Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Сусідка наша, Лілина подруга. Разом з її чоловіком нас і призвали до армії.

— Вона їй не казала, коли повернеться?

Хитнула головою — ні.

— Та їжте вже! — Видно було, що ця розмова була їй неприємною. Бідне дівча: воно й досі не байдуже до мене!

— Ох, Даринко, наївся!

— А чого не доїли? — ревниво.

— На вечерю залишив. Ще й повечеряю.

— А як ваша рана? — Обережно торкнулася плеча пальцем, очі повні жалю.— Дуже болить?

— Болить, але вже не так.

— Ви терплячий. Я отак не змогла б. Я вам ще ковдру принесу, щоб потепліше вкривались. А то ще застудитесь.

— Не треба, Даринко, мені й кожуха вистача з головою. На одну полу ляжу, другою вкриюсь — як у колисці!

— Еге, ги так тільки кажете!

— Чесне піонерське — правда!

Всміхнулась. І яка ж ясна в неї посмішка!

— Тоді я валі ще щось принесу. Бачите, ось кров проступила.

— Аз чим же ти заміж будеш виходити? — запитав жартома.

Так і спалахнула:

— Я ніколи заміж не вийду!

Зірвалася з нар, стала збиратись. Перелила борщ, що залишився, в миску, порожне горня акуратно зав’язала у вузлик.

— До побачення, то я завтра прийду.

— Приходь, я тебе виглядатиму.

Всміхнулася.

— Мені ж іще жолудів треба назбирати. А то я із вами довше побула б.

— Йди, Даринко. Спасибі тобі!

— Я завтра ще яєць принесу. Вам поправлятися треба.

Стоїть, пригадує, що іще пообіцяти.

— Ви ж тут не дуже розгулюйте. Бо ще комусь попадетесь на очі.

— Гаразд, Даринко: як ховрашок, сидітиму.

— То я пішла.

Провів її з бліндажа, дивився, поки й поміж деревами зникла, потім знову зайшов у незатишну оселю свою.

Що ж там з Лілею? Як вона? Чи хоч добралася благополучно до батьків? Дорога ж неблизька, двісті майже кілометрів, та ще й через Київ, нашпигований німцями.

І що я тепер маю робити?

До цього жив надією на побачення з Лілею, була навіть думка знову спробувати пробратись додому, пересидіти, поки рана загоїться, бо в бліндажі оцьому довго не всидиш: містечко ж — рукою подати! Ліс під боком: вештаються — хто по хмиз, хто по жолуді. Вчора ледь сховатися встиг, коли появилися якісь жінки з підлітком. Сидів, зачаївшись, здавалося, по голові протупотіли. Довго не наважувався виглянути.

А як поліцаї, німці облавою? ІЦо я їм, беззбройний? "Хенде хох!" — і кінець. Хоча б яка зброя під рукою.

Згадав про наган, що посіяв. І така досада взяла, так тоскно стало на серці — хоч у петлю головою!

# * *

Думала про нього. Весь час думала. Особливо впочі, коли лишилась наодинці з собою.

Лежала, пригадувала, що він казав, як їв, як дивився на неї,— кожен рух його, кожен жест закарбовувався в серці. Бачила його так в оцих нічних своїх спогадах, наче був поруч. Не в землянці, в бліндажі вогкому й похмурому, де й серед літа дубієш, а в кімнаті, поруч з нею. Сидить скраєчку на ліжку (Дарипка посунулась навіть, місце звільняючи), погладжує здоровою рукою плече, рушником перев’язане. Він весь час його гладить, і Даринка ледь стримується, щоб не запитать, чи болить. А мабуть, що болить, авжеж болить, бо і в неї ось починає боліти: в тому самому місці, де в нього рана.

А вранці, ще й очі не розплющивши, думала, що йому понесе. Бігала щодня, хоч мати вже й казала, що жолудів на дві зими вистачить, та й не свиноферма ж у них: один лише підсвинок і того взято па облік— попереджено строго, під страхом смертної кари, щоб і пальцем не сміли торкати, бо він уже й не їхня власність, а фашистська. "То не треба, дочко, й старатись, хай вони ним і подавляться!" І частину ненависті до влади нової мати переносить на ні в чім неповинну тварину: "Ачу, щоб ти й здох! Жери-жери, бодай тебе черви зжерли!"

А Даринка все носила й носила. Потім, коли матері урвався терпець: "Ще раз принесеш, буду й тебе годувати оцими жолудями! Разом з підсвинком",— заходилась збирати хмиз та шишки. Приносила, що й спина тріщала, аби тільки мати пускала до лісу. "Та чи ти, дочко, сказилась: стільки за раз набирати?!" — "Мені, мамо, не важко".— "Буде не важко, як підірвешся! Більше одну не пущу: удвох будем ходити".— "Я ж не сама, я з дівчатами,— лякалась Даринка: мати — не Віра чи Оля, од матері не од-станеш, не відіб’єшся,— пастиме очима.

Вмовляла, ластилась, обіцяла не носити важкого, мати й одходила. Та й чи багато матері треба, щоб одійти!

Даринка й сама не знала, що може так хитрувати.

Надсипати крадькома з чавунця, доливаючи, щоб ненька не помітила, водою. А та одно бідкалась:

— Чи я вже й варить розучилась? — І сьорбала, що лишалося.— Кидала ж наче всього, а воно рідке, хоч умивайся. Гущу мов нечиста сила пожерла.

Даринка не признавалася, звісно, що вся гуща вже в горнятку, в сараї прихована. Даринка тьопала те, що лишилось од борщу, з таким видом, наче смачнішої страви ніколи й не куштувала. І цілилась оком на хліб: як відрізати скибку, щоб мати не помітила? Бо тепер з хлібом сутужно, а що буде взимку? Чи напровесні? Ці нагодують, що й ноги доведеться відкинути! Де вони тільки на наші голови й узялися?

Мати журилась, Даринка ж слухала її упіввуха: в неї — свої клопоти, свої потаємні гризоти.

От як йому помогти оту зброю добути?

Позавчора він, не витримавши, поскарживсь Дарниці: посіяв наган і тепер не знає, що й робити без зброї.

— Де ж ви його загубили?

— Точно не знаю. Якби знав, то сходив, пошукав би... Здається тоді, як упав через пліт. Як знепритомнів.

— А якою ж ви вулицею бігли?

Не пам’ятав і цього. Та хіба ж у темряві можна було щось розібрати! Пам’ятає тільки, що огорожа була низенька, майже по пояс.

— Штахетини?

— Здається, штахетини.

— Та це ж наша бібліотека! — зраділа Даринка.

Того ж дня сходйла до бібліотеки. Обійшла весь штахетник — нагана не було.

Вже додому вертаючись, зустріла Михайла. Він їй явно зрадів.

— Даринко, здрастуй! — кинувся, мов цілуватися збирався.

— Не називай мене Даринкою, чуєш! — відступила од нього.

— А як? — аяг роззявив рота.

— Ніяк!

Хотіла вже його оминути, але тут її увагу привернув автомат, що висів через плече... До цього їй було байдужісінько, що він носить,— зброю чи коромисло, а тут зацікавилась:

— Що це в тебе?

— Це?.. Автомат. Подивитися хочеш?

Зняв поспішно з плеча, показує, як з нього стріляти. Тим більш охоче показує, що Да ринка дивиться на той автомат як заворожена.

— Це тобі не гвинтівка! І кулемета не треба... На пів-диска чергу даси — викосиш усіх до ноги! Др-р-р — і всі копита відкинуть!

— Подаруй! — раптом сказала Даринка.

Михайлове обличчя стало таке — дурнішого вона ще не

бачила.

— Тобі?.. Автомат?..

— Жалко, еге? А хто колись в записці писав, що весь світ готовий віддати?

— Та нащо він тобі здався? — Він все ще не вірив, що Даринка просить всерйоз.

— Од вовків відбиватись! — розсердилась.— Так не подаруєш?.. Тоді й не підходь до мене!

— Даринко! — розпачливо гукнув.

Не оглянулась навіть. Хоч здалося на мить, що він передумав: зніме й оддасть автомат. "Від такого діждешся, як же! Кугутяра нещасний!" — згадала його скупенького батька, який колись, ще в дитинстві, спіймавши її на гарячому, добре насмикав вуха: "А не лазь по чужому, но лазь! У вас що: свої черешні не родять?" Насмикав та ще й одвів до матері. Яка додала вже від себе: хай би хлопець, тому не диво, а це ж дівчисько, прости господи! "І батько — кугут, і він — кугутяра!"

Та кугут — не кугут, а автомат таки в нього. Не йде з Даринчиної голови ота зброя, гойдається перед очима, хоч руку простягай. }

Уявляла, як би зрадів Віктор Михайлович, очам своїм не повірив би, коли б йому принесла автомат.

"Де ти взяла?"

"Де взяла, там немає,— відповіла б скромно.— Беріть: вам тепер з оцим автоматом нічого не страшно!"

Хіба вкрасти? Підгледіти, де він його ховає вдома, та крадькома й поцупити. А тоді — будьте здорові: до лісу! Поки б ту пропажу помітили — встигла б і додому вернутись.

Кілька днів носилася з цією думкою. Так нею пройнялася, що одного дня, коли мати надумалася збігати до сусідів по сіль, зголосилася:

— Давайте я скочу.

— Скоч, доню,— трохи здивовано мати: то казала, що в сусідський бік і дивитись не хоче, а це сама до них напрошується.

Тітка Горшша, Михайлова мати, стріла її, наче рідну дитину, яку хтозна-коли бачила.

— О, невістонька дорога! Старий, а поглянь-но, хто до нас завітав! Солі, кажеш? Січас я, січас...

"Нічого не вийде",— виходячи з хати, розчаровано думала Даринка. Тут ложки не винесеш, не те що автомат: тітка так попасцем і ходить. А буде Михайло, то й поготів...

Ні, таки нічого не вийде.

Що ж їй робити? Коли б же вона хоч не похвалилась, що має на оці автомат. Зірвалося з дурного язика — Віктор Михайлович так і кинувся до неї. Автомат? Де? В кого? Мусила пояснити: в сусідів. У хлопця знайомого, що тепер служить у поліції.

— Ви його, либонь, пам’ятаєте: Михайло Васюк.

Віктора Михайловича Васюк найменше цікавив.

— Як же ти його, автомат той, добудеш? — питав розчаровано.— Він що — отак запросто тобі його й віддасть?

— Вкраду! Винесу, що й не помітить.

— Винесеш! — сказав сердито.— Отак просто візьмеш та й винесеш! Не смій і думати про це!

Але Даринка знала, що їй робити. Він же, прощаючись, таки не витримав:

— Да-а-а, якби автомат...— Хоч і схаменувся одразу: — Гаразд, і без автомата якось проживемо. Тут хоча б якусь пукавку: пугача або самопала. Смалонув разок — вороги всі й попадають.

Жартує, а Даринці здається, що то він з неї кепкує. З її наміру. І, повертаючись із лісу, поклялася, що дістане йому той автомат. За будь-яку ціну дістане.

А тепер що ж виходить: набрехала? Як він про неї подумає!

І так недобро, так гірко Даринці, що світ не милий.

Крадькома позирала на хату сусідів. Щоразу то мати, то батько виходили надвір, а Михайло не показувався. Вже й стемніло, і місяць діжею червоною виткнувся —

Михайла ж наче корова язиком злизала. Йшла до хати й надіялась, що він в останню мить появиться.

Не появився.

В ту ніч зле спала Даринка: все здавалось, що Михайлові кроки лунають.

В обід другодні не витримала. Це — коли повернулась од Віктора Михайловича, принісши мішок соснових шишок. Був цього разу такий мовчазний та засмучений, що Даринці весь час здавалось: журиться за автоматом. Побачивши тітку Горпину, яка саме вийшла в двір, підбігла до плоту, привіталась:

— Де це ваш Михайло, що не видно?

— На службі в Києві. Погнали й нас не спитали,— поскаржилась,— Та не журися — скоро вернеться.

"А я й не журюсь!" — хотіла відрізать Даринка, та вчасно стрималась.