напевне, отець Хрисантій на радощах загуляв. І ми загуляємо, доню... А нашої мами нема...

Тетяна. Знаю, тату.

Безсмертний. Перед смертю вона сказала: "Хоча б, іроди, в очі не стріляли, бо жаль їх буде". І не стрелили іроди їй в очі, а вдарили в груди, де жила її пісня... а потім ще й повісили...

Тетяна. Тату, не плачте...

Безсмертний.То вже, доню, не я плачу, то вся моя таль за ці роки заплакала. Пробач, маленька...

Входить Гайшук.

Гайшук (занепокоєно). Ой Марку!.. Тетянко, дитино, це ти?

Тетяна. Пізнали?

Гайшук. Як же не пізнати тебе,золота вербичко!.. Яка радість... І яке горе, Марку...

Безсмертний. Говори, Іване!

Гайшук. Щойно Задніпровського забрали. Ордени обривали, начеб він їх не кров'ю заробляв. Як обшарпане дерево, вивели його з землянки. Чогось ще в дзвінницю, де він жив, водили. Отам жінка його кілька разів надала, вставала і знов падала... Ну, а тепер отець Хрисантій на дзвіниці дзвонить, наче по вмерлому.

Безсмертний. Не діждетесь! Не буде похорону, ні. (Обіймає Тетяну й поспішає в село).

Тетяна. Куди ж ви, татку!

Безсмертний. Ще сам не знаю, доню... не знаю... Людину треба рятувати.

Тетяна хоче кинутись за батьком, але він рухом руки спиняє її, непомітно для неї примружується на Гайшука і виходить.

Тетяна. Дядьку Іване, що ж воно робиться?

Гайшук. Ходи!

Тетяна. Чиї ходи?

Гайшук. Різних парсун.

Тетяна. Яких парсун?

Гайшук. Що хитро допались до ідей і меду. Ідеї — насам, мед — собі!.. Як ти виросла, дитино. А я ж тебе на руках носив, казки розказував. Забула?

Тетяна. Не забула. І в таборах під косою смерті

вгадувала вас, ваші руки.

Гайшук. Добре ми більше пам'ятаємо, аніж лихе. Тому деякі парсуни і нашу великодушність гнуздають для себе.

Тетяна. Як же ви тепер живете?

Гайшук. Як цей вітряк! (Показує на вітряк). Тричі його збирались рубати, а він пересварюється з вітрами і робить своє.

Тетяна. І вас тричі рубали?

Гайшук. Та, мабуть, більше. (Подивився на пальці обох рук, посміхнувся). Про це теж можна казку розповісти.

Тетяна. Хіба так можна жартувати?

Гайшук. Мені можна, бо я чоловік віруючий!

Тетяна. В що ж ви вірите?

Гайшук. Раніше: в бога в трьох лицях, у рай, у пекло, в діву Марію непорочну, в апостолів, у святителів, у чисту — та і в нечисту силу заодно, а тепер — у комунізм і победу до кінця! Ну, а деякі з нечистої сили все хочуть посварити мене з комунізмом — то його зменшують, то мене зменшують. Інтересне виходить кіно: коли я на Перекопі півпарубком громив Врангеля — у мене вже тоді вистачало росту, коли я нещодавно підіймався в атаки на різних плацдармах і п'ятачках — ніхто не зобиджав мій ріст, а коли я підіймаюсь на різне криводушне сім'я, воно й кричить, що я до чогось не доріс, як селянський елемент. А як воно буде репетувати, коли я його буду, як падло, закопувати в землю! Воно буде кричати, а я буду втоптувати землю і сміятися, бо я чоловік віруючий...

Гуде дзвін.

Затемнення.

Цвинтар. В темряві окреслюються силуети церкви й дзвіниці. Стихав гудіння дзвона, з дзвіниці, похитуючись, виходить отець Хрисантій, зачиняв за собою двері.

Отець Хрисантій. Темно. Нічого не бачу. Цей мерзопакосний ябедник, здається, виривав навіть зорі з неба. Як темно стало... кругом і в душі... (Виймає а кишені пляшку й підносить її до вуст).

Входить Марко Безсмертний.

Безсмертний. Від вина видніше не стане.

Отець Хрисантій. Зате печаль приллю.

Безсмертний. Робити треба щось.

Отець Хрисантій. Куди ж я піду з патлами своїми? Життя пройшло повз мене, як подорожній, і нічого не вродило на моїй ниві, окрім християнського песимізму. Його вином я безуспішно приливаю. Але чого життя нівечить таких людей, як Задніпровський? Хто в один ковчег вміщає правду й кривду?.. Згадую Еклезіаста, глава восьма: "Не скоро совершается суд над худыми делами: от ого и не страшится сердце сынов человеческих делать "до". (Кидав пляшку, виходить).

Безсмертний (стукав в двері дзвіниці). Катерино Петрівно, відчиніть... Чуєте?

Жіночий голос (з дзвіниці). Хто там?

Безсмертний. Це я, Марко Безсмертний.

Жіночий голос. Ойі!Невже це ви?

Здалеку тихо-тихо обізвалася пісня "Коло млина, коло броду".

Безсмертний. Як у неї, бідолашної, змінився голос.

Розчинились двері, і на порозі Безсмертний побачив не Катерину Петрівну, а Степаниду, що притулила сплетені руки до грудей.

Хто ви?

Степанида.Не пізнаєте?

Безсмертний. Степанидо... Степанидо Іванівно, це ви?

Степанида.Я, Марку Трохимовичу.

Безсмертний.