Всупереч бажанням - Селена Рейні

Коули покинули Касл-Ешборн десятого січня. Самі господарі, як і більшість родичів, залишалися у маєтку герцога ще на тиждень-два. Але граф хотів чим швидше зробити Грейс той, інший подарунок.

За тиждень, який вони провели в дорозі, ближчими не стали. А от Корі та Грейс перетворилися на нерозлучних друзів. Жінка так мило сюсюкалась з псом, що Бенедикт тільки тішився з цього. Корі, у кареті, клав свою морду на черевики господарки й, посопуючи їй в щиколотки, засинав. У постоялих дворах граф доплачував за те, щоб собаку пускали у кімнату дружини. Вона годувала його зі своєї тарілки й часто чухала за вушками. І весь час Грейс сміялася. Ніби дитина. Щиро, весело і нестримно.

Прибувши у Коул-хол, Вайт лише встиг зняти з Грейс пальто, як до них вибіг Клод. Причому біг він до Грейс. Бенедикт напружився. Те що його дружина полюбила Корі не означає, що вона перестала відчувати страх перед усіма собаками. Стільців та низьких столів у холі не було, тому Бенедикт приготувався до того, щоб взяти дружину на руки.

Але Грейс опустилася на коліна і зустріла Клода з розкритими обіймами.

– Клод! Який ти чудовий! – гладила вона собаку, чим сильно здивувала дворецького. А пес вдячно лизав їй руки, – познайомся, це Корі, – вказала на собаку позаду.

Тварини принюхалися один до одного, а тоді дружньою завиляли хвостами.

Розуміючи, що є висока ймовірність, що цієї ночі у ліжку дружини буде аж дві собаки, і тоді там точно не залишиться місця для нього, Бенедикт схитрив. Доки Грейс поралася в оранжереї, він спершу добряче вигуляв собак, змушуючи їх поганяти по парку, а тоді ситно нагодував. В результаті його старань, Клод та Корі позасинали просто у коридорі під кухнею.

Цієї ночі граф вирішив іти напролом і зробити те, про що давно мріє.

Грейс, переконавшись у тому, що в оранжереї все гаразд, почала шукати собак. Вона знайшла їх під стіною кухні. Чотирилапі притискалися спинами й голосно сопіли. Вона їх кликала, гладила, пощипувала, припрошувала. Але як не старалася, вони не захотіли підійматися з нею нагору.

Засмучена, Грейс прийняла ванну, одягнула сорочку і сіла на ліжко з книгою. Роман, який вона так і недочитала перед від’їздом у Касл-Ешборн, закінчувався. Залишилося якихось п’ятдесят сторінок. Однак кульмінаційний момент минув і Грейс, аби втамувати свою цікавість, пробігла очима останні сторінки книги. Зрозумівши, що фінал не вартий кількох хвилин опівнічного сну, обурено хмикнула.

Вона саме збиралася відкласти книгу у бік та задути свічки, коли двері в її кімнату відкрилися. Причому, це були двері не з вітальні, а зі спальні Бенедикта.

Не те що б вона думала, ніби ці двері закриті на ключ, який давно загубився, забиті дошками чи підперті комодом з іншої сторони. Ні. Просто, була впевнена, що Бенедикт не відкриє їх, доки не з’явиться потреба у народжені другої дитини. А трапиться це через рік-півтора.

Однак Бенедикт стояв у її спальні. І був одягнений лише у тонкий синій халат.

Він повільно йшов до неї, а Грейс, ніби заворожена дивилася на нього. У відблиску свічок він здавався їй ідеальним. Вона і при світлі сонця не бачила у ньому вад. Але у напівтемряві, Бенедикт був загадковим і небезпечним. А можливо, таке враження у неї склалося не через брак світла, а через ліниво-лукаву усмішку на губах…

– Що ти робиш у моїй спальні? – сторінка в руках затремтіла, але голос прозвучав рівно. Принаймні, їй так здалося.

– Я виторгував у тебе поцілунок, – він зупинився за крок від ліжка.

– І ти вирішив поцілувати мене зараз? – дивувалася вона.

– А чим поганий цей час? Я не сплю. І ти теж.

Грейс з підозрою глянула на Бенедикта.

– Цілуй і йди. Я втомилася і хочу спати, – проговорила чітко.

Бенедикт схопився за пояс халата і пом’яв його у руках, ніби обдумуючи: розв’язати чи ні. І доки Грейс була впевнена, що він не посміє цього зробити, чоловік розв’язав вузол. Халат сповз з його плечей і впав на підлогу.

Грейс машинально поправила окуляри, які з’їхали по носі, з запізненням розуміючи, що таким чином дає Бенедикту підставу вважати, що зацікавлена в його голизні. Останнє що вона встигла зловити чітким поглядом, так це його самовдоволену усмішку.

– Чому ти роздягнувся? – вона опустила підборіддя і дивилася на нього поверх окулярів, тож тепер чоловік перетворився для неї на велику, безформну пляму.

Ну, не зовсім безформну. Ту секунду, яку вона оглядала його через лінзи, вистачило, аби роздражнити свою цікавість.

– В домовленості не йшлося про те, у що я маю бути одягнений цілуючи тебе. Я вирішив бути голим.

Жінка примружила очі й захитала головою зі сторони в сторону, мовляв, не можу повірити. Він підійшов ближче. Грейс, аби уникнути спокуси глянути на нього крізь лінзи, зняла окуляри, склала їх та поклала на праву сторону ліжка.

Тепер може ходити перед нею голий скільки завгодно. Без окулярів вона захищена.

– Якщо окуляри тобі не потрібно, – він потягнув до неї руки, – то і книжка теж.

Книжка, яку вона досі міцно стискала пальцями, полетіла у бік. Вона повела головою у сторону шуму, але нічого не розібрала у напівтемряві. І доки вона шукала очима книгу, матрац під нею прогнувся.