Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Промайнули субота й неділя, і Даринка знову пішла на урок фізкультури.

Це вже стало сильніше од неї.

Ну й що, як одружений? Яке їй діло до того? До нереальної тієї істоти, яку вона і в очі не бачила? Якась тінь, ледь помітна хмаринка на її пречистому небі.

Вперше стріла їх разом під час літніх канікул.

Веселою зграєю подалися в кіно. Суцільне "ха-ха" та "хі-хі", покажи пальця — помруть, поки хтось із дорослих на них не нагримав. Тоді вони принишкли, тамуючи сміх, боячись глянути одна на одну, щоб не розреготатися вголос. Даринка, одвернувшись од подруг, наткнулась поглядом на нього.

Він сидів з ними в ряду. Давно їх, мабуть, помітив і тепер весело і приязно кивав Даринці. Повернув голову до молодої жінки, що сиділа поруч, став їй щось говорити. "Про мене!" — подумала Даринка. Одвернулася різко, щосили вчепилась долонями в бильця,

їй стало жарко. Серце стукотіло десь аж у скронях, очі були гарячі й сухі.

— Ти знаєш, хто сидить поруч? — прошепотіла Віра лукаво.

Даринка зірвалася з місця. Кинулась у прохід, натикаючись на чиїсь коліна, і тут світло, на її щастя, погасло, і ніхто вже не бачив, як вона бігла по залу.

Після того жодна сила не могла затягти її в кіно: була переконана, що неодмінно зустрінеться з ними обома. І вона, його дружина, про все здогадається.

Не пам’ятала, яка вона з себе,— не встигла розгледіти. Щось світле й русяве — невиразне на темному тлі.

— Я ніколи не вийду заміж! — сказала гаряче мамі.— Ніколи!

Минатимуть роки, він постаріє, поховає дружину. Стане сивий і згорблений, як їхній учитель фізики, і тоді Даринка піде до нього. Вся в чорному, строго печальна, з благородно посрібленою косою. Сяде навпроти і розповість. Все до краплини. Хай жахнеться, зрозумівши, яке велике кохання пройшло повз нього.

А поки що їй пошили сукню. Мама, мабуть, щоб утішити дочку, яка вирішила не виходити заміж, дістала крепдешипу: по яскраво-червоному полю — сині волошки. Довго шили, приміряли, Даринці те плаття й снитися стало, та ось нарешті настав день, коли вони востаннє зайшли до кравчині.

— А подивись на себе в дзеркало!

Даринка підійшла до великого люстра й завмерла. Якась чужа дівчина, облита веселим вогнем, схвильовано дивилась на неї: "Ти бачиш, яка я красива!" Даринка ворухнула рукою, і дівчина ворухнула рукою. Даринка ледь повернулась, і красуня повернулася. І в неї так само горіли щоки й палахкотіли великі, зеленим світлом переповнені очі.

В неділю спитала матір:

— Мамо, я в ньому піду прогуляюсь?

— Та зодягай, для чого ж і шили!

Цьомкнула вдячно матусю, довго викладала в акуратний віночок густі чорні коси. Згадала кольорове фото артистки, яке висіло в їхньому клубі, вибігла надвір, зірвала найчсрвонішу гвоздику. Приладнала її так само над вухом: наче вогник туди посадила.

— Мамо, я красива?

— Красива, доню, красива. Куди це ти так прихорошуєшся?

— Та... до Віри сходжу.— Не казати ж мамі, заради кого одягла обнову! Не зізнавалася в цьому навіть собі. От вийшла просто прогулятись, може ж вона хоч у вихідний собі це дозволити. Йшла — й нове плаття палахкотіло на ній.

Будинок, в якому він жив, стояв недалеко від аптеки, в центрі. Довга одноповерхова споруда виглядала з-за штахетин невеликими вікнами, з двору на вулицю вела доріжка з червоної цегли. Обминаючи, йшла хідником: весь час чекала, що він ось-ось появиться на тій червоній доріжці. І тоді вона пройде перед ним в оцій сукні й він гукне її... Або краще хай не гука, хай краще замре, побачивши, яка вона красива.

— Мамо, я красива?

— Красива, доню, красива.

Даринка ступа все повільніше, а двір порожній, а він все не появляється. Ось і доріжка, будинок лишився позаду, а він не виходить.

Пройшлася ще раз і — ще... У дворі порожньо, двір наче завмер, а вікна будинку байдужо дивились кудись повз неї.

Ображена до останнього нігтика, подалася топити свій розпач до річки.

Тут теж — нікого. Осіння вода густою темною масою текла під ногами, шелестіла під високою кручею з пожухлою травою. Швиденько роздягнулась, роззулась і стрибнула вниз головою. Крижана вода забила дух, виштовхнула на поверхню: вимахуючи щосили руками, метнулась до берега. Як була в мокрих трусиках і ліфчику, видзвонюючи зубами, натягнула сорочку й плаття, підхопила черевики, майнула через луг додому.

Мати ойкнула, побачивши мокру дочку на порозі.

Кохання з кожним днем розгоралося все дужче. Виповнювало Даринку по вінця. Розгортала підручник — бачила його. Готувала домашнє завдання — думала про нього. І нікому розповісти, ні з ким пораятись, ні перед ким виплакатись, припавши довірливо до грудей.

Тоді Даринка почала писати листи. Спочатку короткі й несміливі, як перше освідчення, як натяк на те почуття, що переповнювало її юну істоту.

"А я вас учора бачила, коли ви поверталися зі школи. З вами йшло троє учениць, ви їм щось говорили, а вони так противно сміялись..."

"Сю ніч мені приснився сон, ну, точнісінько так, як буває насправді: я на турнікові, а ви стоїте внизу й простежуєте кожен мій рух. І нікого в залі більше немає".

"Вечір був тихий і лагідний, мама сказала, щоб я йшла зустрічати корову, а я дивилась на сонце і думала про вас. І мені було хороше-хороше, так хороше, що хотілося плакати. Тільки я не плакса, не подумайте. Просто мені було хороше".

"Вчора подруга сказала, щоб я відрізала косу, бо тепер з косою не модно, бо коси носили купчихи, а я одразу ж подумала, що б на це сказали ви. От як би ви сказали, то так я і зробила б..."

Цього листа Даринка, схаменувшись вчасно, не поклала йому в кишеню: в неї, єдиної на весь клас, була коса.

Він чіпляє свій піджак у роздягальні, і Даринка завжди вхитряється йти останньою. Блискавичний рух — і лист у кишені.

Студила потім палаючі щоки, боялася зустрітися з ним поглядом.

"Не спробуйте взнавати, хто вам пише, бо все одно не довідаєтесь. Я понесу цю таємницю в могилу".

І що кілька разів ходила в новій сукні до його будинку й щоразу невдало. Поростала ходити, коли зовсім схолодніло. І мама пообіцяла замкнути сукню в скриню.

Аж минулої неділі, по обіді, Ліля задумано мовила:

— Цікаво, чого вона ходить?

— Хто?

Ліля саме підійшла до вікна і дивилась на вулицю.

— Оця дівчина. Вже двічі пройшла повз наш двір.

— Ну й хай собі ходить.— Мені ліньки було ворухнутись після ситої страви.— Ходить, то й ходить, яке тобі діло до того.

,, — Але ж глянь, яке на ній плаття! В такому платті так запросто дівчина ходити не буде.

Я нехотя звівся:

— Ану, подивимось, що то за плаття.

Підійшов до вікна, виглянув і остовпів: мимо, в наш бік навіть не дивлячись, повільно йшла Дарина. Я одразу впізнав свою ученицю, хоч досі не бачив її в такому платті, ще й з червоною квіткою в чорній косі.

— Вона дуже вродлива,— мовила Ліля.

— Вродлива?.. Гм... Не бачу нічого вродливого.— Я брехав. Відчайдушно брехав: слова дружини наче зірвали полуду з моїх очей. Я вперше побачив, яка ж красива ця дівчина.

— Цікаво, кого вона виглядає? — між тим продовжувала Ліля.

— Хлопця! Кого ж іще їй виглядати!

— Але ж в нашому будинку хлопців немає.— Ліля завжди любила докопуватись до самої суті.— У пас же всі одружені.— Вона раптом підозріло подивилась на мене: — Ти її часом по знаєш?

— Звідки я повинен її знати?

— А чого ти так почервонів?

Почервонів? Що за дурниці! Чого б це я мав червоніти!

Відійшов од вікна, демонстративно сів на стілець. Взяв газету: дивись собі, скільки хочеш, мені до того діла немає!

І тут мене знов наче обварило: згадав про листи.

Невже вона?

Ледь утримався, щоб знову не підійти до вікна.

Чим довше роздумував, тим більше переконувався, що це, мабуть-таки, Дарина. Сотні деталей в її поведінці, яким не надавав досі ваги, здавалися зараз дуже підозрілими.

Ну, що ж, закохалася, то, як кажуть, і на здоров’ячко. В дівчат цього віку це паче пошесть: усі обов’язково повинні цим перехворіти. Може, це й краще, що вона вибрала такий безнадійний об’єкт: мені й на думку не спало б зрадити Лілю, тим більше — з ученицею. Тож хай перебродить, це швидко мине і ще швидше забудеться. Не пам’ятаю, як звівся з стільця, підійшов до вікна.

— Не виглядай, не виглядай: вона вже пішла!

— Що за дурниці! Чого б це я мав виглядати? Мені що, й до вікна не можна вже підійти?

Розгніваний на дружину, повернувся на місце, демонстративно одгородився від неї газетою.

От ніколи не думав, що Ліля така ревнива. І то до кого — до учениці!

— В кіно йдемо? Чи, може, роздумав?

Чому б я роздумав? Це вона, може, роздумала.

— Давай випрасую тобі костюм. Все одно буду прасувати спідницю, то вже разом...

Відчинила шухляду, дістала піджак, стала перевіряти кишені, щоб щось не пропрасувати. Мене ж так і кинуло в жар: здалося, в кишені лежить одна із записок. Сидів і гарячково пригадував: перевіряв я цього понеділка кишені чи не перевіряв?

Ні, таки обов’язково треба поговорити з цим знавіснілим дівчиськом!

Як тільки пересвідчитися в тому, що це саме вона?

Врешті надумавсь.

Коли в гімнастичному залі відчиняються двері, то між дверима й одвірком утворюється щілина, достатня для того, щоб бачити все, що робиться в роздягальні. Я вдав, немов щось лагоджу в дверях, і став уважно дивитись.

Дівчата байдуже проходили мимо мого піджака на вішалці. Зупинилась коло нього лише Даринка. Швидко оглянулась — і записка в кишені.

Ах ти ж чортеня!

— Дарино,— сказав якомога строгіше, коли скінчився урок,— прошу на хвилину затриматись.

Спалахнула, наче її спіймав на гарячому. Стояла, опустивши чорняву голівку, і в мені мимоволі ворухнувся жаль.

— Що ти поклала в мою кишеню? — спитав не так уже строго.

Голова її опустилася ще нижче. А червона фарба полилася на шию й плечі.

— Я все щойно бачив...

Затяте мовчання. Здавалось, вона вже й не дихає.

1 — Я давно догадався, що це пишеш ти. Але хотів пересвідчитись... Прочитав усі записки й переконаний: це — не серйозно. Просто гра... Тим більше, що я вже одруже-ний. В мене є дружина, яку я люблю, і ми чекаємо дитину...— Навіщо я все це їй кажу? Сповідаюсь, мов перед дорослою.— От що, Даринко,— сказав твердо,— давай домовимось: відсьогодні викинеш з голови ці дурниці. Ти ж не хочеш, щоб мене вигнали з школи?.. А ми з Лілею ще погуляєм на твоєму весіллі. Згода?

Я простягнув руку до її підборіддя, підняв її голову.

Відгуки про книгу Містечкові історії - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: