Декамерон - Джованні Боккаччо
Ізабетта прокинулась і, повіривши тому нічному привиддю, гірко заплакала. Вранці встала і, не сказавши братам ані слова, надумала піти на те місце й подивитись, чи правда тому, що їй снилося. Вона одпросилась нібито погуляти і не гаючись рушила туди з одною дівчиною, що служила колись у них і знала всі її таємниці. Знайшовши те місце, вона згребла сухе листя й почала копати там, де земля була трохи м'якша. Не довго ж і копати їй довелося ― там справді лежав труп її нещасливого коханця, ще цілий і не згнилий; видіння її виявилося аж надто правдивим. Гіркий жаль обійняв Ізабетту, та знала вона, що сльозами лихові не зарадиш. Якби примогла, забрала б вона з собою все те кохане тіло, щоб гідно його поховати, та, бачачи, що незмога, взяла вона ножа й одрізала голову од тулуба; голову завинула в рушник і дала нести служниці, а тіло закидала знов землею, та й пішла відтіль додому, так що ніхто нічого не бачив.
Удома замкнулася вона з тою головою в своїй кімнаті і поти над нею ревними сльозами ридала, поки її геть усю не обмила, і цілувала її без ліку. Тоді взяла гарного чималого глечика, в яких ото квіти садять ― майоран або васильки, вклала туди голову, завинувши її в тонкий білий плат, присипала добре землею і посадила кущ прегарних салернських васильків{162}. Ті квіти поливала вона не простою водою, а все рожаною або помаранчевою, та ще сльозами своїми. Сидить, було, все коло тих васильків, та так на них пильно дивиться, так ними болісно милується, бо під ними ж її Лоренцо, а потім схилиться над ними та й плаче, поки всіх сльозами не зросить. Од того догляду щоденного та ще од жизної землі, що з голови силу брала, розкохались ті васильки та розпишнились, дух запахущий із себе точили.
Помітили вже й сусіди, як вона з тими квітами панькається, а коли брати дивувались, що врода сестрина марніє, а очі ніби гаснуть, то їм сказали: «Отаке й таке вона щодня робить». Як почули те брати і самі в тому пересвідчились, почали їй доказувати, та докори не помагали; тоді вони веліли забрати од неї нишком ті васильки. Не знайшовши квітів на звичному місці, дівчина почала за ними шукати й питати, а як їй не вернули, то аж занедужала од плачу та тужіння, а нездужаючи, тільки й просила, що тих васильків. Братам аж чудно було, що вона за квітами так тужить; вони взяли того глечика, висипали з нього землю й побачили ту завинену в білий плат голову; хоч і надгнила вже вона, та по волоссю кучерявому впізнали вони, що то Лоренцова. Здивувались брати та й перелякались непомалу, щоб злочину їхнього не викрито; не довго думавши, вони забрали все своє добро і перевезлися потаєнці з Міссіни до Неаполя.
А дівчина все сльози лила та васильків своїх допоминалася; так і померла плачучи. Отак скінчилося її нещасливе кохання. Згодом люди про все те діло дізналися, хтось і пісню таку проложив, що й досі ще інколи співають:
Ох, які ж то злії люди
Вкрали в мене васильки?
Оповідка шоста
Андреола любить Габріотта; вона розповідає йому свій сон, а він їй ― свій і нагло вмирає в її обіймах; вона несе його з своєю служницею до його дому; їх забирає варта; Андреола оповідає все, як було; подеста хоче зґвалтувати її, та вона не дається; врешті батько звільняє її як неповинну, і вона, зневірившись у світі, йде в черниці
Дами вельми вподобали Філоменину оповідку, бо не раз уже чули тую пісню, та ніяк не могли допитатись, проти чого її проложено. Дослухавши король її до кінця, велів заступити чергу Панфілові, і той прийняв слово:
― Сон, про який говорилося в попередній історії, навів мені на думку іншу, що в ній уже два сни буде; тільки там сон показував, що вже сталось, а тут ― що мало статися, і, скоро їх розказали, зразу те й здійснилося. Ви ж бо знаєте, милії мої пані, що всім живущим уві сні всячина, буває, привиджується; поки спиш, так воно ніби все навсправжки, а прокинешся ― то й думаєш: отсе наче правда, се ― на правду трохи скидається, а те ― то вже й зовсім нісенітниця, а отже ж, частенько сни таки й справджуються. Через те деякі люди діймають снам такої самої віри, як і тому, що вони уявки бачать, і радіють із своїх снів чи сумують, залежно од того, чи добре, чи лихе їм насниться. А є й такі, що на жодні сни не впевняються, аж поки не попадуть у біду, що їм сон напророчить. Я не похваляю ані легковірних, ані неймовірних, бо сни не завжди правду кажуть, та не щоразу ж і брешуть. Що вони не завжди правду кажуть, в тому кожне з нас могло неодноразово пересвідчитись; що вони не щоразу брешуть, доведено Філомениною історією, та буде потверджено, як я вже сказав, і моєю. Тим я так гадаю, що хто правдивим робом ходить, не мусить супротивних снів лякатися і через них із стежки чесноти звертати, а хто кривдою живе, то нехай на щасливі сни не вповає, хоч би вони його й як до злого заохочували, ― і навпаки. Та час мені вже й до самої повісті приступити.
У місті Брешії[50] жив колись-то один шляхтич на ймення мессер Негро да Понте Карраро{163}; він мав кілька дітей, у тому числі дочку Андреолу ― молоду, вродливу і ще незаміжню. І закохалась та Андреола в сусідського хлопця Габріотта: він був хоч і простого роду, та з себе дуже гарний, милий такий і ввічливий. З допомогою однієї своєї служебниці
