Декамерон - Джованні Боккаччо
Ударили в весла, і фрегат полинув у море; не спинялись плавачі, аж поки надвечір другого дня не прибули до Генуї, де коханці уперше вільно могли любов'ю своєю втішитися.
Набравши тут потрібних запасів, вони знову рушили в плавбу і, заходами час від часу в деякі пристані, десь на восьмий день прибилися без жодних пригод до Криту. Тут вони покупили собі просторі хороші маєтки, поставили недалеко од Кандії[48] пишні та розкішні палаци, завели собі незчисленно служби, хортів, соколів мисливських, коней тощо та й зажили з своїми коханими прещасливо, мов барони які, раз у раз бенкетуючи весело та гуляючи.
От живуть вони отак, аж сталося ― знаєте, як воно буває: хоч яка смакота, а досхочу наласуєшся, то й приїдається, ― сталося, кажу, що Рестаньйон, який доти страх як любив Нінетту, тепер, коли міг без перешкод тішитись її коханням, збайдужів раптом до неї, сказати б розлюбив. Раз якось, гуляючи на святі, накинув він оком на одну тамтешню молоду та гарну панянку і почав за нею впадати, залицятися до неї та бенкети на її честь уряджати. Нінетта теє постерегла і стала так ревнувати, що слідкувала за кожним його кроком, а потім і його й себе докорами та сердінням мучила. А як із переситу постає нехіть, так невтоленність іще дужче жадобу роз'ятрює: ті Нінеттині вибухи тільки розпалювали нову Рестаньйонову пристрасть. Не знати, чи він у тої панянки до чогось докохався, чи ні, а Нінетта думала, що так, чи, може, хто сказав їй. Від того укинулась вона в таку журбу, а з журби в таку пасію, а з пасії в таку лють, що ніжна любов її до Рестаньйона обернулась у палку ненависть, і в осліпі своєму наважилась вона зрадливця за ту, мовляв, наругу смертю укарати. Допитавшись до одної старої грекині, що всяке труй-зілля добре знала, Нінетта щось їй там дала, а щось пообіцяла і випрохала в неї смертельного дання, яким не довго думавши напоїла ввечері Рестаньйона, що зопалу випив його, не сподіваючись лиха. Отрута була така сильна, що перед світом він сконав. Як почули про те Фолько й Угетто з коханками своїми, то, не знаючи, з чого він помер, оплакали його гірко разом із Нінеттою і поховали з великою шанобою.
Та через кілька день по тому попалася та баба, що Нінетті отруту варила, на якомусь іншому злоробстві; як узято її на тортури, то й про се призналася і виявила, що з того постало. Тоді герцог Критський, не розголошуючи справи, велів оточити вночі Фольків палац і схопити там отруйницю без галасу; як приведено Нінетту до нього, вона зразу ж, не чекаючи муки, розказала йому, як сталася та смерть. Фолько й Угетто довідались потаємне од герцога, за що взято Нінетту, і сказали про те своїм коханкам; вони дуже засмутились, проте докладали всіх зусиль, щоб порятувати сестру від огнища, бо саме такої кари вона за свій злочин заслужила, але надії було мало, бо герцог несхибно стояв на тому, щоб видати їй правий присуд.
Тоді молода і вродлива Мадлена, до якої давно вже залицявся герцог, хоч вона й не давалась йому на підмову, надумала врятувати сестру од спалення, вволивши герцогове бажання. Вона переказала через потайного посланця, що готова скоритися його волі під такою умовою, що сестру буде пущено живою-здоровою і про се ніхто ніколи не знатиме. Вислухавши сю любу звістку, герцог довго вагався, чи гоже йому так чинити, але врешті згодився. Порозумівшися з Мадленою, він велів одної ночі взяти Фолька й Угетта нібито на допит, а сам пішов потаймиру до неї ночувати. Перед тим він наказав про око зав'язати Нінетту в мішок, буцімто мали вкинути її нічної доби в море; тепер він привів її до Мадлени в нагороду за її ласку, а йдучи од неї перед світом, попрохав її, щоб ся перша ніч їхнього кохання не була останньою. Крім того, він сказав їй одіслати кудись провинницю, щоб не було ремства між людьми та щоб не довелось йому знов її переслідувати.
Наступного ранку Фолька й Угетта одпущено; почувши, що Нінетту нібито втоплено, вони поспішили додому, щоб потішити своїх коханок. Та за якусь годину помітив Фолько, що Мадлена переховує сестру; се дуже його здивувало і збудило в нім підозру, бо й раніше вже чув він дещо про герцогові зальоти. Він спитав у Мадлени, яким чином опинилась тут Нінетта. Мадлена вигадала якусь заплутану байку, щоб викрутитись, та хитрий коханець їй не повірив і став допитуватись правди; вона довго одмагалась, та врешті призналася. Тоді Фолько з досади й люті великої вихопив меча і вбив її, хоч як вона просилась і молилась. Злякавшись помсти герцогової і суду, він кинув труп її в кімнаті, а сам пішов до Нінетти і сказав їй якомога веселіше:
― Зараз же ходімо, Мадлена веліла мені одвезти тебе в одне місце, щоб ти знову не потрапила герцогові до рук.
Нінетта тому повірила і, бажаючи втекти звідти якнайшвидше, не зайшла навіть до сестри попрощатися (та таки вже й пізно було) і рушила з Фольком у дорогу; той устиг захопити трохи грошей, на які вони найняли в порту баркаса й поплили ― а куди, так ніхто ніколи й не довідався.
Коли другого дня знайшли Мадлениного трупа, деякі Угеттові завидники і ненавидники зразу ж донесли про те герцогові; герцог же, що вельми любив Мадлену, запалав гнівом і рушив негайно до її дому. Він схопив Угетта і його коханку, які нічого не знали ні про вбивство, ні про втечу Фолька й Нінетти. Їх примусили признатися, що вони вчинили те душогубство разом із Фольком. Бачачи, що після сього признання їм загрожує неминуча смерть, вони з великими труднощами підкупили своїх вартівників на ті гроші, що тримали вдома про случай, і, не встигши
