Теорія літератури - Соломія Павличко

Шерех був критиком, який не просто коментував літературний процес, а прагнув ліпити й спрямовувати його в тому напрямі, який здавався йому найперспективнішим. У статтях, друкованих в «Арці», Шерех (Гр. Шевчук) виявляв ексцентричність, провокаційність і вперту тенденційність. Наприклад, у статті про Олену Телігу в першому числі «Арки» він доводив, що її вірш «виростає з альбомної поезії»[676], і зосереджувався виключно на її формальній стороні. Це звучало майже як виклик, враховуючи традиційний стиль статей про Телігу та її місце в українському мартиролозі. Шерехова ревізіоністська концепція Юрія Клена не як неокласика, а як романтика й поета динамічної форми, виявилася в некролозі «Пам’яті поета»[677].

Стаття «Історія Едварда Стріхи»[678] підносила роль пародії в українській літературі й спрямовувалася другим боком проти тих, кого Шерех дуже не любив, — Семенка з його «Новою ґенерацією» й Поліщука з його «Аванґардом». Для Шереха цього роду аванґард означав примітив і лояльність до режиму, а не оновлення літератури.

Ще дві статті, «Етюди про незрозуміле в літературі» й «Не для дітей», присвячені аналізові максимально не схожих творів гранично відмінних письменників — Василя Барки й Віктора Домонтовича, започатковували нову й симптоматичну тему — тему «незрозумілого в літературі», тему літератури не для всіх, літератури, яка потребує виховання та вміння читати. (Одночасна любов до Барки й до Домонтовича досить добре засвідчує роздвоєність Шереха на цьому етапі його критичної діяльності.)

«Доктор Серафікус», за Шерехом, — специфічний тип роману, унікальний в українській літературі. Критик запроваджує визначення «роман-есей». Він не просто демонструє свою ерудицію, а в дусі самого Домонтовича грається з читачем і посміюється з нього. Він трактує читача так, як герой роману Комаха трактує Ірцю. Дитині — недосвідченому читачеві, який звик до іншого типу прози, не зрозуміти, про що йдеться у творі. Відповідно, роман цей «не для дітей». Шерех пояснює, як треба читати Домонтовича, підкреслюючи, що далеко не кожному це під силу. Творчість Домонтовича, будучи елітарною (цього слова Шерех не вимовляє, однак усе в статті до цього підводить), засвідчує дорослість української літератури.

«Наша сучасність — наше мистецтво»

Наступна тема Шереха в цих двох статтях — літературний твір і його співвіднесеність із часом. Шерех, людина амбівалентна, зворушено милується Баркою й «традиційним світом української патріархальності», «української селянської духовності». Як інтелектуал, естет, людина міста, університетів і бібліотек, він віддалився від цього світу безмежно далеко, настільки далеко, що навіть його описи цього світу позначені відчутною штучністю. І все ж світ села в його ідилічному варіанті викликає в нього замилування й зворушення. Він робить спробу виправдати його в літературі, леґітимізувати в «нашому часі», бо це вкладається в концепцію національно-органічного стилю. Однак, присвятивши йому чимало схвильованих слів, критик признає ізольованість і відставання світу Барки від сучасної доби, його консервативність і вигаданість.

Світ Домонтовича, навпаки, співзвучний з добою взагалі і з європейською «волею до свідомості» зокрема. Ідейне й стилістичне антинародництво роману «Доктор Серафікус», який є романом гри й інтелекту, доповнюється антинародницькою риторикою критичного коментаря. Проте Шерех якоюсь мірою перекреслює її мажорним і штучно радісним фіналом статті. Слово бере інший, тенденційний Шерех — ідеолог, узагальнення якого мають збігтися з його прогнозами. Отже, Шерех твердить, що у творчості Домонтовича, а також Осьмачки, попри величезні відмінності між ними, постають «українська людина» й «виразно український ідеал», який не є ідеалом західного гуманізму, а означає «право на гармонійний розвиток вільного індивіда». Він, щоправда, нездійсненний «в умовах нашої епохи», але принаймні в рамках цілого Шерехового дискурсу це є оте «наше слово» до Європи, появу якого він пророкував на Першому з’їзді МУРу.

Окрім «Доктора Серафікуса», другим сучасним твором Шерех вважав повість «Еней і життя інших». Він написав велику статтю про цю повість Юрія Косача в 1947 р., де твердив, що це «повість про епоху», «про людей епохи». Косач був для нього письменником, який «хоче перейняти на себе тягар епохи з її трагічними проблемами; він хоче взяти на себе відповідальність за свою трудну добу»[679] в чисто екзистенціальному стилі.

«Час» — третє (після «народу» й «мистецтва») центральне поняття в декларації ініціативної групи МУРу. Саме «час», а не «народ», «Україна» або «суспільство», ставив завдання перед мистецтвом. Це, по-перше, свідчило, що пріоритети мистецтва залишалися за межами самого мистецтва. По-друге, вибір пріоритетів не був випадковим. Тема часу в усіх її деталях (епохи, доби, сучасності) поступово ставала центральною для Шереха, а також у дещо інший спосіб для Віктора Петрова й Ігоря Костецького. Про час так само йшлося в статтях Юрія Соловія «Чи сучасне наше сучасне мистецтво?»[680], Володимира Кримського «Жорж Бернанос і проблеми нашого часу»[681], Якова Гніздовського «Український ґротеск»[682] тощо. Для цих та інших авторів «Арки» тема часу висунулася на перше місце.

Стаття Шереха «Наша сучасність — наше мистецтво», опублікована в його книжці публіцистики «Думки проти течії», присвячена виключно питанню співзвучності з часом «нашої літератури» (вона все ще бачиться єдиним потоком, єдиним дискурсом). На погляд Шереха, «наше мистецтво» не дуже вдається, тому що відстає від часу або свідомо іґнорує його. Єдиний вихід — допомогти літераторам і створити теорію доби: «Не задкувати по-рабськи за часом, але, збагнувши його і спираючися на нашу величну національну традицію, відкрити в ході часу ті сили, які в схрещенні з тими традиціями дадуть високе і справді дороговказне мистецтво…»[683] Ця всеохопна теорія могла б стати філософською основою національно-органічного стилю, однак вона ніколи не була створена.

Шерех розуміє час не як дискретно окреслену епоху, а як безперервність сучасності: «Терміна доба, епоха я вживаю скрізь умовно, як синонім поняття „наші роки“, отже, тільки хронологічно. Я не визнаю поділу історичного процесу на ізольовані й замкнені в собі періоди, бо своєрідність історичного процесу, здається мені, саме й полягає в часовому незбігу в іманентних рядах паралельних процесів, які становлять вияви руху послідовних взаємозаперечувань»[684].

Нарешті, остання стаття Шереха в «Арці» («„Шовковий черевичок“ Поля Клоделя»)[685] не тільки детально аналізує філософський зміст і символіку п’єси, яка йшла в цей час у Мюнхенському камерному театрі, не тільки в природний спосіб продовжує новий більш-менш незакомплексований дискурс теоретизування на різноманітні теми літератури й мистецтва, від Лао Цзи, Жана Ануя, Торнтона Вайлдера, Т. С. Еліота, Жана Жироду, Жана-Поля Сартра до Олександра Блока, а передовсім говорить про час і співзвучність