Метафізика - Арістотель

Адже той, хто покладає нерівне та єдине [10] елементами, а нерівне таким, що складається з великого і малого, ніби вважає нерівне і велике та мале єдиним і не розрізняє, що за визначенням це так, а за числом — ні. Одначе начала, які вони називають елементами, вони також пояснюють невірно; одні[217] говорять про велике і мале разом з єдиним як три [15] елементи чисел, два як матерію і єдине як форму, другі[218] — про багато й мало, оскільки велике й мале за своєю природою ближче до просторових величин, а треті[219] — про найбільш загальне серед цих начал: те, що перевищує, і те, що перевищується. Жоден із цих поглядів не відрізняється, так би мовити, щодо тих чи інших висновків, а натомість лише щодо логічних труднощів, яких самі ці філософи стережуться, бо й самі користуються логічними доказами. Крім того, за тим же твердженням, началами є те, що перевищує, і те, що перевищується, але не велике й мале, а число походить від елементів, що передують двійці, оскільки і те, і друге є більш загальним. [25] Одначе вони одне стверджують, а друге — ні. Далі, одні протиставляють єдиному різне та інше[220], другі протиставляють єдине і множину[221]. Якщо ж, як вони хочуть, суще утворюється з протилежностей, натомість єдиному або ніщо не протилежне, або, якщо все ж таки це необхідно, множина, а нерівне — рівному, різне [30] — тотожному, інше — самому по собі, то найбільш правильною є думка тих, хто протиставляє єдине і множину, хоча вони це роблять недостатньо обґрунтовано, бо тоді єдине виходить нечисленним. Адже множина протилежне нечисленності, а багато — нечисленному.

Єдине вочевидь означає міру. І в кожному випадку щось інше лежить в основі, як-от у гармонії [35] — чверть тона, у просторовій величині — палець або стопа або щось подібне, в ритмах — крок або склад; так само у важкому є певна вага і у всіх інших випадках таким же чином: [1088α] [1] у якостях — певна якість, у кількостях — певна кількість. При цьому міра є неділимою, то за видом, то для чуттєвого сприйняття, оскільки єдине не є саме по собі сутністю. І це слушно, адже єдине означає міру [5] певної множини, а число — виміряну множину і множину мір. Тому також слушно, що єдине не є числом, адже так само міра не є множина мірі, однак і міра, і число є началом. Міра має існувати у всіх речах як щось тотожне, наприклад, якщо йдеться про коней, то міра — кінь, якщо про людей, то — людина. [10] Якщо ж це людина, кінь і бог, то мірою буде жива істота, а їхнім числом буде число живих істот. Якщо ж це людина, біле і те, що ходить, то менше всього тут ітиметься про число цих речей, тому що все це властивості одного й того самого предмета і притому одного за числом, однак їхнє число буде числом родів або якихось інших подібних загальних імен.

[15] Натомість те, що говорять ті, хто покладає нерівне як певне єдине, утворюючи невизначену двійку з великого й малого, надто далеко від імовірного й можливого. Адже це радше видозміни й побіжні властивості, ніж субстрат чисел і величин (багато й небагато — видозміни чисел, велике й мале — видозміни просторових величин) так само, як [20] парне й непарне, гладке й шорстке, пряме й криве. На додачу до цієї помилки велике й мале і таке подібне мають бути певним відношенням; одначе відношення якнайменше може бути певною природою і сутністю, і воно є пізнішим щодо якості й кількості. До того ж відношення є станом кількості [25], як було сказано, але не її матерією, оскільки і для відношення загалом, і для його частин і видів матерією має бути щось інше. Адже немає нічого великого чи малого, ані численного чи нечисленного, ані відношення взагалі, що не є чимось іншим, при цьому будучи численним чи нечисленним, великим чи малим, або відношенням. Ознакою того, що менше всього відношення є [30] якоюсь сутністю або якимось сущим, є також те, що для нього немає ні виникнення, ні знищення, ні руху, як-от для кількості — збільшення і зменшення, для якості — переміна, для місця — переміщення, і просто виникнення та знищення — для сутності. Але всього цього немає для відношення, бо один із членів відношення, не змінюючись сам, буде то більшим, то меншим, то рівним, коли другий змінюється за кількістю. [1088β] [1] Необхідно також, щоб матерією кожної речі, а отже, й сутності, була потенційно така річ; натомість відношення не є сутністю ні потенційно, ні в дійсності. Отож безглуздо, а радше неможливо, покладати не-сутність елементом та переднішою за сутність; адже всі категорії є пізнішими. Далі, елементи не приписують тому, елементами чого вони є, натомість «багато» й «мало» нарізно і разом приписуються числу, довге та коротке — лінії, а широке та вузьке — площині. Якщо ж існує певна множина, про яку завжди кажуть, що це небагато, як-от два (адже якби два було багато, то один було б мало), [10] то мало б існувати і просто «багато», наприклад, десятка — це багато, якщо немає більшого числа, або десять тисяч. То як у такий спосіб із «мало» й «багато» утворюється число? Адже про нього мало б говоритися або і те, і друге, або ні те, ні друге. Однак говориться тільки одне з двох.

2

Загалом треба розглянути, чи може вічне [15] складатися з елементів. Якби це було так, то воно мало б матерію, адже все, що складається з елементів, є складним. Отже, якщо необхідно, щоб усе виникало з того, з чого воно складається (існує воно вічно чи виникло), а все, що виникає, виникає з потенційно сущого (адже воно не виникло б із неможливого і не існувало б), причому можливе може і не стати дійсним [20], то, навіть якщо число або будь-що інше, що має матерію, беззастережно є вічним, то воно може і не бути, як і те, що має один день, і скількимога років; якщо ж це так, то може не бути і те, що має стільки часу, що йому немає кінця. Одначе тоді воно, мабуть, не є вічним, якщо не є вічним те, що може і не бути, як нам уже