Теорія літератури - Соломія Павличко
Останній номер «Арки», присвячений літературі «католицької онови», відкривається цитатами з Т. С. Еліота про єдність європейської культури з однойменної статті («Єдність європейської культури»), а також висловлюваннями щодо сучасного католицького мистецтва Франсуа Моріака, Ґрема Ґрина та Поля Клоделя. Розлогі цитати-епіграфи задають тон, указують на координати наступних дебатів. «Арка» торкається не марґінальної, а ключової теми повоєнної європейської культури. Це — пошук релігійності й віри перед лицем духовної кризи, яка охопила західну цивілізацію, спроба врятувати її шляхом віднайдення віри. У відповідь на кризу європейської цивілізації Володимир Кримський пропонував відновлення «християнського правопорядку, християнського розуміння свободи, рівності, соціального ладу»[686].
У статті Косача «Золота тростина. Література Католицької онови у Франції», яка відкриває останній номер журналу, йдеться передовсім про Моріака й Бернаноса, «католиків аванґарду», для яких католицизм — проблема культури, а не проблема догми. (Є так само католики ар’єргарду, догматики.) Як завжди в статтях Косача, його окремі положення контроверсійні й плутані, а бажання все мистецтво Франції включно з Бодлером і Війоном вважати інтеґрально католицьким — непереконливе. Крім того, він надто захоплений своїм об’єктом, що не допомагає об’єктивності. Стаття, окрім ознайомлення українського читача з новим явищем, має принаймні кілька прихованих алюзій. Це — питання «онови» взагалі, яке резонувало з дебатами в МУРі. Це — питання французькості, що так само пов’язане з дебатами навколо суті українськості. Це — інтеґрування національної культури у світовий контекст. Наприклад, Барка порівнюється з Патрисом де Ля Тур дю Пеном. Відбуваються переосмислення канону й зміна ярликів. Зокрема, Хвильовий і Куліш не вважаються більше просто пролетарськими письменниками. Косач також натякає на «святу простоту» чи «глупоту» деяких своїх співвітчизників, які схильні спрощувати літературний процес. Нарешті, його лейтмотив — пошук альтернативи кризі: «Як добре, що в наші часи ніщоти й занепаду мір є десь міра — roseau d’or — „золота тростина“ (Ш. Пеґі) — якою можна зміряти „міста, мури й брами“ для візії кращого, майбутнього світу»[687].
Погляди головних авторів «Арки» мали свої нюанси, а їхній виклад вирізнявся неоднаковим рівнем глибини й осмислення. І все ж, попри амбівалентність і сумніви, загальним для членів редакції ставало відчуття себе європейцями, усвідомлення єдності європейського світу. Вони органічно приходили до тих самих питань, які ставив Еліот чи Клодель. Із цієї перспективи робилася спроба переоцінити себе, зокрема свою українськість. Так, Гніздовський пробував міркувати про українськість у контексті Європи, про «неособовість» українського духу, про периферію і центр, про їхні ролі у творенні європейської культури[688]. Нова ідея українськості — відкрита до світу й резонуюча з часом — обіцяла бути плідною для дальшого розвитку.
Останнє, одинадцяте число «Арки» сповіщало, що в майбутньому друкуватиме доповідь Шереха на Третьому з’їзді МУРу, а під новелою Домонтовича про Ван Ґога «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі» стояло багатообіцяюче: «Кінець буде». Наступне число, як відомо, ніколи не вийшло.
Трагедія еміґрації
Засновники МУРу нібито вірили у свободу напрямів. Проте Шерех на Першому з’їзді оголосив боротьбу проти неокласицизму й такої лінії дотримувався надалі. Для нього творчість Ореста й Клена свідчила про розклад неокласицизму. Ці автори здавалися Шерехові неорганічними, далекими від реального світу, особливо українського. Володимир Державин, навколо якого гуртувалася група «Світання», що її найвідомішим членом був Михайло Орест, виступив з апологією неокласицизму.
Державин так само виступив і проти платформи Шереха в цілому. Він звинувачував МУР у «плужанстві». У свою чергу, Осьмачка закидав Шерехові «ваплітянство». На критику Державина Шерех відповів статтею «В обороні великих. Полеміка без осіб», надрукованою в третьому й останньому збірнику МУРу.
Дискусія між Шерехом і Державиним не просто ставила опонентів на непримиренні позиції, вона підривала зсередини, руйнувала літературну спільноту. Адже в цій спільноті не існувало міцної традиції врівноваженого діалогу, нормального співіснування різних поглядів. Скоріше навпаки, їй імпонував діалог у стилі Хвильового з безапеляційними діагнозами й боротьбою з опонентом «на смерть». Однак навіть не ця дискусія виявилася найфатальнішою для хисткої єдності МУРу.
У ньому визрів конфлікт поколінь. Він ясно виповз на поверхню в анонімному вступі до другого збірника МУРу. Симпатії автора статті (це Самчук або Шерех) цілком на боці старшого покоління, освіченого, поважного, культурного, якому можна закинути хіба що «нотки еклезіастичного світосприймання»[689], хоча такий закид скоріше сприймався як комплімент. Про молодих автор висловився різкіше. Вони або «недоуки», або «циніки і кар’єристи». Одне слово, між нами (старшими й розумнішими) і ними лежить «прірва». І хоч автор пробує знайти якісь рецепти для примирення, вони виглядають штучно.
Нарешті, в МУРІ існував конфлікт естетик. Відбувалася поляризація за поглядами на мистецтво. МУР не проголошував свою політичну нейтральність, але неонародники й прихильники політичного слова відчули, зокрема в «Арці», тенденцію переважання естетства й формалізму над політичними суспільними цілями. «Орлик» друкував довгі інвективи Остапа Грицая проти «божевільних» експериментаторів і «літературних банкротів» на зразок Костецького й Косача. Зі сторінок «Орлика» МУР у цілому громив Донцов, який не міг пробачити Косачеві критику на свою адресу. До боротьби проти МУРу доклав чималих зусиль відроджений «Літературно-науковий вісник». Деякі захисники реалізму, як вони себе називали, виходили з організації. «Арка» в четвертому числі за 1947 р. повідомляла, що письменник В. Чапленко покинув МУР, написавши з цього приводу листа до газети «Наше життя», де звинувачував МУР у переважанні експериментаторства, у зневазі до реалізму, яка особливо виявилася в статтях того ж таки Юрія Косача. Редакція «Арки» відповідала демонстративно глузливо[690], дратуючи своїх опонентів ще більше.
Такі табірні журнали, як «Орлик», «Рідне слово», — самі їхні назви можуть служити підтвердженням вибраного ними народницького дискурсу, — так само друкували художні й наукові твори. Хоча на їхніх сторінках подеколи з’являлися твори Домонтовича, але, звичайно, не Костецького чи Косача, за напрямом ці часописи були принципово ізоляціоністські й антимодерні. Дискурс такого марґінального місячника, як «Похід», що виходив у Гайденаві, вичерпно характеризувало те, що кожен з його трьох номерів символічно відкривався
