Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
Слід зазначити, що Маркса звела на манівці не так абстрактна, теоретична доктрина детермінізму, як сам практичний вплив цієї доктрини на його розуміння наукового методу, мети й спроможності суспільної науки. Абстрактна ідея «причин», які «детермінують» суспільний розвиток, цілком безневинна, доки не призводить до історицизму. Справді, немає жодних підстав, аби ця ідея вела нас до сприйняття історицистської настанови щодо соціальних інститутів, тобто до позиції протилежної очевидній технологічній настанові, що її сприймає будь-хто, зокрема детерміністи, щодо механічного чи електричного приладу. Нема також підстав довірятися тій тезі, що з усіх наук лише суспільні здатні реалізувати давню мрію й відкрити, яке саме майбутнє на нас чекає. Ця віра в наукове пророкування долі не заснована на одному лише детермінізмі; іншою її підвалиною є змішування наукового передбачення, відомого з фізики чи астрономії, і широкомасштабного історичного пророцтва, яке в загальних рисах передрікає основні тенденції майбутнього розвитку суспільства. Ці два види передбачення надто різні (як я намагався показати це в іншому місці13), і науковий характер першого не може бути аргументом на користь наукового характеру другого.
Історицистський погляд Маркса на мету суспільної науки багато в чому порушений його прагматизмом, що спершу призвів його до наголошення на провісницькій функції науки. Це змусило його переінакшити свій погляд про те, що наука повинна і може змінити світ, адже, якщо існує суспільна наука і, відповідно, історичне пророцтво, то має бути визначений і основний напрямок історичного розвитку, який ні добра воля, ні розум не в змозі змінити. Все, що залишається нам у межах розумного втручання, то це за допомогою історичного пророцтва переконатися у незворотному напрямку розвитку й усунути найістотніші перешкоди на його шляху. «Суспільство, навіть якщо воно натрапило на слід природного закону свого розвитку,— писав Маркс у «Капіталі»14,— ...не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами. Але воно може скоротити і полегшити муки родів».
Такі погляди призвели до того, що Маркс оголосив «утопістами» всіх, хто дивився на суспільні інститути очима соціального інженера, переконаного в тому, що вони (інститути) піддаються людському розумові та волі і є потенційною галуззю раціонального планування. «Утопісти» видавалися йому тими, хто намагається кволими людськими руками спрямувати величезний корабель суспільства проти природної течії та штормів історії. Все, що, на думку Маркса, може вдіяти вчений, то це провістити майбутні шквали й водоверті.
Практична служба, що її міг би виконувати вчений, обмежувалася б видачею застережень про наступний шторм, що загрожує збочити корабель з правильного курсу (правильним курсом, звичайно, був лівий!), або рекомендаціями для пасажирів, біля якого борту корабля їм краще збиратися. Справжню задачу наукового соціалізму Маркс убачав в оголошенні неминучого тисячоліття соціалізму. Тільки через таку об'яву,— стверджував він,— учення наукового соціалізму зробить внесок у творення соціалістичного світу, прихід якого воно може наблизити, допомагаючи людям усвідомити невідворотні зміни й роль, відведену їм самим у драмі історії. Отож, соціалізм — це не соціальна технологія; він не навчає шляхам і засобам побудови соціалістичних інститутів. Погляди Маркса на зв'язок теорії і практики соціалізму показують чистоту його історицистських поглядів.
Думка Маркса багато в чому була продуктом його часу, коли ще свіжими були спогади про велике історичне потрясіння — Французьку революцію. (Їх відродила революція 1848 року.) Він відчував, що така революція не могла бути запланованою і втіленою людським розумом. Однак її можна було передбачити за допомогою історицистської соціальної науки; прозирання у суть соціальної ситуації могло б розкрити її причини. Про типовість такої історицистської настанови для того періоду свідчить глибока схожість історицизму Маркса з історицизмом Дж. Ст. Мілля. (Вона аналогічна схожості між попередніми їм філософами-історицистами — Гегелем і Контом.) Маркс був не вельми високої думки про таких «буржуазних економістів... як ...Дж. Ст. Мілль»15, якого вважав типовим представником «кволого і безглуздого синкретизму». Хоча Маркс і виявляв інколи справжню повагу до «сучасних тенденцій» Мілля, цього «філантропічного економіста», однак, на мій погляд, існують численні побічні свідчення проти припущення, за яким Маркс начебто перебував під безпосереднім впливом поглядів Мілля (чи, радше, Конта) на метод соціальної науки. Саме тому узгодженість поглядів Маркса і Мілля ще більше вражає. Так, коли Маркс у «Передмові» до «Капіталу» пише: «... кінцевою метою мого твору є відкриття економічного закону руху сучасного суспільства»16 — він, безперечно, виконує програму Мілля: «Основною проблемою... соціальної науки є пошуки закону, за яким певний стан суспільства породжує інший стан, що приходить йому на зміну і посідає його місце». Мілль досить ясно відрізняв можливості того, що він називав «двома видами соціологічних досліджень». Перший із них безпосередньо відповідає тому, що я називаю соціальною технологією, другий — історицистському пророцтву. Мілль ставав на бік другого, характеризуючи його як «загальну соціальну науку, що має обмежувати і контролювати результати конкретніших досліджень». Згідно з міллівським розумінням наукового методу, ця загальна наука про суспільство засновується на принципі причинності. Цей причинний аналіз суспільства він характеризує як «історичний метод», міллівські «стани суспільства»17 з «властивостями... мінливими... від покоління до покоління» безпосередньо відповідають марксистським «історичним фазам», а оптимістична віра Мілля в прогрес нагадує Марксову, хоча вона, звичайно, значно наївніша від свого діалектичного відповідника. (Мілль вважав, що типом руху, «за яким мають відбуватися й людські справи... повинен бути... один із двох астрономічних рухів, а саме — «орбіта» або «траєкторія». Марксистська діалектика не настільки впевнена в простоті законів історичного розвитку. Вона сприймає, так би мовити, поєднання обох міллівських рухів — щось подібне до хвильового або спіралеподібного руху.)
Маркс і Мілль узгоджуються і в іншому. Скажімо, в тому, що обидва зони
