Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
Це твердження Мілля виказує один із найдостойніших аспектів психологізму, а саме — його розумну опозицію колективізму та холізму, його відмову бути під тиском романтизму Руссо чи Гегеля, відмову від понять загальної волі, національного духу або, приміром, групової психіки. Я вважаю, що психологізм правий лише в тому, що можна назвати «методологічним індивідуалізмом», усупереч «методологічному колективізму». Він правильно наголошує, що «поведінку».«дії» таких колективів, як держава або соціальні групи, слід зводити до поведінки і дій окремих індивідів. Однак віра в те, що вибір індивідуалістичного методу тягне за собою вибір методу психологічного — хибна (як це буде показано нижче в цьому розділі), навіть якщо така віра і здається досить переконливою на перший погляд. А що психологізм як такий стає на досить хиткий грунт (якщо не зважати на його знаний індивідуалістичний метод), видно з деяких положень аргументації Мілля. З них випливає, що психологізм змушений використовувати історицистські методи. Спроба звести факти нашого соціального життя до фактів психологічних призводить до спекуляцій про те, що є походженням і розвитком. Ми вже мали можливість оцінити сумнівні достоїнства подібного підходу до суспільної науки, аналізуючи соціологію Платона (nop. розд. 5). Нині, критикуючи Мілля, спробуємо завдати по цьому методу нищівного удару.
Зрозуміло, що саме психологізм змусив Мілля використати історицистський метод. Він і сам почасти усвідомлює безплідність чи неспроможність історицизму, бо намагається пояснити цю безплідність значними труднощами, що виникають при взаємодії великої кількості індивідуальних свідомостей. «Незважаючи на... імператив — ніколи не вводити ніяких узагальнень... до суспільної науки, поки не проясниться їх підґрунтя в людській природі, я не думаю,— стверджує Мілль,— що хтось візьметься твердити про можливість визначити a priori порядок людського розвитку і, зрештою, точно завбачити основні факти історії аж до наших часів, виходячи лише з принципу людської природи і загальних обставин людського роду»9. Причину він убачає в тому, що «після перших кількох членів ряду, вплив кожного попереднього покоління на наступне... дедалі переважає над іншими впливами». (Інакше: вплив соціального середовища стає панівним.) «Обчислення такого довгого ряду взаємодій... лежить поза межами людських можливостей...»
Цей аргумент і, зокрема, зауваження Мілля про «перших кількох членів ряду» є очевидним визнанням слабкості психологічної версії історицизму. Якщо весь порядок соціального життя, закони нашого соціального оточення, всі його інститути тощо слід пояснювати і зводити, зрештою, до людських «вчинків і пристрастей», то такий підхід змушує нас прийняти не лише ідею причинного розвитку історії, але також ідею перших кроків такого розвитку, адже наголошення на психологічному походженні соціальних правил чи інститутів може означати лише те, що їх можна простежити до того стану, коли запровадження їх залежало — єдино — від психологічних факторів чи, радше, коли вони були незалежні від будь-яких усталених соціальних інститутів. У цьому випадку психологізм змушений, бажає він того чи ні, оперувати ідеєю «початку суспільства», ідеєю людської природи та людської психології, такими, якими вони були до утворення суспільства. Інакше: зауваження Мілля щодо «перших кількох членів ряду» соціального розвитку — це не випадкова помилка, як, можливо, видається, а слушне вираження тієї безвиході, що над ним тяжіла. Його позиція була безвихідною, бо теорія досоціальної людської природи, яка пояснює появу суспільства, тобто своєрідна психологічна версія «суспільного договору»,— це не лише історичний, а й, сказати б, методологічний міф. Її навряд чи можна обговорювати серйозно, адже маємо всі підстави вважати, що людина чи, радше, її пращур спочатку став соціальною, а потім уже людською істотою (враховуючи, скажімо, те, що мова завбачає собою суспільство). Однак це означає, що соціальні інститути, а разом із ними типовий соціальний порядок або соціологічні закони10 мали існувати до виникнення того, що декому подобається називати «людською природою» чи людською психологією. І, зрештою, якщо застосовувати редукцію то більш обнадійливою була б редукція чи інтерпретація психології в термінах соціології, а не навпаки.
Усе це знову навертає нас до Марксового виразу, наведеного на початку цього розділу. Люди, себто людська психіка, потреби, надії, страхи, сподівання, мотиви і устремління людських індивідів, якщо вони взагалі щось важать, є, радше, не творцями, а продуктом суспільного життя. Слід зазначити, що структура нашого соціального оточення, в певному розумінні, є результатом людської діяльності; наші інститути і традиції — не витвори Бога чи природи, а результати людських дій і рішень, завдяки чому їх можна змінювати. Проте це не означає, що всі вони проектувалися свідомо і обумовлені потребами, сподіваннями, мотивами. Навпаки, навіть ті з них, що їх спричинили свідомі й умисні людські дії, є, як правило, непрямими, неумисними і, часто, небажаними побічними наслідками таких дій. Як зазначалося раніше: «Лише окремі соціальні інститути спроектовані свідомо, тоді як переважна їх більшість просто «зросли» як непередбачені наслідки людської діяльності»11. Можна додати, що більшість навіть тих небагатьох інститутів, які проектувалися свідомо і успішно (як-от новий університет або профспілка), ніколи не функціонують у відповідності до плану їх створення — знову ж таки через непередбачувані соціальні наслідки, що виникають через їхнє цілеспрямоване творення. Ці наслідки обумовлені тим, що створення нових інститутів впливає не лише на інші соціальні інститути, а й на «людську природу» — спершу на сподівання, страхи і амбіції людей, безпосередньо включених у цей процес, а потім і всіх членів суспільства. Відтак моральні цінності суспільства — визнані всіма або майже всіма його членами, вимоги й рекомендації,— виявляються тісно пов'язаними з його інститутами і традиціями і не можуть пережити руйнування цих інститутів і традицій (як зазначалося у розділі 9, коли ми обговорювали «очищення полотна» радикальними революціонерами).
Усе це виразніше проявляється на ранніх періодах соціального розвитку, тобто в закритих суспільствах, де свідоме проектування інститутів було справою винятковою, якщо взагалі існувало. Нині ситуація змінюється завдяки поступовому накопиченню наших знань про суспільство, тобто завдяки вивченню непередбачуваних наслідків
