Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
Існує й інша Німеччина, Німеччина простих людей, чиї мізки не отруєні спустошливою системою вищої освіти. Однак ця «інша» Німеччина, звичайно, не є Німеччиною її мислителів. Правда, в Німеччині були й деякі «інші» мислителі (найголовніший серед яких Кант); а проте вищеоглянуте не підбадьорює, і я цілковито поділяю зауваження Колнаї91: «Можливо, не буде... парадоксальним шукати розраду від нашого розчарування німецькою культурою в думці, що, зрештою, існує інша Німеччина прусських генералів, окрім Німеччини прусських мислителів».
VI
Я намагався показати тотожність гегелівського історицизму з філософією сучасного тоталітаризму. Ця тотожність рідко усвідомлюється з достатньою ясністю. Гегелівський історицизм перетворився на мову вузьких кіл інтелектуалів, навіть відвертих «антифашистів» та «лівих». Він такою мірою став часткою їхньої інтелектуальної атмосфери, що багатьма більше не помічається, а його жахлива нечесність дивує не більше, ніж повітря, яким вони дихають. Одначе деякі філософи-расисти цілковито усвідомлюють свою заборгованість перед Гегелем. Прикладом може служити Г. О. Ціглер, котрий у своєму дослідженні «Сучасна нація» правильно зображає92 запровадження ідеї Гегеля (та А. Мюллера) про «колективні Духи, зрозумілі як особистості» «коперниківською революцією у філософії нації». Іншу ілюстрацію усвідомлення значення гегельянства, що могла б особливо зацікавити британських читачів, можна знайти у висловлюваннях недавно виданої в Німеччині історії британської філософії (Р. Метцом 1935 p.). Людину високих чеснот, Т. Г. Гріна тут піддано критиці не за те, звичайно, що він відчув вплив Гегеля, а за те, що він «удався до типового індивідуалізму англійців... Він відступив від тих радикальних наслідків, що їх окреслив Гегель». Гобхауза, котрий мужньо боровся проти гегельянства, зневажливо змальовано як представника «типової форми буржуазного лібералізму, що захищає себе від всемогутності Держави, бо відчуває у зв'язку з цим загрозу своїй свободі» — відчуття, яке декому може видатися цілком обгрунтованим. Бозанкет, зрозуміло, здобуває похвалу за його щире гегельянство. Але знаменно те, що все це сприйнято цілком серйозно більшістю британських оглядачів.
Я згадую про цей факт головним чином тому, що бажаю показати, наскільки важким і водночас наскільки нагальним є продовження шопенгауерівської боротьби проти поверхового жаргону (що його сам Гегель точно розуміє, коли змальовує свою власну філософію як «найпіднесенішу глибину»). Принаймні новому поколінню слід допомогти звільнитися від цього інтелектуального шахрайства, мабуть, найбільшого в історії нашої цивілізації та її суперництва зі своїми ворогами. Можливо, представники нового покоління будуть гідними сподівань Шопенгауера, котрий 1840 року провістив93, що «ця колосальна містифікація забезпечить нащадків невичерпним джерелом сарказму». (Так великий песиміст виявив нестримний оптимізм щодо нащадків.) Гегелівський фарс завдав достатньо шкоди. Ми мусимо його припинити. Ми мусимо говорити — навіть ціною того, що самі забруднимось, торкаючись тієї скандальної речі, яка була ясно викрита, на жаль, безуспішно, сто років тому. Надто багато філософів знехтували шопенгауерівськими безупинно повторюваними попередженнями, знехтували, піддавши небезпеці не так себе (вони самі жили непогано), як тих, кого вони вчили, тобто людство.
Належним висновком до цього розділу, мені здається, буде надати останнє слово Шопенгауеру, антинаціоналісту, який сказав про Гегеля сто років тому: «Він вплинув не на саму тільки філософію, а й на всі форми німецької літератури — спустошливий, чи точніше, оглушливий, або ще сказати, шкідливий вплив. Боротися проти цього впливу щосили і з кожного приводу є обов'язком кожного, хто здатен мислити незалежно. Бо якщо ми мовчатимемо, хто буде говорити?»
Метод Маркса
Колективісти... прагнуть прогресу, симпатизують бідним, котрі палають відчуттям несправедливості, мають імпульс для великих справ, утрачений теперішнім лібералізмом. Проте наука їхня заснована на глибоко помилкових підвалинах.., а тому їхня діяльність — украй деструктивна й реакційна. А отже, серця їхні розбиті, розум розщеплений, а самі вони — в полоні неможливого вибору.
Уолтер Ліппман
Розділ 13. Соціологічний детермінізм Маркса
Стратегія бунту проти свободи завжди полягала в тому, аби «скористатися почуттями, не марнуючи енергію в даремних спробах їх знищити»1. Найулюбленіші ідеї гуманістів часто проголошувалися їхніми смертельними ворогами, котрі проходили до гуманістичного табору під личиною союзників, сіючи в ньому розбрат і цілковиту плутанину. Ця стратегія нерідко була досить-таки успішливою, як про це красномовно свідчить той факт, що багато хто з видатних гуманістів і досі пошановує платонівську ідею «справедливості», середньовічну ідею «християнського» авторитаризму, ідею «загальної волі» Руссо або фіхтеанську та гегельянську ідею «національної свободи»2. Втім, сам цей метод — проникнення до гуманістичного табору, розділення і плутанини в ньому, а відтак, побудови там значною мірою неусвідомленої і через те удвічі ефективної інтелектуальної п'ятої колони — досяг найбільших успіхів лише після того, як гегельянство стало основою справді гуманістичного руху — марксизму — найвиразнішої, найрозвиненішої і найнебезпечнішої форми історицизму.
Можна спинитися тепер на подібності марксизму, лівого гегельянства та їхнього фашистського відповідника, однак було б украй несправедливо обминути відмінності між ними. Незважаючи на їхні майже тотожні інтелектуальні витоки, можна не сумніватися в гуманістичному імпульсі, що лежить в основі марксизму. Більше того, на противагу правим гегельянцям, Маркс чесно намагався застосувати раціональні методи до найгостріших проблем соціального життя. Значення цих намагань не применшується і тим фактом, що, як я постараюсь показати, вони виявилися в основному безуспішними. Наука розвивається шляхом спроб і помилок. Маркс здійснив спробу і, хоча він помилився у своїх основних теоріях, його намагання не були марними. Багато на що він таки відкрив нам очі і загострив бачення. Повернення на шлях домарксистської суспільної науки неможливе. Всі сучасні автори, усвідомлюють вони те чи ні, зобов'язані Марксові. Зокрема, це стосується тих, хто не погоджується з його теоріями, як-от я. І я ладен визнати його вплив на моє тлумачення, скажімо, Платона3 чи Гегеля.
Щоб справедливо судити про Маркса, слід визнати його щирість. Відвертість, відчуття фактів, недовірливість до балаканини, надто до моралізування, зробили його одним із найвпливовіших у світі борців проти лицемірства і фарисейства. Він мав палке бажання допомогти пригніченим і цілком усвідомлював потребу проявити себе не лише на словах, а й у дії. Головним серед його талантів був талант теоретика. Він витратив неймовірні зусилля для винайдення того, що, як сам вірив, могло стати науковою зброєю у боротьбі за кращу долю переважної більшості людей.
