Діалоги - Луцій Анней Сенека
Так і мудрець у Сенеки: він то недосяжний, «в усьому, окрім смертності, подібний до бога» й перебуває уже «в іншій частині всесвіту», то — поряд із «хворим», готовий допомогти кожному, хто сам готовий ступити на стежку зцілення; до людей, які хиблять, ставиться, мовби то були нетямущі діти, — поблажливо, точніше б сказати «снисходительно» (рос. калька з французької: condescendant — снисходительный): сходить до них зі своїх висот, але ніколи ні перед ким не принижується. Йому, як і богові, слугують усі часи, але й користується він, як і кожна людина, — теперішнім. Терпеливість, цілюща сила й велич його духу — безмежні. Він, отже, й невразливий: «ніхто ж не спроможний зневажити більшого й кращого від себе, навіть коли робить це зневажливо». Та це не означає, що його душі ніщо не торкається: «таж не кажемо, що його твердість — це твердість каменя чи заліза, — «що ж бо то за чеснота, яка не відчуває того, що терпить?» (Стійк. X). Є й таке, що вражає мудреця, але — не пригноблює: «відчувши рану, він перемагає її, затискує, вигоює». Він знає собі ціну (позбавлений, скажемо нині, комплексу меншовартості), але й в інших цінує те, що в них є від мудрості. Отож мудрець — це, сучасним словом, «надлюдина» і, водночас, людина (щоправда, зауважує Сенека, не кожній добі пощастило мати таку людину); людина, якою був політичний діяч Катон чи філософ Стільбон, про якого так багато у цьому діалозі; це — високі зразки, на які треба орієнтуватися, ступаючи стрімкою стежкою вдосконалення («хіба рівнина веде до вершин?»), не озираючись на втоптані простолюддям манівці. У безкомпромісного мудреця, бачимо з попереднього діалогу, — завжди непорозуміння з державою, але він, за потреби, відходить у своє високе дозвілля, або, як Катон, через смерть — у безсмертя.
Обговорюючи невразливість мудреця, для якого єдине й найвище добро — чеснота (virtus), Сенека зі скрупульозністю науковця диференціює поняття «кривда» (iniuria) й «образа» (contumelia), увиразнюючи свої міркування логічно й психологічно точними, висловленими в афористичному стилі спостереженнями, як от: «Чия образа нас засмучує, того похвала, неминуче, звеселяє»; «вся суть образи — в обуренні того, на кого вона спрямована»; «якщо ми скривджені — то й у чесноті своїй ущемлені»; «справедливість не може зазнати нічого несправедливого»; «якщо мудреця не зачепить мале — не зачепить і велике»; «щоб зашкодити — треба бути сильнішим від того, кому шкодиш»; «виповненому по вінця нікуди далі поповнюватися»; «мудрість не залишає місця для зла; єдине зло для неї — ганьба»; «мудрець ні надією не живе, ані страхом»; «свобода в тому, щоб піднятися духом над усіма кривдами» тощо. Відповідний і дім мудреця: за його поріг, дарма що він низький, без сторожа, ніколи не ступить фортуна — «знає, що не для неї те місце, де їй ніщо не належить».
Мудрець, отже, вільний від усього, що є темним у самій своїй природі, — від турбот, від пристрастей, від гніву, який опановує людину, вражену кривдою чи образою (згадаймо гнів Ахілла). Тож основна риса його портрета — ясність: «він завжди з піднятим чолом, завжди володіє собою, завжди він у глибокому й погідному спокої […] вільний від гніву, що спалахне від самої думки про кривду; а вільний від нього тому, що й від кривди вільний, — знає, що вона не може його торкнутися. Ось чому він такий прямий душею і просвітлений, такий піднесений у своїй постійній радості» (усі ті риси, передусім стриманість, «утемперованість», ясність, поважність, знайдуть своє відображення у ренесансному портреті). Як Дафніс у п’ятій еклозі Вергілія, подолавши любовну пристрасть, сягнув небесної ясності, так само й стоїчний мудрець сягнув її, звільнившись од усіх вад і пристрастей. На тлі тієї філософської ясності моторошною огидністю вражає фізичний портрет Калігули; огидністю, за якою вгадується ще моторошніша у своїй ледь не потойбічній темряві душа, радше бездонна, чорна прогалина… (Стійк., XVIII).
Наприкінці діалогу знову ж проступає військова метафорика: хто обрав мудрість, повинен будь-що утримувати позицію — місце, яке йому вділила природа. За тими словами, що звучать своєрідним «заповітом стоїчного філософа, вирізьблюється, згадаймо ще раз, образ із Вергілієвої «Енеїди» (VII, 586) — героя, який утримує позицію: «Він же, мов скеля незрушна, стояв у розбурханім морі».
Подані тут п’ять діалогів, бачимо, творять певну цілість. У них послідовно звучать чи не всі найважливіші для стоїчної філософії поняття і постулати. Наскрізна тема часу не лише їх поєднує, а й наче завершує своєрідним циклом: від пильного погляду на час, на кожну його крихту, від своєрідних «пошуків втраченого часу» («Про короткочасність життя») — й до того просвітленого, щасливого стану, в якому перебуває мудрець, невразливий до будь-яких кривд, навіть до тих, що їх заподіює час: зі своєї висоти, озираючи низку віків, стоїчний мудрець уже й не зауважує плину часу. «О, нехай скоріше настане для тебе той час, коли знатимеш, що з часом ти вже не маєш нічого спільного», — бажає Сенека адресатові своїх «Листів» (XXXII, 4).
Тут і згадуємо відомий вислів: «Щасливий люд години не пильнує». Перефразуючи побажання Сенеки, можемо з окличного зробити його запитальним: «О, чи настане колись той час, коли знатимемо, що з часом не маємо нічого спільного?» Іншими словами, чи повернемось до золотого віку, коли «вічна стояла весна»? Наразі ж не те що години — хвилини, миті пильнуємо в дедалі стрімливішому ритмі життя: «Ні тут змигнуть, ні спочить!» — наче про нас, нинішніх, Вергілій у своїх «Георгіках» (III, 110). Але «що швидше бігтимемо у протилежний бік, — зауважує Сенека, — то далі будемо від мети». Від тієї мети, яку поставила природа, — від щасливого життя…
* * *
Сучасник Сенеки, адепт стоїчної школи сатирик Персій, не запобігаючи перед читачем, розмірковує у зачині своєї першої сатири: «Але хто це читатиме? — Може, якихось двоє, а може, й ніхто». Не дбає про популярність своїх писань і Сенека: «Ми один для одного, — звертається він до адресата своїх листів, — багатолюдний театр» (Листи, VII, 12). І все-таки мало хто з античних письменників здобув собі таку обширну читацьку аудиторію, як автор «Діалогів» та «Листів до Луцілія». Секрет цієї популярності у тому, що Сенека говорить про вічне, отже, завжди актуальне не з високої кафедри, як безсторонній споглядач, а з середини: він сам на гребені
