Декамерон - Джованні Боккаччо
Оповідка третя
Троє кавалерів любляться з трьома сестрами й тікають з ними на Крит; старша з ревнощів убиває свого коханця, середульша рятує її од смерті, переночувавши з герцогом Критським, та за те її вбиває коханець і тікає з першою; в сьому вбивстві звинувачують наймолодшу пару; схоплені, вони признаються, та, підплативши сторожу, тікають од видимої смерті на Родос, де і вмирають у злиднях
Дослухавши до кінця Пампінеїну історію, Філострат подумав трохи і сказав:
― У вашій оповідці хороше приконеччя, мені воно сподобалось, але перед тим забагато було сміховинного, а я такого не бажав би.
Потім, звернувшись до Лауретти, він промовив:
― Мадонно, тепер ваша черга; коли змога, то розкажіть щось кращого.
Лауретта одповіла йому, сміючися:
― Ви дуже немилосердні до коханців, бо притьмом бажаєте їм нещасливого кінця; щоб же вам догодити, розповім я історію трьох пар, що по короткім щасті великої дознали біди.
По сій мові почала такими словами:
― Юні мої подруги, вам, мабуть, відомо, що кожна вада людська може завдати великої шкоди і самому тому, хто її має, і іншим людям. З-поміж усіх лихих звичок, здається мені, найбільшу для нас може становити небезпеку гнів, як йому гамульця попустити; бо що таке гнів, як не раптовий необдуманий порив, збуджений досадою, порив, що геть-чисто всяку тяму чоловікові одбирає, очі йому омряком густим застилає, а душу ярістю шаленою розпаляє? Частіше буває таке з мужчинами, у кого крутіше, а в кого слабше, та прокидається часом і між нашою сестрою і тоді ще більшого лиха накоїти може, бо легше вибухає, дужче палає і важче вгамовується. Та воно й не дивина: як ми те щодня бачимо, од вогню по природі своїй швидше займаються речі легкі й м'які, аніж важкі й тверді, а ми, не у гнів мужчинам, таки тендітніші за них і вразливіші. Отож, беручи до уваги нашу природну оприскливість і знаючи, що лагідністю й ласкавістю своєю ми даємо чоловікам або коханцям нашим утіху та відраду, а гнівливістю та запальністю приносимо їм немало горя й нещастя, бажаючи, нарешті, навчити вас упиняти серце, хочу я вам розповісти, як я вже казала, історію кохання трьох молодиків і трьох дівчат, що через гнів одної з них стали всі з щасливих людей нещасними.
Місто Марсель, як ви знаєте, лежить у Провансі над морем; се город стародавній і славетний, і колись у ньому було більше, ніж тепер, багатих людей та великих купців. Серед них був такий собі Арнальд Сівада, чоловік незначного роду, але торговець справедливий і статечний, тяжко багатий на маєтності і гроші. Мав він із жінкою кількоро дітей, в тім числі троє дівчат, що були старшими за хлопців. Двоє дівчат були близнючки, мали по п'ятнадцять років, а третій минав чотирнадцятий; родичі лаштувалися вже видавати їх заміж, чекали тільки повороту Арнальда, що саме пішов був торгом до Іспанії. Близнючок звали одну Нінетта, а другу Мадлена, а найменшій було ім'я Бертелла{157}. В Нінетту був закоханий без міри один молодий, хоч і вбогий, шляхтич на ім'я Рестаньйон, любила й вона його, і так вони прирозуміли діло повернути, що кохались собі любо потай усіх на світі, і то вже довгенько. Трохи згодом двоє друзів-молодиків, на ймення один Фолько, а другий Угетто, батьки яких недавно померли, лишивши їм багаті спадки, закохалися ― той у Мадлену, а сей у Бертеллу. Нінетта сказала про се Рестаньйонові, і він надумав скористати з того закохання, щоб зарадити своїй нужді. Зазнайомившися з багацькими синами, він став супроводити то одного, то другого, а коли то і обох разом, як ішли вони до своїх коханок, а він до своєї. Коли Рестаньйон із ними добре оббувся і потоваришував, він запросив обох до свого дому і сказав:
― Любі мої приятелі, наше знайомство могло переконати вас, як я обох вас люблю; що для себе хотів би зробити, те й для вас учиню з дорогою душею. Отсе ж спала мені на думку одна річ, і з любові до вас хочу я її вам з'ясувати, чи не пристали б на те і ви. Якщо слова і вчинки ваші не вводять мене в оману, то здається мені, що ви вдень і вночі марите коханими вашими дівчатами, двома сестрами, і любите їх так, як я люблю третю. Щоб ви тільки на те погодились, я б навчив вас, як того кохання любо й мило заживати. Ось що я надумав: ви багаті, а я бідний; якби ви склали свої багатства докупи і прийняли мене третім до спілки, ми могли б обрати яку хочете країну для щасливого життя; з нами поїхали б ― я певен, що вмовлю їх на те, ― поїхали б три сестри, захопивши чималий шмат батьківського добра, і ми б жили там, як три брати, кожен із своєю, і стали б найщасливішими людьми на світі. А ви тепер самі поміркуйте, чи нам до того діла братися, чи його занехати.
Закохані далі нікуди юнаки, почувши, що зможуть утекти з своїми дівчатами, не клопотали собі голови довгими роздумами і сказали, що вони на все готові. Заручившись їхньою згодою, Рестаньйон пішов через кілька день до Нінетти (а з нею зустрічатися було не так-то й легко) і, побувши трохи з нею, розповів їй про свою розмову з товаришами, намагаючись різними доказами і її на те діло підмовити. Се вдалося йому, зрештою, без труднощів, бо їй хотілось дужче, ніж йому самому, любитися з ним безпечне: вона сказала прямо, що залюбки на те пристає, а сестри зроблять так, як вона захоче, а найпаче в такій справі, і просила його влаштувати якомога швидше все, що для сього потрібно.
Повернувшись до своїх товаришів, які з свого боку наглили його, щоб скоріше все робилося, Рестаньйон сказав їм, що дівчата вже готові. Рада в раду, та й порішили їхати
