Золота галера - Кулаковський Віталій
Тоді вона, Марія, почне цілувати їй руки, нагадає про її матір...
їй було тяжко в неволі... Вона теж рвалася додому... І не тікала тільки через неї, через свою красуню Меджіне... Але як же підступити до господині, з чого почати?
А ніч така коротка, так швидко летить...
Так нічого й не придумавши, Марія вранці підійшла до Меджіне.
— Пані,— впала перед кріслом, вхопила господиню за руку,— він тут, — задихаючись, пролепетала і змовкла: не стало дихання.
— Хто він? — блиснули хижі іскорки в темних очах Меджіне.
— Чоловік мій. Данило!
— Він приїхав тебе викупляти? — насупилась Меджіне.
— Ні, пані, ні дорога моя. Він у неволі. Він у хліві в сусіда. Він весляр у ходжі Ібрагіма...— шепотіла Марія.
Меджіне відкинулась на подушки, збайдужіла.
— Пані, голубонько. Допоможіть визволити їх, — благала крізь сльози Марія.
— Що? — скрикнула Меджіне.— Ти... Ти...— губи її посиніли, затіпались.— Ти думаєш, що говориш? Не сповна розуму, чи що?
— Пані,— не вгавала Марія, — я... я... я... не витерплю, коли його знову поженуть на галеру... Я кинуся в море...
Меджіне затулила великими повіками очі, заніміла.
— Пані, ріднесенька моя. Я ж ніколи нічого не просила у вас... Згадайте матір свою...
— Замовкни, кяфірко! — запалилась Меджіне. — Моя мати не хотіла тікати. її ніхто не тримав силоміць!
— Бо в неї тут була Меджіне... Ради вас вона забула батьків своїх, край свій... Ради своєї красуні Меджіне...
— Замовкни, кяфірко,— ще раз скинулась Меджіне. Марія, вклякнувши перед кріслом, зайшлася безвтіш-
ним плачем. По хвилі вона обізвалася знову:
— Пані, голубонько... Діти дізналися... Османчик...
— Не смій! — заверещала Меджіне.— Не чіпай дітей! Задушу, кяфірко!
— Вони самі. Вони сторожа хочуть убити.
— Ти-ти-ти, — запінилась Меджіне, — підмовила дітей? Ти...
— Пані, я не бачила веслярів, не знала, що вони прибули...
— Де Османчик?
— Не треба, пані. Я сама наказала їм... щоб нічого не чинили. Але ж діти не все чинять так, як їм кажуть.
— Ти... Ти не відходь від них, не спускай з них очей!
— Пані, голубонько,— знову заскімлила Марія,— поможіть.
— А ходжа Ібрагім?
— Буде разом з вами. Не поїде до своєї вузьколобої грекині.
— Не поїде? — вигукнула й зненацька запнулася Меджіне, задумалася... Вона давно сушить собі голову, давно хоче, щоб він жив тільки з нею. Та грекиня приворожила його. Ібрагім завжди в Галаті, завжди з тією кяфіркою. А до неї, Меджіне, навідується раз у рік, а то й рідше... А колись же він тижнями сидів тут, не зводив з неї, Меджіне, очей...
— Поки розживеться, поки купить нових рабів, він забуде ту відьму. Житиме тут, з вами... Тільки з вами. Ви перестанете нудьгувати, одужаєте, — набридала Марія.
— Замовкни...
Вона, Меджіне, хоч і втратила надію одужати, все ж... Вона теж людина... Така людина, як і всі... До того ж... багата, гарна...
— Пані, лебідонько моя! Ви зробите щасливою мене й себе!
Меджіне знову задумалась. А що, як Ібрагім дізнається про її допомогу кяфірам? Він же ні перед чим не зупиниться, ні на що не зважить. Він же закатує її, як закатував позаминулого року наглядача, який допоміг утекти з галери своєму рідному братові... Ні! Ні!
— Геть! — закричала вона, штовхнула Марію ногою й одвернулася.
Марія виклигала з опочивальні Меджіне, опустилася на східці перед входом до будинку, прикипіла засльозеними очима до Юсупового хліва.
Що ж діяти? Кого ще просити? Ібрагіма? Та хіба він стане її слухати? А коли б і став, то хіба зглянувся б на її сльози? Для нього ж гроші — все.
Ще один день тяжкою, пекучою тугою краялося її серце, нило, кричало: де ж вихід? Як виручити Данила?
Не зводила очей з дітей, жахалася їхнього погляду, спрямованого в бік Юсупового хліва, зразу ж кидалася до них, благала: "Будьте розумні!"
Меджіне не кликала її, не нагадувала про себе. А раніше ж... Раніше вона не могла обійтися без неї й півдня... Невже господиня замислила щось лихе?
7
А Меджіне теж обіймав неспокій. Великі округлі очі служниці, повні туги й розпачу, дивились на неї звідусіль. Невже і в матері були такі самі очі? Хіба й вона так побивалася за своїм чоловіком, що лишився десь там... на тій далекій, незнаній Україні? Кажуть, перед смертю вона попросила винести її з опочивальні, покласти на терасі й повернути лицем на північ, туди, де був її рідний край. Меджіне не пам'ятає ні її лиця, ні очей, ні голосу — була дуже мала, як матері не стало.
Чого вона померла? Від туги?
Зненацька в думках виринало довгасте смугляве лице гречанки... Ставало холодно на душі, гірко. Чим вона зуміла привернути до себе Ібрагіма? Інші чоловіки гареми мають, а він — лише три жінки, а насправді... одну, її одну, кяфірку ту кляту... Сам став схожий через неї на кяфіра...
Спала тривожно. Раз у раз прокидалася. Щось увижалося. То якісь тіні, то хижі звірі, то десь далеко-далеко лунали викрики: "Поможіть! Поможіть!" А під ранок вона опинилася на просторій терасі великого голубого палацу.
— Це ти, дочко? — запитала її мати, що лежала на квітчастому килимі й дивилася на білясті гори.
— Я, мамо, — ледь чутно відповіла Меджіне.
— Там,— показала мати на гори, що стрімким громаддям звисали над прибережною смугою моря,— живуть наші... дід і бабуся... Там...
Потім усе зникло. Меджіне вже сиділа в кріслі перед будинком, де живе й зараз, а за два кроки від неї, взявшись руками в боки, танцювала гречанка.
— Ха-ха-ха,— бризкали щастям її зеленаві очі.— Ти хочеш, аби він жив тільки з тобою? Ха-ха-ха... Дуже ти потрібна йому... Ти ж каліка... Ха-ха-ха...
Меджіне затулила лице руками й заплакала, та гречанка продовжувала сміятися.
— Не зважай на неї,— знову почувся голос матері.— Він залишиться навіки з тобою, якщо ти тільки дуже захочеш цього...
Меджіне прокинулася. Серце сполохано билося, мов пташка в тісній клітці. Голова боліла. Почувала себе кволою, розбитою. Довго лежала в ліжку, нікого не викликаючи до себе. Тупим поглядом блукала по стелі й стінах. Зрештою задивилася у вікно на чисте, прозоре небо. Нараз чиясь тінь упала на підвіконня.
Меджіне напівзвелась, сперлась на руки, зазирнула крізь відчинене вікно у двір. Там стояла Міріам, не зводячи очей з Юсупового хліва. Змарніла, почорніла. Навіть нерозчесана. Невже мати так само переживала за своїм першим чоловіком? У неї там, на тій Україні, мабуть, теж були діти... її, Меджіне, брати й сестри... Може, і їм випала така доля, як і Міріам. А може, ще гірша... О аллах! Всемогутній аллах! Дай сили...
Міріам обернулася. Сріблясті сльозинки тремтіли на її віях, котилися по запалих щоках, спадали на руки, притулені до грудей.
— Міріам! — покликала Меджіне.
Та стрепенулася, змахнула з очей сльози, кинулася до вікна.
— Я слухаю вас, пані,— обізвалася глухим голосом.
— А ти... ти... не втечеш разом з ними? — стиха запитала Меджіне.
— Ні, пані, ні, золотко моє. Як же я кину вас? Клянусь, пані,— зашепотіла Марія.
Меджіне взяла зі столика скриньку, розкрила її, почала нишпорити там. Зрештою вийняла звідтіль невеличкий блискучий перстень.
— Візьми,— простягнула Марії.— За нього можна десять невільників купити, не те що підкупити якогось там наглядача...
Марія припала гарячими губами до пухкої руки господині, почала палко цілувати її:
— Спасибі, матінко, спасибі, голубко. Хай вас доля не цурається, хай вас аллах не забуває.
— Іди,— штовхнула Марію Меджіне.— Тільки пам'ятай: коли щось трапиться, я нічого не знаю. Нічого не чула, нічого не бачила, нічого нікому не давала. Ти сама, усе сама... А перстень, якщо попадешся, украла. Чуєш? Украла.
— Чую, чую, золотко моє,— белькотіла Марія, відступаючи від вікна.— Чую, лебідонько моя.
Мустафа, як тільки побачив перстень, загорівся:
— Давай! Тільки ж і викуп не забувай.
— Ні, Мустафо, я не забуду. Не додержати слова в нас — це найтяжчий злочин. А я злочинцем не була й не збираюся бути. Тільки персня зараз тобі я не дам.
Мустафа зблід, затремтів.
— Я... я... Ібрагіму скажу,— засіпався зрештою.
— Тоді ти персня не те що не матимеш, а й не бачитимеш більше...
— Я... я...— мінився на обличчі Мустафа.
— Я дам тобі перстень тоді, коли випустимо з хліва веслярів і вони будуть у безпеці,— твердо мовила Марія.— Я чекаю тебе, Мустафо, опівночі біля тину. Не надумайся нічого лихого, бо й персня не матимеш, і викупу... Та ще й сам постраждаєш... Я скажу...
— Не треба, Міріам, не треба я прийду,— налилось густою червоною фарбою лице Мустафи.— Я прийду. Жди.
Вони вже закінчували рити прохід під стіною, коли опівночі крайній у вервечці, Петро Сокира, почув, що хтось похапцем відмикає замок.
— Братці, затуляйте дірку,— прошепотів він сусіду. Сигнал тривоги блискавкою прокотився по вервечці,
й Олексій Рябий, якому саме випала черга рити, виповз на поверхню й разом з Данилом прикрили своїми тілами дірку. Замок довго не відмикався. Певне, той, що орудував біля нього, дуже поспішав.
— Це не наглядач,— підхопився Данило, кинув на дірку оберемок соломи й почалапав до дверей, тягнучи за собою й сусідів, притулився до одвірка. Було чути, як ключ дрібно стукотить об замок, ковзає по ньому.
— Не поспішай, друже,— стиха мовив Данило.— Заспокойся.
Нарешті щось клацнуло, стукнула штаб а, стулка воріт відхилилася, й на блідій теміні неба вирізнилася висока тонка жіноча постать. Данило затремтів. Відчув, як підкошуються ноги, як шалено, нестямно-радісно й водночас тривожно-болісно заборсалося, закалатало, загупало вкрай збентежене серце.
— Маріє, ти?! — простягнув руки до жінки.
Вона мовчки впала йому на груди, дихнула в лице гаряче, палко, рідно:
— Даниле, рідний мій...
Всі здивовано загомоніли. Марія отямилась першою:
— Ось ключ. Відмикайте ланцюги — й тікайте. Лід розтав, поспішайте на галеру. Тільки ж наглядача не забудьте...
Данило вивільнився перший, ухопив Марію за руки..
— Нарешті ми разом. Як я ждав тебе, як ждав...
— Ні, Даниле, ми ще не разом.
— Як? — жахнувся Данило.— Чому не разом? Ти...
— Ні, ні, милий. Я була тільки твоєю, твоєю й залишуся до кінця віку свого... Але... Я слово дала Мустафі, яки а заарканив вашого наглядача, що ти привезеш викуп за вас та й за нас, за мене й Степанка, викупиш нас.
— Якого Степанка? — стиснув руку Марії Данило.— Хто це?
— Наш син, Даниле.
Данило підхопив Марію на руки, припав до її вуст:
— Син? Наш син? — радісно вигукнув.— Син! Чуєте? В мене син!
— Тс-с-с, — зупинила його Марія.— Почують же.
