Правда і кривда (драма на три дії) - Стельмах Михайло

О! Степанидо Іванівно!

Навіть вас до млина потягнуло!

Степанида. А сюди ще хтось приходить?

Безбородько. Аякже! Тут місце таке, що тільки про любов говорити.

Степанида. І хто ж тут веде мову про любов?

Безбородько. Хто? (Таємниче). Та найбільше наш спільний знайомий.

Степанида. Хто ж це буде?

Безбородько. Не здогадуєтесь? Марко Трохимович Безсмертний. І це в нього виходить!

Степанида (вражено). Та що ви?

Безбородько. А чого й не говорити? Діло молоде, кохання звідусіль само пливе.

Степанида. І кому він... таке говорить?

Безбородько. Тепер Олені. І милою, і любою, і коханою називає її. І навіть увесь світ бере у свідки, що нікому таких слів не говорив.

Степанида (зойкнула). Невже це правда?

Безбородько. Ой, і нащо я, дурний, сказав вам це? Та ви не бідкайтесь. Він уже, певне, Олену розлюбив. У нього це діло швидко проходить.

Степанида (рішуче). Антоне Івановичу, ви привезли мене в село, ви й завезіть мене звідси на станцію.

Безбородько. Коли?

Степанида. Зараз же, зараз... (Очима прощається a річкою, млином, з вербою, що пливе, і руками затуляв обличчя).

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Тремтить вогник сліпака, змайстрованого з гільзи снаряда, висвітлює частину церковного вівтаря, закіптюжені лики святих, незастелений поставець, до якого притулився горбатий автомат. Углибині видніються учнівські парти. Біля поставця сидить, перебираючи струни кобзи, Григорій Задніпровський. До нього підходить жінка, яка щойно називалася долею Марка. Це — Степанида.

Степанида. Ти ще й досі не спиш?

Задніпровський. Ще перші півні не співали. Ти любиш цю годину, коли співають півні?

Степанида. Я вже мало що люблю,— війна виточила з мене любов.

Заспівали півні.

Задніпровський. А півні співають... Ти чимсь збентежена?

Степанида. Селом пройшлась перед дорогою. Молодість встала перед очима, і все-усе згадалося, що промайнуло навіки. Тут я зустріла свою вісімнадцяту весну. Які сади, які оселі стояли тоді.

Задніпровський. А перше кохання не стояло тоді в очах?

Степанида (схвильовано). Звідки йому було взятися? Мелеш таке.

Задніпровський. Так уже й мелю... У вісімнадцять років до гарненьких дівчат кохання звідусіль приходить...

Степанида. Ет, не патякай зайвого. Любов тепер не актуальна тема.

Задніпровський. Вона, Степанидо, завжди актуальна. Поки людина жива — повинна чекати чогось великого.

Степанида. Ось ти й дочекався великого: живеш з дітьми в холодній дзвіниці.

Задніпровський. Зате живу під великими дзвонами! Хіба це не здорово?

Степанида. Добре, що в тебе доля схожа на перехрестя доріг, де ніколи не буває безлюдно, а моя долясамотня, самотня стежина... Піду збиратися в дорогу.

Задніпровський. Може, сестро, погостюєш у нас ще з деньок?

Степанида (посміхнувшись). У дзвіниці?

Задніпровський. Зате під великими дзвонами!

Де ще таке побачиш у світі?

Степанида. Такого не побачиші (Виходить).

І знову зажурилася-заспівала кобза. Потихеньку, прислухаючись до співу Задніпровського, до церкви входить Марко Безсмертний. Та хоч як намагався він не гупати костурами. Задніпровський обриває пісню і насторожено підводиться назустріч Маркові. Але враз його очі починають світлішати.

Задніпровський. Ви Безсмертний?

Безсмертний. А звідки мене знаєте?

Задніпровський. Я саме таким вас і уявляв.

Безсмертний. Ая собі ніколи б не міг уявити, що зустріну в церкві вчителя і побачу учнівські парти.

Задніпровський (посміхаючись). Що ж було робити? В усьому селі незруйнованою залишилась тільки церква.

Безсмертний. Видать, завжди богам більше перепадає щастя, аніж людям.

Задніпровський. Тепер довелося богам потіснитися: умовив людей, що в свято тут буде церква, а в будні — школа.

Безсмертний. А дітвора ж як почуває себе в цій

школі?

Задніпровський. Спочатку лякалась чортів, а тепер нічого — позвикала, називає їх фашистами і навіть збиткується над ними. Ви б, може, присіли...

Безсмертний. Можна й присісти.

Обидва сідають.

Бачу, ви теж воювали?

Задніпровський. Партизанив. Командиром загону був. Тричі фашисти цінували мою голову. (Спохмурнів). Та так цінували, що навіть нашим деяким дурням заздрісне стало.

Безсмертний. Що трапилось з вами? Якесь лихо?

Задніпровський. І сам не знаю: чи це початок лиха, чи тільки підступність тих слів, що вдарять під серце, а самого серця не прокусять.

Безсмертний. Коли подумати, кожна людина має свого лебедя, але має і свою гадюку. Хто ж ваша гадина?

Задніпровський. Ви Поцілуйка Гната пам'ятаєте?

Безсмертний. Це той, що до війни секретарем райвиконкому був?

Задніпровський. Той самий. Йому я не дав довідки партизана. А за що ж було давати? Він усю війну на хуторі у однієї вдови просидів. І от тепер скрізь строчить на мене доноси. З усіх боків почали мене смикати різні інстанції. Відповідаю, відписуюсь, чортихаюся, а друзів, бачу, стає менше... Отак гадюкою підозри і зменшується наша сила, і віра, і любов! Чому воно так: коли я віч-на-віч підіймаюсь на смерть — мені вірять усі, коли я загину — шанують усі, а коли я, може, чудом розціпивши лапища смерті, залишаюся живим, хтось починає докопуватись, чого я вижив, починає пересівати мою душу через сито підозри? Який же диявол це пильністю назвав?

Безсмертний (похмуро). Мабуть, комусь наша смерть більше потрібна, ніж життя!

Зненацька тишу ночі сполохав гучний церковний дзвін.

Дива! Що воно таке?

Задніпровський. Це наш панотець Хрисантій вже перехилив зайву чарчину. А випивши, він завжди дзеленькає, щоб веселіше було. Каже: коли б не вдарив у дзвони, богові стає приємна шана.

Чіпляючись за парти, з темряви з'являється кордубастий отець Хрисантій.

Отець Хрисантій. Миряни-громадяни православні, коли ж ви дасте чистий спокій чи відпочинок храму божому?

"Громадяни православні" засміялись.

Істинно, чую не смиреніє слізне, а єретичний сміх у храмі божому.

Задніпровський. Ізиді, панотче, не бурчи даремно,— бо не твій сьогодні день. І не погань святого і шкільного місця недостойною буряківкою.

Отець Хрисантій. Не буряківкою, а сладчайшою морелівкою!! Морелівка, громадяни миряни, воістину веселіє серця, її і на благочинському соборі ухвалили.

Задніпровський. За що ж сьогодні, панотче, вживали веселіє серця: за хрестини чи мерлини?

Отець Хрисантій. От і не вгадали,—за останнє зведення Інформбюро.

Задніпровський. Тоді прощаються гріхи ваші.

Отець Хрисантій. Богохульник! (Сідає на парту). А ти відаєш, чадо младоумне, що мій отрок під самим Бреслау стодвадцятидвоміліметровим дивізіоном командує? То-бо й воно. Коли б у нього було не духовне, а робітничо-селянське соцположення, він, може, в полковники вискочив би, і я тоді пив би тільки генеральські коньяки!

Безсмертний. Так відречіться, отче Хрисантій, від свого сану, повісьте рясу на городнє опудало, щоб власні діти не соромились вас.

Отець Хрисантій. Не можу, громадяни миряни! Літа мої не ті, і голос трохи вже не той: керувати самодіяльністю, мабуть, не візьмуть, а заглядати в руки дітям не хочу. Опасаюсь тільки, щоб потім, коли все стане явним про мене, не уволили чадо моє з дивізіону.

Безсмертний. Хто ж його може уволити, коли він у самому пеклі побував!

Отець Хрисантій. Адам у раю біля самого бога проживав, та й то прогнали. Молюсь і за своє чадо, і за все святе воїнство.

Задніпровський. І по сумісництву п'єте?

Отець Хрисантій. У такий біблейський час живемо, чадо.

Задніпровський. Може, в історичний?

Отець Хрисантій. Для вас історичний, для мене — біблейський. Різниця світоглядів, як пишеться тепер. Може, разом омиємо глас Інформбюро? Задніпровський. Не можемо, панотче. Отець Хрисантій. Розумію — ідейність не дозволяє! Гріхи, гріхи... Піду ще благовіст почитаю. (Іде в ризницю).

Десь далеко проспівали півні.

Безсмертний. Пора вже й додому. Як швидко час минув.

Задніпровський. І для мене майнув, наче хвилина.

Безсмертний (простягає Задніпровському руку). На дружбу!

Задніпровський. На дружбу!

Марко Безсмертний виходить.

Задніпровський схиляється над рукописом. З темряви, немов примара, виникає довготелеса фігура Поцілуйка. Ступивши кілька кроків, прибулий зупиняється. Стиха кахикає. Задніпровський, помітивши його, рвучко підводиться.

Поцілуйко?! Ти?!

Поцілуйко. Пробачте, але...

Задніпровський. Як ти, нечестивцю, посмів прийти до мене?

Поцілуйко. Григорію Стратоновичу, вислухайте великодушно...

Задніпровський. Іди геть, гадино. Не доводь мене до гріха (Його рука тягнеться до автомата).

Поцілуйко (вперто). Вбивайте... вбивайте, але дайте покаятись мені!

Задніпровський. Ти каятися прийшов? Хоча б у церкві не брехав.

Поцілуйко. Вірте не вірте, а каяття поїдом доїдав моє нутро. Я падаю ниць перед вами. (В благанні опустився перед Задніпровським на коліна).

Задніпровський. Встань! Я тобі не бог і не суди.

Поцілуйко. Не встану, Григорію Стратоновичу. До ранку, до свого судного дня простою... (Схлипнув).

Задніпровський. Чого ти хочеш од мене?

Поцілуйко. Простіть мою злобу до вас, простіть... мої навети... дітьми благаю.

Задніпровський. Гаразд, Поцілуйко, якщо ти щиросерде покаявся, постараюсь не мати великої злості на тебе, постараюсь видерти з серця те лихо, що ти завдав мені, моїй дружині, моїм дітям. Іди від мене і не попадайся мені на очі. Хоч це ти можеш зробити?

Поцілуйко. Для вас усе зроблю, Григорію Стратоновичу, сиру землю гризтиму! (Поквапливо підвівся). Тільки...

Задніпровський (насторожено). Що "тільки"?

Поцілуйко (обережно). Тільки дайте мені довідочку

Задніпровський. Такі довідки життям заробляються.

Поцілуйко. Благаю! Це ж такий малесенький папірець... Для вас він ніщо, для мене рятунок... Цей клаптик паперу встановить мене в партії, оживить мене ідейно.

Задніпровський. У гнійнику не вродяться ідеї...

Поцілуйко. Пожалійте, витягніть з безодні... Я вже на державну роботу не стану, піду на маслозавод... директором... Ви учитель, гуманіст! Пожалійте хоч дітей моїх.

Задніпровський. Хіба діти гіршими стануть, коли їхній батько не буде директором маслозаводу?

Поцілуйко. Ви вбиваєте мене довічним безчестям! Я не переживу такого сорому.

Задніпровський. Перекліпаєш — вії у тебе не соромливі.

Поцілуйко (випростався). І ніяк не зміните свого рішення?

Задніпровський. Ніяк.

Поцілуйко (з погрозою). Подумайте, Григорію Стратоновичу, подумайте! Це тільки манюсінька довідочка.

Задніпровський.