Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Від образи, від спраги стогнав іще дужче, й так себе було жалко, так нестерпно жалко, що не витримав і розплакався вголос. Прокинувся, а в мене й справді було мокре від сліз обличчя, в роті палало вогнем — так хотілося пити. Дивився на річку, повну води, дивився і думав, що коли не нап’юсь оце зараз, негайно, то помру або збожеволію.

Ковток! Один лиш ковток!

Вийти з лісу, добігти, припасти, зануритись, а там будь що буде!

Та в мене вистачило здорового глузду дочекатись вечора. Більше, правда, ждати не міг: як тільки почало смеркати, виліз з окопу й спустився до річки. Німці чи поліцаї, які могли мене зараз помітити, просто-напросто не існували для мене: бачив лише воду!

Напившись, довго лежав у солодкому забутті. Біля обличчя тихо шурхотіла ріка, мені здавалось, що вода тече крізь мене, вимиваючи втому, навіть рана моя немов менше боліла, і я знову заснув. Міцно, відразу, наче дитина.

Розбудив мене гуркіт німецьких літаків: їхнє тоскне виття навчився відрізняти й уві сні. Ось-ось розпочнуть смертельну свою карусель, а я ж лежу, незахищений...

Зірвавсь та й зупинився, отямившись. У небі й справді гули німці, але ж я не на передовій, яку вони мали бомбити!

Дістав трофейний годинник, на циферблаті якого світилися цифри,— третя ночі, пора.

Швидко знайшов брід, не роззуваючись (куди вже мені роззуватись, однорукому!), перебрався на той берег і, затиснувши наган, раз по раз зупиняючись та прислухаючись, пішов уперед. Йшов і пригинавсь мимоволі, хоч темінь стояла така, що за крок нічого не було видно.

Містечко зустріло сонною вулицею. Ні шелесне, ні зблим-не. Не озивалися навіть собаки, чого я найбільше боявся. Тримаюсь парканів, сторожко вдивляючись у темряву, готовий завмерти при найменшому русі. Але попереду було тихо й порожньо, так тихо й порожньо, що мені стало моторошно. Здається, німці, помітивши мене увечері над рікою, засіли й чекають.

Ось і площа, будинок селищної Ради — навпроти. Припавши до паркану, завмер, намагаючись хоч що-небудь розгледіти. Нічого не видно. Тихо. Мертво. Ані шелесне.

Може, й справді тут нікого немає?

А прапор?

Що — прапор? Повісили й забралися геть. Або сплять десь покотом, впевнені у власній безпеці. А ти, дурню, стоїш. Постій, постій, поки дочекаєшся ранку. Отоді вже попадешся — точно.

Відчуваю, що не вистачить сил: оминати всю площу попід парканами. Десь упаду й не зведуся. А може, таки перетнути. Подалі од того будинку. На площі ж, здається, нікого немає.

Ех, будь що буде! Раз помирати!..

Одірвався од паркану, швидко пішов.

— Хальт!

Вдарило пострілом, сліпуче спалахнув ліхтарик.

— Хенде хох!

Я вистрілив прямо в ліхтарик, метнувся вбік, у темряву. Світло одразу ж погасло. Пролунав болісний зойк. Прошиваючи тишу, затріщав автомат. Автоматна черга пройшлася над площею, над головою засвистіли, затьохкали кулі. Зігнувшись, щодуху побіг: біг так, як ще ніколи не бігав у житті. Вскочив у якусь вулицю, погнав нею, як заєць, не думаючи, куди приведе.

А за мною вже наладилась погоня: я, здається, сполошив цілий полк. Постріли, вигуки, важкий тупіт навздогін. І кулі над самісіньким вухом.

Хоча б не зачепило!

Став задихатись. Вихекував гаряче повітря — з хрипом, з болем, із стогоном. Підгиналися ноги, обертом ішла голова. Відчуваю, що ось-ось упаду і тоді — кінець, тоді вже ніщо не врятує. Подерся через низенький пліт. Зачепився ногою, полетів головою донизу. Вдарився щосили плечем і одразу ж утратив свідомість.

Мабуть, довго лежав непритомний. Бо коли прийшов до тями, вже почало сіріти. Звівся над силу (в голові так шуміло й дзвеніло, що чутно було, мабуть, і на площі), поволікся в глиб двору, повз низеньку хату, вікна якої чорніли майже при самій землі. Довго плутався в якомусь бадиллі, поки врешті вибрався на край городу. Ледь подолав глибокий рів, видерся під верби на стежку.

Стежка вела під городами до лісу: я не раз нею ходив на прогулянку з Лілею. Одразу ж після одруження. Цілувались під кожною вербою, бо не могли втерпіти до лісу. Припав до верби, і вона запахла мені Лілиним тілом... Невже дружина оце зараз спить? Невже не прокинулась, коли був майже поруч? Я застогнав: з розпуки, з відчаю, застогнав і вдарив по вербі кулаком. І тоді лише до мене дійшло, що загубив десь наган. Мабуть, коли впав біля отого паркану.

Перша думка була — вернутись назад. Знайти, обов’язково знайти. Хто я без зброї? Голими руками бери, що хочеш роби, але довкола швидко світало. Поки дійду, зовсім розвидниться і на вулиці появляться люди. Або ще гірше — німці.

Тож — негайно до лісу!

Тут же було багато окопів — не менш, ніж по той бік ріки. Німецьких. На повен зріст викопані, ще й обшиті дошками. І жодного військового спорядження, навіть гільзи стріляної — все підмели за собою. Орднунг — порядок. І в бліндажі той же орднунг: забрався в цей глибокий бліндаж, щоб або померти в ньому, або хо^, трохи оклигати.

Ліг на голі дошки й поплив — поплив у безвість.

* * *

— Ой людоньки добрі, ограбили! Все забрали — подушку, кожуха, ряднину! І чоловіковий пінжак бастоно-вий, і рубашку святкову, всього раз і надівану!.. А подушка ж пухова, я ж на неї три роки той пух збирала, крізь пучки пушинку кожну перепустила! Та бодай же тому ворюзі руки-ноги покорчило, та щоб же він отак своєю кров’ю умився, як я оце гіркими сльозами вмиваюсь!..

Отак плакала-побивалась Даринчина мати, вибігши з хати на люди, плакала й проклинала, а Даринка тихо сиділа в хаті. Найбільше боялась, що мати полізе в сарай, на горище, і там знайде пропажу. І подушку, й кожуха, й піджак, і сорочку. Зв’язані дбайливо в ряднині.

Накричавшись досхочу, мати повернулась до хати. Очі червоні, заплакані, щоки мокрі від сліз.

— Та чого ж ти сидиш? — накинулась на дочку.—■ Біжи в міліцію, може, ще зловлять!

— Яка міліція, мамо? — злякалась Даринка: здалося, мати почала божеволіти.

Ненька махнула безсило рукою, стогнучи, потягнулась до мисника. Відчинила, заглянула і вдарила себе руками об поли:

— Та побий тебе сила божа: і хлібину забрало!

"Добре, що мама не подумала заглянути ще й у комірчину",— подумала Даринка. Там, у діжі, на самому дні, було торішнє сало. Недорахувалася б двох найбільших шматків. І кухля в сінях. І глечика в льосі, а також ложки й ножа.

А поки що Даринці треба дочекатися вечора. Та й лягти швидше в постіль.

— Чого це ти, дочко, так рано? Чи не захворіла часом?

— Голова щось, мамо, болить.

Мати притуля долоню до лоба, і Даринку вже мучить совість. Але що їй лишилось робити? Що, людоньки добрі?

— Мов не гаряча.— Мамин голос повен турботи.— Та не журись, дитино, не пропадемо! — Мати, бач, дума, що це в дочки від покражі.— Бог взяв, бог і дасть, було б здоров’я.

— Я, мамо, буду спати,— каже, ледь стримуючи сльози, Даринка: ще трохи, і вона в усьому зізнається матері. І в своїй великій любові, і в своєму великому щасті. Що мов з неба звалилось на неї.

А якби вона пе заглянула в тую землянку? Коли б пройшла мимо? Подалася яг до лісу по жолуді разом з подругами, сном-духом не відаючи, що він лежить поруч. Дівчата гайнули до яру, де росло особливо багато дубів, а вона завернула до одинокого дуба, що стояв поміж соснами. "Я наздожену!" — гукнула їм услід. Дубок іще молоденький, а сипонув жолудями, наче з мішка. Особливо багато нападало в окоп, обшитий дошками, Даринка визбирала всі до одного, а тоді не втрималась — полізла в землянку, що в неї окоп той і вів: а чи не лишилося там якогось "трофею"? Позавчора Надійна губну гармошку знайшла, перламутром обсипану, може, й тут що лежить?

Як вона закричала, як у неї підламалися ноги, коли постать, що лежала мертво на голих дошках, ворухнулася раптом і, застогнавши, звелась їй назустріч.

Коли б не відібрало ноги, вітром вилетіла б із землянки. Забігла б світ за очі: такою страшною здалась ота постать.

— Хто ти? — запитав наближаючись чоловік.

"Ой мамо!"

— Гетьте!..— руки наставила.

— Даринка? — В голосі його стільки здивування радісного, що її всю так і облило теплом.— Даринко, де ж я!.. Віктор Михайлович! Пам’ятаєш уроки фізкультури? — Говорив поспіхом, мов боячись, що вона ось-ось повернеться й вибіжить, а Даринка в усі очі дивилась на нього. З украй здичавілого, оброслого щетиною лиця, брудного, худющого, синього спливали назустріч їй очі. Найрідніші, найдорожчі в світі! Очі людини, за яку вона готова була віддати всю себе — до краплини останньої.— Впізнаєш?

Вона кивала головою, що впізнає.

— Я хочу спати, мамо.— Він же чекає па неї!

— Спи, дочко, спи.— Мати поправля звично ковдру, зітхнувши, виходить з кімнати.— Я теж скоро ляжу.

Даринка лежала, завмерла: прислухалась, що робить в сусідній кімнаті мати. Вона все що поралась, щось переставляла, розмовляючи вголос. "Оце ви так лягаєте, мамо? Скільки можна возитись!" Дарипці вже здається, що минуло бозна-скільки часу, що вже й ніч скоро збіжить, а мати все порається.

Та врешті лягла. Хукнула на каганець, зарипіла ліжком. Затихла.

Тоді Даринка обережно сповзла з ліжка. Вдяглася, весь час прислухаючись, чи не заворушиться мати. Дістала з-під подушки свічку й коробку сірників, що не встигла заховати до клунка, скрадаючись, пішла до вікна.

Вікно не відчинялося довго, рама немов прикипіла до лутки, а коли відчинилось нарешті, то стукнуло так, що луна пішла хатою.

— Хто там?! — почувся стривожений голос матері.

— Це я, мамо, спіть!

— Що там у тебе?

— Вікно відчинила. Душно...

— Не застудися, гляди!

— Не застуджусь.

— Голова болить?

— Ні, вже пройшла. Спіть, бо і я не засну!

Мати й заснула. Даринка, ще трохи постоявши, полізла у вікно. В ніч, холодну і темну.

Хоч знала ліс, як свій двір, довго шукала землянку. Оступалася в якісь ями, натикалась на стовбури: глухо, страшно, незатишно в нічному осінньому лісі. А з моторошної темряви, з мертвої тиші в отерплу душу Даринчи-ну незблимно дивилися очі. Сотні, тисячі чорних очей, холодних, жорстоких, од яких ні втекти, ні сховатись, хіба що отак; ступати вперед, нікуди не дивлячись, не оглядаючись. Проблукала б, може, до ранку, так на землянку й не натрапивши, мимо пройшла б — не помітила б, аби він не чекав її під отим дубом, стоячи з самого вечора.

— ДаринкоІ — позвав пошепки. І ступив їй назустріч.

— А ви чого встали? — спитала строго, хоч не знати як зраділа йому: лижі очі, які всю дорогу пантрували її, враз пощезали.— Ходімо в землянку.

Відгуки про книгу Містечкові історії - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: