Всупереч бажанням - Селена Рейні

Так тривало цілий тиждень. Врешті, дійшло до того, що леді Коул і справді почала погано почуватися. До хандри за чоловіком, додалися втома та безсоння. У ранок неділі вона попросила принести сніданок у її кімнату. Але замість місіс Томсон, до неї, з тацею у руках, зайшов Ніколас. Він поставив їжу на столик, за яким сиділа Грейс і сів навпроти.

– Я вам не ворог, леді Коул, – проказав, дивлячись, як повільно і без апетиту вона їсть. – Але якщо ви не перестанете хандрити, обіцяю вжити заходів.

Грейс мовчала.

– Наскільки мені відомо, ваш чоловік добре дбав про мій скарб. А, отже, якби я не зневажав графа, мій обов’язок подбати про вас.

– То відпустіть мене, – це вперше за тиждень Грейс благала його.

– Я не можу. Пробачте, – сумно закивав головою.

– Ну що такого вкрав у вас Бенедикт, що це рівноцінне живій людині? Картину? Коштовності? Рецепт виготовлення вина?

На ці питання Ніколас нічого не відповів. Натомість сказав інше:

– Одягайтеся, Грейс. Ми ідемо на прогулянку.

– В мене немає на це сили…

– Якщо ви не підете по добрій волі, я накажу вас зв’язати й винести з дому, аби ви тільки подихали свіжим повітрям. І повірте мені, Томпсони підтримають цю ідею.

У Грейс не залишилося вибору. Врешті, економка і справді безліч разів докоряла їй через постійне сидіння у спальні. Вона одягнулася і під руку з Ніколасом вийшла на двір.

За цей тиждень землю припорошило легким снігом. Ранок був морозним, але сонячним. Світло відбивалося від снігу і сліпило їй очі. Але все одно Грейс із задоволенням вдихала морозне ранкове повітря. Барон повів її у сплячий сад і почав розповідати про сорти троянд, які тут росли. Цією темою він дещо оживив інтерес жінки й вона навіть приємно побесідувала з ним.

Після обіду Рейфорд не турбував свою полонянку. Але закінчивши вечерю, забрав її з собою у бібліотеку, де вони пограли у шахи.

У такому режимі пройшов ще тиждень…

З кожним проведеним у котеджі днем, Грейс все більше зближувалася з Ніколасом і все менше вірила у те, що Бенедикт приїде по неї.

Спершу вона не розуміла, що такого він забрав у барона, що не варте її безпеки. Тоді засумувала. Кілька днів вона навіть щиро ненавиділа Бенедикта. І приїхав би він тоді, замість палких обіймів і подяки, заліпила б йому ляпас.

Саме в один з таких днів, коли Грейс була вороже налаштована до Коула, вона, гуляючи з бароном садом, сказала:

– Він не виконає ваших вимог.

– Чому ви так думаєте? – щиро здивувався Ніколас.

– Ви помилилися. Бенедикт не кохає мене і я йому не потрібна.

Барон гучно і протяжно засміявся. Вона і не думала, що він вміє так сміятися.

– Ваша реакція недоречна! – образилася Грейс.

– Я сміюся з вашої наївності, моя дорога.

– Я сказала правду.

– Люба моя, ви носите окуляри, але все одно нічого не бачите далі власного носика. Коул без розуму від вас. Він боготворить вас. Шаліє за вами. Не здивуюсь, якщо він придушить мене лише за те, що ось так тримаю вас під лікоть.

– Тоді чому він досі не приїхав? – у розпачі запитала Грейс.

– А от цього я не знаю, – відверто відповів чоловік.

На третій тиждень їй стало байдуже до того, приїде Бенедикт чи ні. А щодо її майбутнього і майбутнього її дитини, – то є Ешборни та Еванси, які не дозволять їм пропасти.

Щобільше, вона помітила, що і сам Рейфорд почав нервувати. Якщо раніше він запевняв її, що граф не сьогодні, то завтра з’явиться на порозі котеджу, то тепер не торкався цієї теми. Він жартував, смішив її та сміявся сам. Але Грейс бачила, як щось страшне і мерзенне гризе його з середини.

Коли настав четвертий тиждень їхнього перебування у котеджу, вони обоє були більше схожі на тіні, аніж на живих людей.

Тим часом її малюк ріс в животі. Іноді він так вовтузився в середині, що Грейс не могла спати. І лише коли вона читала, він втихомирювався, ніби прислухаючись до її голосу. Грейс була впевнена, що її зір залишився таким же поганим, як був. Однак очі тепер втомлювалися набагато швидше. І все частіше, після обіду, вона йшла з Ніколасом у бібліотеку, зручно вмощувалась на софі, знімала окуляри, а він годинами, до хрипоти в голосі їй читав. Якось вони сиділи поряд, і він помітив, як плаття на її животі затремтіло.

– Можна? – несміливо спитав.

Грейс кивнула. Чоловік поклав руку їй на живіт і вразився тому, що витворяє дитині всередині. А Грейс, згадавши, як так само руку на живіт їй клав Бенедикт, розплакалася.

Ніколас, без пояснень зрозумів причину її сліз і ніжно обійняв жінку, шепочучи їй то вибачення, то виправдання.

Ранок четверга, який саме припадав на місяць її перебування у котеджі, видався похмурим і не підходив для прогулянки. Грейс снідала у своїй спальні, коли до неї прийшла місіс Томпсон. Вона принесла записку від Ніколаса, у який він пропонував Грейс прогулятися поки не пішов дощ. Місіс Томпсон залишилася, щоб допомогти Грейс одягнутися.