Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

Та ба! Раз ви будете членами профспілки, то для того, щоб мені держати вас на роботі, я повинен бути членом організації власників друкарень. Це, прошу я вас, ніби для того, щоб я вас не визискував, а з другого боку — не робив конкуренції тій же організації власників. На перший погляд, прошу я вас, все в порядку. А в дійсності? А в дійсності маємо справу з дуже хитромудрим замаскованим, поданим під дуже гуманним соусом, наступом на українську культуру. Так, прошу я вас. Я вже колись говорив і ще раз повторюю, що ніколи не повірю, щоб поляк міг стати соціалістом, бо в поляку, будь він хоч сто разів інтернаціоналістом, завжди дріматиме причаєний шовініст і україножер.

"Ого! — подумав Бронко. — Пан Філіпчук вдається до своїх заяложених аргументів".

— Це, прошу я вас, тепер підтверджує саме життя, — правив Філіпчук. — Добре. Подивимося ж їх позиції: я вас експлуатую, і ППС, — а ми знаємо, Завадка, хто стоїть за плечима "Вогнища", — стає на ваш захист. Хто повірить цій небилиці? Я вас питаю, хто повірить цьому? Мало того, я не лише експлуатую вас, але і являюся конкурентом організації власників друкарень. Отже, виходить, що ви, вступивши в профспілку, підтримуватимете і цю організацію. Це вже, знаєте, і в голові не вкладається: з якої речі український робітник має підтримувати польського буржуя?

"А чорт побери, — подумав Бронко, — це ж мої слова! Невже ж, товаришу Каминецький, ви й тут маєте рацію?"

— Хіба, може, світ кінчається, бо, прошу я вас, хто є членами організації друкарів? Таж дев'яносто дев'ять процентів там поляків і жидів. Але оскільки я економіст, то хочу, прошу я вас, щоб ми з вами подивилися, як це практично виглядатиме. Облишимо, Броник, всякі там ідейки, а подивимося і на наші дебет і кредит. Хто наші клієнти, прошу я вас? Українська газета, українська книжка, дрібні роботи, українські товариства, які, прошу я вас, не отримують дотацій ні від староства, ані від міністерства освіти. Отже, більше платити за роботу, ніж вони платять, вони не зможуть, бо їх споживачі, у свою чергу, — це безробітний інтелігент, або робітник, або селянин. А коли я стану членом організації власників друкарень, а ви — членами профспілки, то я повинен вам насамперед зрівняти зарплату, тобто всім підвищити її майже на п'ятдесят процентів, а декому то і на сімдесят п'ять. І що воно вийде, прошу я вас? Звідки я візьму такі гроші? Я натисну на свого клієнта. А звідки візьме клієнт? Він натисне на свого клієнта, — а той де візьме? — бо його вже й так притиснула криза та безробіття. І він відмовиться від книжки і газети. А відмовиться клієнт — відмовлюся і я, і вийде таке, що мені доведеться закрити друкарню, а це потягне за собою загибель української культури і ваше безробіття. На папері, теоретично, ви матимете високу зарплату і семигодинний робочий день, а практично будете працювати по два, а то і по дню на тиждень, та й то буде добре. От тепер, прошу я вас, стала, думаю, зовсім ясною опіка і поміч ППС. Ось бачите, я вам довів — принаймні гадаю, що довів, — чого прагне польський уряд: знищити українське друковане слово, угробити нашу національну культуру, а вас, українців, зробити її гробокопателями. Я не думаю, що серед вас є такі, щоб їм підходила ця роль. От все, що я мав вам сказати…

Всі мовчали, але Бронко відчував на собі їх погляди і знав, що, власне, йому треба було виступити і задати тон. Логіка Філіпчукових висновків була сильна і, зрозуміло, могла впасти тільки під натиском ще сильнішої.

Бронко глянув на хлопців. Всі були під враженням слів хазяїна. Тут вже не грали ролі симпатії чи антипатії, адже для них давно було ясно, що польський уряд не зацікавлений у розквіті української культури.

— Я хочу почути, панове, і ваше слово. Я бачу, ви чогось чекаєте. Я, — він єхидно посміхнувся, — дозволю собі, прошу я вас, вгадати, що думає Завадка з приводу цього. Я скажу, Броник, а ти чесно признаєшся, якщо я вгадаю.

Всі розвеселилися.

— Добре, — погодився Бронко, вдаючи з себе веселого. Його голова весь час напружено працювала. Він знав, що як тепер не візьме моральної зверхності над Філіпчуком, то втратить всякий авторитет в очах товаришів.

— Ти думаєш, що ті справи треба розглядати, як то кажуть, насамперед з класових позицій, а не з національних лише… ну, словом, з класових позицій. Так? Признайся чесно, так ти думав?

— Так, — чесно признався Бронко. — Я так і думав, пане шеф.

— От бачите, як ми добре знаємо один одного. А це ще раз доводить, що ми таки свої, яких би ми там політичних поглядів не дотримувались. Ти гадаєш, що зі своїх класових позицій міркуєш правильно. А ти знаєш, що в історії народів бувають такі моменти, коли для повалення зовнішнього ворога всі класи на той час примирюються між собою і об'єднують свої сили для спільної боротьби? Я думаю, що ми з вами не пошиємося в дурні і станемо не на інтернаціональну платформу, а на свою, таки українську. І ніхто нам нічого не закине. Ви не вступите до профспілки, а я не вступлю в організацію власників друкарень. Я думаю, що і жандармами нас ніхто не змусить до цього. Я завжди говорив і говоритиму, що насамперед треба скинути з себе чужоземне ярмо, — це ж логічно, прошу я вас, добитись своєї держави насамперед, — а пізніше вже порадимося, який суспільний устрій буде найвідповідніший для нас. Насамперед треба, прошу я вас, хату збудувати, а пізніше вже там різні фіраночки розвішувати.

Бронко зробив іронічну гримасу: "Штудерний капкан придумав ти, "прошу я вас", тільки не на нашу ногу. Значить, будемо спільно будувати хату, а коли ви нас добре осідлаєте, отоді й будете "радитись" з нами, який суспільний лад підходив би нам… А чи не краще відразу будувати хату з соціалістичним ладом! Га, пане шеф?"

— Як панове думають? — вп'явся Філіпчук очима в Бронка.

— Хай старші висловляться. От Пєрожек хай скаже.

Бронко думав, що Пєрожек буде відмагатися. Але той кашлянув поштивно в кулак і почав:

— Я вважаю, перепрошую, — моя справа друкарська, — що пан шеф добре сказали: нам, українцям, треба триматися своєї платформи, української.

Бронко в думках чортихнувся, хоч, власне, чогось іншого він не міг сподіватися від Пєрожека.

— Але як пан шеф самі говорять, що тепер весь світ організується, то і ми мусимо теж у своїх українських рамках організуватися. Я не знаю, не розумію, як це виглядатиме, перепрошую, моя справа друкарська, але я розумію одне, що поляки хочуть нас знищити, а ми маємо не датися, а для цього треба нам, як говорить пан шеф, держатися один одного, тобто потрібна організація…

— Так, — грубо перебив його Філіпчук. — Ви, Пєрожек, прекрасний робітник, але оратор і організатор з вас, прошу я вас, як з телячого хвоста сито. Може, ви і знаєте, чого ви хочете, але не вмієте доречно свою думку довести до кінця. А може, вже і вам нашептали щось на вухо, і ви, як то кажуть, чуєте дзвін, та не знаєте, де він. Що то ви за організацію мали на думці? У нас, українців, є своє слово — товариство. Ви щось часом трохи не хильнули зранку?

Пєрожек підвів голову. Він усе життя стояв, схиливши голову над реалом, та так ту голову і носив похилу на вулиці; а тепер коли підвів, то видно стало, що шия в нього зовсім не засмагла.

Він був ображений.

— Я перепрошую, пане шефе, — він знову кашлянув. — Я ж заповів, що говорити я не мастак, моя справа друкарська. Але що тут говорити, коли нема про що говорити? Я скажу на простий мужицький розум: коли ми не хочемо йти в чужу організацію, то ми мусимо мати свою, українську. Коли валимо одну хату, то, аби було де мешкати, треба збудувати другу. Я так думаю. А я не пив, і я не панєнка, щоб мені шептали на вухо. А щодо організації, то тепер увесь світ організується.

— Так. Тут ви маєте рацію, Пєрожек. Увесь світ організується, це правда. Ми з вами теж організовані у "Рідній школі" і "Просвіті", чи, по-вашому, ці товариства — не організація?

— Я нічого не маю проти "Просвіти" і "Рідної школи". Народові треба і просвіти, і своєї рідної школи. Я теж даю туди свою лепту. Але і "Просвіта", і "Рідна школа", коли зі мною що станеться, не дадуть куска хліба моїм дітям і моїй жінці.

— А ви хіба не знаєте, що плачу за вас у касу хворих і ви будете мати на старість пенсію?

— Я, перепрошую, не бажав би вам жити з такої пенсії.

— Ось воно що. А ви хотіли, щоб між мною і вами не було різниці? Ще нема так добре, пане Пєрожек. А може, ви, — серед загальної мовчанки набирав Філіпчук щораз більшого розгону, — ви хочете такої організації, щоб моя друкарня, ваша робота, а прибутки навпіл? Але як воно буде, коли я теж стою за реалом і працюю разом з вами? Може, ви вже на це зазіхаєте? То признавайтесь відкрито, а не дзяворіть з-за плоту, — повторив Філіпчук свій улюблений вислів. — Я бачу, що недобрим духом війнуло в моїй друкарні. Я не дивуюся, коли, прошу я вас, моя друкарня стала пристановищем різних типів з-під червоної зірки. Але я прочищу атмосферу. Відчиню двері і повикидаю все сміття на вулицю, і цим разом, Пєрожек, вже не подивлюся, що у вас жінка-діти. Я вам, зрештою, не помагав їх робити. Я розжену всіх під сто чортів, і ви перший вилетите, Пєрожек.

Запахло гарячим потом. Бронко оглянувся. Сорочка Пєрожека прилипла до лопаток.

Бронко відчув приплив злої сили. Тепер ми схопимося з вами, пане шеф. П'ять років чекав він цієї хвилини. Жадоба відплатити оволоділа ним. Він знову згадав про батька. Не стане себе дурити. Це завжди було в нього найсильнішим поштовхом. Зі свого батька нікому не дозволить робити дурня. А тепер закачуй рукави і ставай один на один, а ви, хлопці, будьте суддями.

— Пан Пєрожек, — процідив Бронко, злісно дивлячись на Філіпчука, — очевидно, має на увазі колективні договори, які доведеться вам, пане шефе, колись таки завести в себе.

Філіпчук запхав руки в кишені.

— А я плюю на колективні договори! От і плюю. Це більшовицьке слівце, і тому я плюю на нього.

— А ви так не розпльовуйтесь, то менше прийдеться злизувати.

— Що ти сказав? — спитав Філіпчук, і в нього затрусилися губи. — Повтори, що ти сказав?

— Е, піп два рази казання не говорить. Я кажу, що слово "комбінат" ви теж назвали більшовицьким, але ви на нього не плювали, а обсмоктували, як цукерку! Чого ж ви смієтесь тепер над словом "колективний"?

— Ти, Завадка, щось мені надто сиромудрий.