Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
Зважаючи на те, що доповідь, зрештою, надзвичайно цікава, затягнулась понад півторьльи години, доповідач на цьому закінчує. Кому що неясно, прьльошу давати питання.
У залі відразу загомоніли на всі лади. І хоч всі голоси, здавалося, зливались в один гамір, проте в загальному потоці відчувались прихильні й ворожі для доповідача інтонації.
Романик зовсім охляв. Був подібним до накрохмаленої ляльки, яку необережно залишили під дощем.
— Я прошу слова, — відізвався чийсь свіжий, задерикуватий голос.
Всі шиї потягнулись у бік голосу. Посеред моря голів стояв високий з вихрястим чубом рум'яний блондин.
— Ви бажаєте дати запитання чи виступати?
— Одне й друге.
Пан Костецький порадився поглядом з Романиком. Ольга, яка слідкувала за грою обличчя Романика, зауважила, як той схвально кліпнув оком.
— Прьльошу. Ваше прьлізвище?
— Березовий.
— Пан Берьльезовий має слово.
Коли хлопець став лицем до публіки, Ольга зразу впізнала в ньому сина судового радника міста Нашого. Це був вродливий юнак з тією ніжною, молочною красою в ясних тонах, один з тих, що їх природа насаджує в людському саду, як тюльпани — для декорації. Одягнений він був скромно, у куртці спортивного фасону і штанах-гольфах, але ця скромність була не зовсім щира, бо і куртка, і штани пошиті з вишуканого матеріалу, а проста форта тільки підкреслювала їх високу якість.
— Я… — запнувся син радника Березового, — я хочу сказати, що мені дуже сподобалась доповідь. Давно треба було, а наша українська байдужість так само винна, що ми щойно тепер вислухали доповідь на таку тему. Треба було давно… А то нас, українців, можна тільки пізнати по тому, що "не знав, забув, спізнився". Я протестую і вимагаю, щоб такі доповіді були частіше. Я так само, — він говорив скоромовкою, задихаючись від надмірної роботи власного язика.
— О, і воно береться ще гавкати! — почула Оля у себе над вухом. У неї закалатало серце.
Це Завадка дав їй знати, що він — за її спиною.
Вона боялася повернути голову в його бік, щоб він не зрозумів цього як заохочення заговорити до неї. Вона думала про те, що його присутність скувала їй кожний рух, і нахилилась до Аврельці, щоб він бачив, що вона не сама. Оля була стривожена, а разом з тим, з незрозумілої для себе причини, задоволена його присутністю. Той факт, що він постарався опинитися близько неї, крім остраху, сповнив її ще й своєрідною, чисто жіночою гордістю.
Тим часом Березовий почав уже з шпаргалки:
— У виняткових добах, коли нація розпорошена як українська, наш патріотизм мусить стати расовим. Ми мусимо, як і всі народи світу, як у першу чергу німці, бути зв'язані з своїм минулим. Нам треба брати приклад з гордого, войовничого германця…
— Сядай, маш бардзо добже[175]— сказав Завадка.
Олі здається, що його голос, хоч тихший, став ще виразнішим. Невже ж він примістився поруч?
— Панове, в кого ще які запитання?
— Я прошу слова.
Цим разом звівся понад голови кремезний, немолодий вже чоловік з квадратним обличчям на короткій широкій шиї.
Пан Костецький встав:
— Прьльошу панства, але тільки запитання. Якщо у вас запитання, то прьльошу.
Чоловік заклопотано почухав за вухом. Видко, не знав добре, чого вимагають від нього.
— Хай буде по-вашому, — згодився він. — Я й, правду, хотів запитати шановного доповідача. Ви говорили тут довго, ми вас слухали… Багато з того, що ви тут читали, я не зрозумів, але одного хочу запитати: у житті, практично, як то кажуть, це може мати якесь застосування, чи то тільки отак — словечка?
— Я можу відповісти на ваше запитання. — Романик намагався зберегти спокійну поставу, але його зраджувало тремтіння щелепів, які не піддавались наказом його волі і смикались з щораз частішими інтервалами. — Отже, євгеніка…
Чоловік з квадратним обличчям знову звівся на ноги:
— Пане Романик, що ви мені про якусь Євгенію. Я вас питаю, а ви відповідайте мені простими словами, щоб я міг зрозуміти… А ви мені Євгенію!..
— А ви хочете простої відповіді!? Можна. Я хотів науково обгрунтувати… але коли вас не цікавить, то можна, розуміється, і простіше. От, для прикладу, ви працюєте в генеральному штабі і вам треба знати, які чоботи, розумієте, який розмір чобіт треба вам заготовити чи які мундири треба вам пошити для нового контингенту солдатів. Ви звертаєтесь з цим до антрополога, ученого, а він, знаючи, який тип переважає в даній околиці, дає вам відповідні виміри — ви не економите матеріал, не замовляєте ні завеликих, ні замалих черевиків, і штани якраз в міру… Або ви промисловець і відкриваєте собі магазин готової конфекції[176] в даній місцевості. Тут вам теж треба звернутись за порадою до антрополога, і він вам порадить, які розміри переважають у даній околиці…
— То… то як? Вся користь з вашої доповіді лише в штанах і чоботах? — спитав той чистосердечно і саме цим викликав у залі бурю сміху.
Пан Костецький довго дзвонив склянкою об графин, поки зал сяк-так заспокоївся.
— Ще є запитання?
— Є! — поквапно вигукнуло чиєсь міцне горло.
— Прьльошу наперед.
— Дякую красно. Можна й звідси… Ми люди скромні…
Ольга не хотіла повертати голови, щоб не зустрітись очима з Завадкою, тому так і не бачила, як виглядав той чоловік.
— Що вас цікавить, пане… той?
— Я хотів би знати, як то практично мала б виглядати ця мішанина нашої крові з німецькою? Чи німецьких жінок будуть привозити в Наше, чи… нашівських хлопців будуть товарняками відправляти в Німеччину?
Зал затрясся не так від оплесків, як від тупотіння ніг. Хто нестримно сміявся, а хто свистів у свисток. Здавалося, що порошнява мжичка, яка знялась у повітря, це не пилюка, а ефірне тіло, яке сформувалося внаслідок згущення людських голосів.
Кілька голосів до захрипу кричали "ганьба", "провокація", але вже годі було розібрати, на чию це йшло адресу й від кого.
Пан Костецький опинився на сцені.
Він руками, очима, плечима просив, молив спокою, але зал доти не вщух, доки не видихався, доки в тих, що плескали, не заболіли долоні, а в тих, що тупотіли, — ноги, в тих, що кричали, не захрипли голоси.
— Прьльошу панство, я вважаю… я ж прьльосив спокою! Я вважаю. Я не в силі всіх вас перьльекльичати — це прьльильодно! Я вважаю, що питання було поставлене з прьльовокаційною метою, і тому не вважаю доцільним, щоб пан Рьльоманик відповідав на нього!..
— Я жадаю відповіді на моє питання!
— Ви можете у крайньому випадку просити, а не жадати. Ви ж чуєте, що голова зборів позбавив у цій справі голосу мене так само, як і вас!..
— Я прошу слова! — гукнув Завадка мало що не над Ольжиним вухом.
В залі відразу притихли. Відчулося, що виступу Завадки чекає одна й друга сторона.
В Олі теж наростав неспокій. Суперечні почуття метались в ній. Вона прагнула провалу — і перемоги для Бронка.
Пан Костецький, напевно, теж уявляв собі, чого можна чекати від Завадки, бо, насупившись, неохоче буркнув:
— Для виступів слово пізніше…
— А в мене запитання!
За спиною Ольги заскрипіла лавка.
— Не трьльеба, не трьльеба, — замахав руками головуючий. — Питання можна й звідти. Чого сюди?
Бронко, що вже порівнявся з рядом, в якому сиділа Ольга, мовчки пробивався вперед, до сцени. По рухах Бронкової голови та спини Ольга здогадувалась, що місцями йому ставили рогатки з колін, а місцями мало що не на руках перекидали його на ряд вперед. Нарешті він, спітнілий, вийшов на сцену. Став, широко вперся ногами в підлогу, оглянув зал, а потім вже знайшов очима головуючого.
— Що вам неясно, пане Завадка?
У Костецького від обурення трусилася нижня щелепа, але він намагався до кінця зберегти об'єктивність головуючого, бодай про людське око.
Завадка посміхнувся вузькою, злою посмішечкою:
— Багато мені чого неясно, пане голово. Та й не дивуйтесь… Доповідь була вже надто високого штилю.
— Пане Завадка, ми постарьльаємося відповісти на ваші питання, якщо вам неясно щось. Тільки прьльошу вас без усяких там прьльовокаційних штучок. Доповідь наукова, серьльйозна.
— Навіть дуже, пане голово!
По залі весело загуло.
Завадка, випереджаючи функцію пана Костецького, схопив з стола склянку і подзвонив нею об графин.
Оскільки веселий гул підняли саме прихильники Завадки, то вони зразу ж і притихли.
— Я питаю… Мені цікаво, чого це ми, українці, маємо у всьому наслідувати німців, які, слухайте, протягом всієї нашої історії ніколи не доводились нашому народові ні сватом, ні братом чи хоч би, вибачте, кумом?.. Чого це ми взагалі маємо когось мавпувати? Поруч з нами від самої колиски живе наш найближчий брат і друг російський…
Зал, який у відносному причаєнні слухав Завадку, на слові "російський" вибухнув, начеб міна розірвалася.
Схвальні, гарячі оплески мішались з хуліганським свистом і тупотінням ніг, так само як і слово "славно" злітало у повітря з словом "ганьба". "Слава Росії!" — вигукнув хтось від усього серця, а йому у відповідь розляглося густим басом: "Ганьба агентам червоної Москви!"
— Якщо йому дадуть ще слово, то може дійти до бійки, — зауважив хтось недалеко Ольги тоном, з якого відчувалося, що він не мав би нічого проти такого видовища.
Завадка, обпершись на стіл, заклав ногу на ногу, ніби відпочиваючи. Ця легковажна поза трохи охолодила найбільш розгарячених. В залі скволу стихало. Завадка став у попередню позу.
— Чого ж ви такий рейвах підняли? Ощаджуйте свої сили, а то видихнетесь на дрібне, — а коли дійде, слухайте, до істотного, то чим будете горлати?
— Прьльошу питати! — закликав його до порядку вже розлючений пан Костецький.
— А що я роблю! — огризнувся Бронко. — Хіба я не питаю? Але я зараз… ще одне питання, пане голово. Я хотів запитати, тобто хотів би знати, хто дав право нещасному доповідачеві…
— Прьльошу без епітетів! — аж схопився Костецький.
— …паплюжити український народ і називати його стадом баранів, ідіотів…
— Ганьба! Ганьба йому! — вибухнуло кілька голосів водночас, але Завадка попросив рукою спокою, і в залі притихло.
— …і тому подібних дурнів, коли саме українці поруч з росіянами… та будьте ж тихо! — прикусив він губу. — Коли українці взяли збудували соціалістичну…
Останнє слово "державу" присутнім довелося вже додумати, бо в залі знявся такий шум, що заглушив дальші Бронкові слова. Люди посхоплювались з своїх місць. Хто з цікавості, а хто з наміром видертися з цього пекла.
