Діалоги - Луцій Анней Сенека

себе від своїх бажань. Усе їхнє життя в постійній невизначеності, все вони насилують себе, вдосконалюючись у недостойних, до того ж і нелегких ділах. А коли їхні зусилля залишаються без винагороди, то проклинають те безкорисне й ганебне діло, але боляче їм не від того, що їхнє бажання було поганим, а від того — що марно старалися… Отож, коли приховуємо причини своєї недуги, сором заганяє всередину всі наші муки, а бажання, затиснуті у глухій без виходу вузині, самі ж себе душать. Тоді-то й тягуча туга підступає, і млявість, і нескінченні хитання розгубленої душі: то вона вагається (братись їй до чогось чи ні), то страждає: за що взялася, те пішло шкереберть. Від того й ті настрої, що спонукають хіба що проклинати своє дозвілля й нарікати на те, що немає їм до чого докласти рук, а ще — заздрість, що вкрай ворожа чиїмсь успіхам, адже знудьгована бездіяльність — то її годувальниця. Такі-от люди прагнуть, щоб усе довкола них валилось, оскільки самі не годні звестись на ноги. Тоді-то, роздратована чужими успіхами, зневірена у своїх, кленучи долю й нарікаючи на часи, душа замикається глибоко у собі, висиджує там, мов у гнізді, свою гіркоту — повна нудьги й відрази до всього» (II) і, нагадаємо ще раз, — до себе самої.

Які ж поради дає Сенека? Передусім — «рухатись, а не ціпеніти…». Рухатись до себе, щоб потім, давши лад своїй душі, й до інших іти, пам’ятаючи про обов’язки громадянина, людини загалом: «не буває ж такого, щоб зусилля доброго громадянина йшли намарно» — всюди є нагода докласти рук. Навіть коли, зважаючи на загальне зіпсуття, доведеться відійти від суспільних справ, — можна й дома виконувати суспільну роботу: «адже корисним для держави є не лише той, хто висуває кандидатів, захищає оскаржених чи судить у справах війни й миру, а й той, хто виховує молодь, хто при такій нестачі добрих наставників оснащує людські душі чеснотами, зупиняє й напоумлює тих, хто поривається до багатств і розкоші»… «Найгірше, що може спіткати людину, — це бути зітертою зі списку живих ще до смерті» (Спок. V). А смерть, якої люди так бояться, яка скаламучує спокій, власне, додає ціни життю, мало того — робить людину безсмертною: видатні мужі саме «через смерть прийшли до безсмертя» (тема життя і смерті, як і тема часу, — наскрізні у Сенеки). Одне слово, менше нарікати, а більше користати з того, що дає життя.

Але й виборюючи для себе спокій, маємо орієнтуватися на природу, вона ж подає нам зразок чергування: світла й темряви, тепла й холоду… Постійна, без перепочинку, праця виснажує; протиприродні — й самотність без товариства, суворість без веселості, мовчазні (в чотирьох стінах) студії — без спілкування з людьми, без вільного простору… Згадаймо насичені схожими настановами пізніші «Дистихи Катона» чи середньовічний «Салернський кодекс здоров’я» Арнольда з Віланови — хоча б таке: «Зранку на гори високі дивись, під вечір — на море». День — наче в обіймах природи-наставниці: зранку намічаємо собі високу мету — стежку вгору, до вдосконалення; ввечері, озираючись на пройдене, звітуючи перед собою, — готуємося до відпочинку («Не спалося, а ніч, як море…»).

Спокій — «святий» (кажемо: «Дай мені святий спокій»; у Сковороди: «О покою наш небесний»). Генеза цього епітета, через християнство, сягає античних часів: боги втішаються постійним, ясним спокоєм, тому — блаженні, незворушні, на відміну від людей, яким доводиться жити між сміхом — і плачем. А в позаземних, етерних, обширах — лише ясність, «там сміху людського і плачу не чуть»; лики святих, на іконах, навіть не усміхнені — ясні. Саме до такого спокою, постійного й незворушного, до такої ясності духу (душі) стоїчний філософ намагався вивести й людину, прирівнюючи її до богів. І. Франко, загалом симпатизуючи мужній філософії стоїків, не вважав прикметник «святий» постійним епітетом спокою: його слова «Супокій — святеє діло / В супокійнії часи» («Супокій») видаються прямою алюзією до стоїчних похвал спокою: «Та коли в робочу пору / В нашу хату і комору / Закрадаєсь лиходій, / Щоб здобуток наш розкрасти, / Ще й на нас кайдани вкласти, — / Чи й тоді святий спокій?..» І, наче відповідь нашому поетові — Софокл (з «Антігони»): «Отож розумний хай війни сторониться, / А почалась — за край свій хай життя кладе».

У повсякденному житті, засмикані й заклопотані, коли вривається терпець, не раз прориваємось отим «Дай мені спокій!», але не раз чуємо й від інших: «Дай собі спокій!» Так і Сенека радить почати з себе — знайти спокій у самому собі й не мучити інших своїм неспокоєм. Адже «ніхто не хибить лише для себе самого»: хто падає — звалює з ніг того, хто попереду. Загальний неспокій, світова каламуть, зароджується в окремій людині.

Писаний, як і «Листи до Луцілія», в останнє десятиліття й адресований цьому ж таки Серенові діалог «Про дозвілля» зберігся лише частково. Основне питання тут, принаймні у тій частині, що дійшла до нас, — чи не суперечать один одному ті два заклики: до дійового — й дозвільного життя? «То що ж, — дивується адресат діалогу, — перебуваєш у таборі Зенона, а переказуєш розпорядження Епікура?» Роз’яснюючи Серенові принципову різницю тих двох шкіл щодо трактування дозвілля (Епікур простує до дозвілля, виходячи зі своїх засад, а Зенон — усупереч їм), акцентуючи основну тезу: «природа народила нас водночас і для споглядання, й для дії», — Сенека принагідно порушує й інші важливі питання, зокрема: звідки в людини цікавість до всього й жага пізнання? що є обов’язком людини? що таке суспільне діло? «Природа, — пояснює Сенека доцільність усього світотвору, — наділила нас цікавістю: свідома своєї краси й винахідливості, вона створила й нас, щоб було кому озирати усі ті дива, бо ж намарно пішов би увесь її труд, якби така велич, така осяйна чистота, так тонко, з таким блиском випрацюваний твір, що вражає прекрасним розмаїттям, дивився б у ніщо — в пустелю». Пізнання природи (отже, й бога) набуває, бачимо, особливої ваги: людина, частка того творіння, покликана пізнавати велику Цілість (omne), а тим самим — себе, частку, знаходячи у тому пізнанні і щастя, й радість, про що невтомний дослідник усього, що в природі, — Демокріт: «Заняття наукою — найвища радість життя».

Otium, дозвілля, вживається також у значенні «спокій» (tranquillitas, грец. galene, що пов’язується, як уже згадано, з образом заспокоєного моря); похвала спокою (otium) — у Горацієвій оді до Гросфа (II, 16), і першим, хто просить такого спокою — мореплавець, на якого посеред моря впала