Дума про тебе - Стельмах Михайло
А що не було любові, то дарма — і вона б знайшлася потім чи на постелі, чи біля колиски. Пішла ота краса (чи шматок долі), наче вода через греблю, тільки шум полишила, і до якого берега приб’ється, і до кого пригорнеться вона? Артемонові стало так важко, що комусь дістанеться його ж добро, та ще й з сережками чистої води, що він аж зупинився, болісно заплющив очі й прикрив обличчя рукою.
— Не побивайся, Артемоне, не побивайся,— поклав йому на плече клешнясту руку Омелян. І вночі його ворушкі очі були схожі на пуголовки.— Ще не все загублено. Краще зараз же гайнемо на той Донбас. Ми її і з шахти, як з пекла, вихопимо, їй-бо.
— З пекла? — ще невидюще подивився на Омеляна, та одразу взяв себе в руки і розсудливо сказав: — Коли вона добилась до шахт, то нічого нам не пособить.— І повернув на підсинену стежку, що вела до кладовища: звідси ближче до його хати.
Заскрипіла охоплена піддашшям хвіртка, скинула зі своєї наволохаченої брови кілька сніжинок та й знов стала очікувати не так живих, як мертвих, та назбирувати паморозь на підморожені медалі лишаїв.
З усіх сторін їх обступили цвинтарне дерево і хрести, на деяких із них пораненими птицями ворушились приморожені рушники. І навіть зараз Артемон, коли йому вже не треба було виривати хрести, за звичкою вихоплював з них оком ті, які могли б піти на паливо: він, як золотоординець, тягнувся лише до того, що могло принести йому вигоду чи копійку. Коли вони підійшли до мармурового янгола з надбитим крилом, Артемон раптово зупинився. Досі цей янгол не привертав його уваги: яку можна мати користь із нього? А тепер нагло зупинив. Артемон, загрузаючи в снігу, ступив крок і другий до янгола, глянув йому в невидющі, завіяні снігом, очі. І на камінному волоссі янгола трималася снігова шапка.
— Гарний? — запитав позаду Омелян. Йому хотілось протерти янголу очі, як протирав у церкві іконам.— Правда, гарний?
— Нічого,— відповів Артемон, який мало що тямив у красі.— Матеріал неначе добрячий.
— Дорогий. Кажуть, з Італії каменосічці привезли брилу, а тесали вже тут.
— Аж з Італії? Ти баї Скільки ж це коштувало? — здивувався Артемон, ще ступив крок, обома руками вчепився в надбите крило янгола і рвонув його до себе.
— Що ти робиш, навіжений?! — злякано скрикнув Омелян і відтягнув Артемона від янгола.
— Тобі каменю шкода? — хотів ще підійти до нього, та Омелян двома руками зв’язав Артемона у сніп.
— Не чіпай. Не каменю шкода, а святого крила. Нащо воно тобі?! — Й оторопіло заглянув у вічі Артемону, опасаючись, чи не відбіг той розуму.
— Я з цього крила чорнильницю зроблю.
— Що ти мелеш?! — жахається в душі Омелян.— Яку чорнильницю? І нащо вона тобі?
— Подарую Хворостенку. Він хоч і нічого не петрав в землі, та полюбляє коні й різні та всякі чорнильниці. Коня ж йому не подаруєш, а чорнильницю можна.
— Ох, і налякав ти мене, несамовитий,— Омелян витер піт з чола.— Я вже подумав, чи не скапустився ти на любові. Ну, а чорнильницю Хворостенку ми роздобудемо, коли він має таку слабість. Неодмінно треба піддобритись до нього. Тільки янгола більше не чіпай.
— Аби не чорнильниця, то він мені без надобності.
На шляху зафоркали копі, заскрипіли сапи і зупинилися біля цвинтаря, з них поволі підвівся чоловік. Стоячи на санях, озирнувся навсібіч, скочив на дорогу і нахилився до візника:
— Спасибі, що довезли. Тут уже я дійду,— й дістав з кишені гаманець.
— Воля ваша,— відказав машталір і сховав у кишеню гроші.— Підохотився їхати з вами, а вже й ніч заходить. Коли-то доберуся додому?
— Доберетесь, зараз місячно, зоряно,— поглянув на небо, зітхнув.— Бувайте здорові.
— І ти будь здоровий, коли добра людина,— повернув машталір коні, з яких клубами вилітала пара.
— Свят-свят-свят,— злякано прошепотів Омелян. Він усім тілом потягнувся за приїжджим, який, озираючись, обережно попрямував до греблі.
— Хто це? — пошепки спитав Артемон.
— І сам не знаю: сниться чи не сниться? Коли ні, то це Мирон Снігурський.— Омелян, спинаючись на кінчики пальців, пішов до цвинтарної хвіртки.
— Снігурський?! Твій сотник Снігурський?! — не повірив Артемон.
— Коли не ввижається, то мій колишній сотник Снігурський. От непорадна година.— Омелян виглянув із засніженої хвіртки, як пацюк із борошна.
— Так він же за кордон утік!
— Та втік же, втік, але все ж у руці божій... І голос його, і хода його.
— Тепер і подумай, що робити,— в Артемона на чолі вибилось снування зморщок.
— Ходімо назирці за ним,— рішуче сказав Омелян.— Коли поверне до хати Софії Петрівни, то, значить, він. У них така любов була, яка тільки в книжках описується, та що з того?
— Тому й досі Софія Петрівна ходить у святих?
— Мабуть.
— Ні собі, ні комусь користі,— махнув рукою Артемон.
Вони, не зачиняючи хвіртки, вийшли з цвинтаря і, скрадаючись, пішли за невідомим. Той, почувши попереду голоси, стишив ходу, повернув од греблі на ставок, а далі взяв праворуч, у вуличку з плакучими вербами, за якими жила Софія Петрівна.
— Він! — уже впевнено сказав Омелян.— Маємо ж гостя у себе!
Невідомий, озирнувшись, увійшов на подвір’я вчительки, постояв біля темного вікна, потім обережно постукав у шибку, далі підійшов до дверей і зник за ними. Згодом у хаті засвітилось, погасло і знову засвітилося світло.
— Чи вона, чи гість світить? Що ж тепер, Омеляне, робити з твоїм командиром і другом? — запитав Артемон.— Бачили ми його чи, може, не бачили? Мабуть, поки не пізно, розійдемось тихцем по норах, щоб потім по районах та інстанціях не ходити.
Відповідь Омеляна, який не дуже таївся зі своєю неприязню до влади, здивувала й спантеличила Артемона.
— Ти про які нори заговорив, коли до нас, може, ворог прийшов?
— Так я ж знаю, що ти не дуже голосуєш за теперішню власть.
— Я не дуже її вихваляю, бо в молодості і по дурості думалось про іншу. Але всяка влада від бога і Радянська — теж.
Артемон недовірливо покосував на Омеляна: чорнить, петляє, вививається, хитрюга. А для чого?
— Щось ти свічки за неї ніколи не ставив.
Омелян зміряв його пуголовками очей, які затверділи, наче в кригу вмерзли:
— Свічки я за Радянську владу не ставив, це правда, але зараз, може, і життя поставлю: маю спіймати ворога. А ти як собі хочеш — можеш і в нору залізти, тобі, як бригадиру, видніше.
Васюта перелякався: от тобі й Омелян! От тобі й спільник! Він зможе і Снігурського спіймати, і на нього, Артемона, тицьнути пальцем.
— Та що ти, Омеляне, то я пожартував.
— І я теж ніби пожартував,— так вимовив і так щось недомовив, що на спині в Артемона завовтузився клубок шершнів. І він відчув, як до Омеляна, що досі ходив під ним, почала переходити влада над ним.
— Що ж тепер нам робити? — спитав запобігливо, як ніколи раніше не запитував.
— Що? — аж підростав Омелян.— Я зараз же піду до Софії Петрівни, ніби по книжку, їй-бо.
— Почекай,— запопадливо виявляє турботу.— А коли замість книжки одержиш кулю?
Омелян зітхнув:
— І це може бути. Зате люди знатимуть, що я не такий, яким видавався їм.
"Отак можна й набити собі ціну, ще й когось уцінити. І чого я, дурень, до цього не додумався?" — дедалі більше гнівався на себе Артемон.
— То я пішов, а ти зразу ж біжи до правління, бери людей — і сюди! — Омелян обернувся і рівно, щоб бачили його хоробрість, пішов до оселі вчительки.
Артемон і тут позаздрив йому: іде так, наче й справді має взяти книгу. Що тільки надрукується в ній? Ще, гляди, доведеться над ним чи свічку ставити, чи псалтир читати...
Страх прийшов до Омеляна тільки тоді, коли поклав руку на солом’яний дідух, що охопив двері, й почав намацувати клямку. "Поки знайду клямку, він відтягне курок". Та силою волі чоловік причавив боягузтво і потягнув на себе хатні двері, що по якійсь дурості були незачинені. От і стає Омелян біля порога, набирав в ноги, в душу дрижаків, а в нього з опаскою ввірчує насторожений погляд вилицюватий Мирон Снігурський. Правда, ніякої зброї в його руках не було.
— Добрий вечір вам, чоловіче! — ніби не впізнає його Омелян.— А наша вчителька дома?
— Ні, її немає,— не спускає з нього викруглених очей Снігурський і опускає руку в кишеню.
"От і кінець!" — блідне Омелян, хоче кинутись на Снігурського, та раптом відчуває, що ноги його не несуть, що втратив усю сміливість, яку в молодості мав. Він відхиляється і приростає спиною до дверей: що буде, те й буде. І жаль йому стає себе і свого життя: пропетляло чорт зна по якому.
— Ти дуже перелякався, Омеляне? — криво посміхнувся Снігурський і вийняв з кишені цигарки.— Закуриш?
— Ой! Так це ви, пане сотнику?! — ніби тільки зараз пізнає його Омелян, і починає виходити з криги страху, і знову перепитує: — Це ви, пане сотнику?
Снігурський зібрав докупи кущі брів:
— Ні, Омеляне, пан сотник помер п’ятнадцять років тому.
— А хто ж ви тоді будете?
— Кооператор. Комерсант!
— Комерсант? То ви, виходить, повернулися з-за кордону і сумирно десь проживаєте собі? — прокинулось розчарування. А він даремне і се і те шеретував у голові.
Снігурський поморщився, закурив ненаську цигарку і втомлено сказав:
— Знаєш, Омеляне, я зараз прибився до своєї жінки і хочу говорити тільки з нею, а більше ні з ким.
— А де ж вона? Я прийшов до неї по книжку.
— Її немає. Не знає, що так мало часу в чоловіка.
— То вона й не знає про ваш приїзд?! — знов ожива надія, що цього вечора йому посміхнеться фортуна. Хоч би тепер вчепитися за її поли, хай навіть переступивши через чиєсь життя.
* * *
Захекавшись, Артемон увірвався до кабінету Туровця і всім рукавом тернув по росі, що вийшла на чоло.
— Що, за тобою сто вовків гналось? — відривається од паперів голова.
— Гірше, Максиме Павловичу, набагато гірше! — дихає, мов ковальський міх.— У нас об’явився шпигун! І ми його з Омеляном вислідили. Діла!
— Ти з Омеляном? Це з перепою? — на повних потрісканих устах Туровця, в його темно-сірих очах і навколо кібчастого носа затанцювала насмішка.— Ось хто найпильніший у нашому селі! А ми й не знали. Діла!
— А ви не дуже насміхайтесь,— образився Васюта.— Ви мали геройство за громадянську війну, а геройство може бути й тепер. Бо поки ми теревенимо, Омелян, можливо, й душі позбувся.
Але й це не розжалобило Туровця, він так само насмішкувато сказав:
— Людина не може позбутися того, чого в неї немає.
— І ви туди! — витирає чоло другим рукавом.— Багато хто грішить на Омеляна, але сьогодні доведеться їм міняти пластинку.
