Діалоги - Луцій Анней Сенека
Діалог «Про щасливе життя» (як, можливо, й «Про спокій душі») писаний був протягом перших п’яти років правління Нерона, коли юний імператор ще перебував під інтелектуальним впливом філософа, свого колишнього вихователя. Тут, як і в попередньому діалозі, філософ передовсім наголошує на постійності (сталості), без чого щастя просто неможливе: «Отож, щасливому життю, що зведене на стійких і правильних засадах, не загрожують жодні переміни. Тоді-то чиста й вільна від усіляких напастей душа зможе уникнути не лише ран, а й подряпин; стоятиме там, де обрала собі оселю — її захистить вона, ту оселю, від ударів навіть розгніваної, ворожої фортуни» (V). Загалом же, зі щастям — як зі здоров’ям (недарма зичимо щастя-здоров’я): «Всяк, — зауважили античні лікарі, — бажає собі здоров’я, але більшість людей робить усе те, що протидіє здоров’ю».
Важливо, отже, чітко вияснити для себе, чого бажаєш, до чого пориваєшся, і, відповідно, від чого тікаєш. Тут знову згадаємо Франкову, в дусі стоїчних настанов, пораду: «Човне, як пливеш, то знай же, де». Якби Сенека (уявімо собі таке) пробіг очима ось ці рядки Лермонтового «Паруса»: «Увы, — он счастия не ищет / И не от счастия бежит!», то сказав би приблизно те, що й наш поет (алюзії Франка до «Паруса» — очевидні): потрібно з’ясувати для себе, від чого маємо тікати, а до чого — бігти. А щодо кінцівки поезії («А он, мятежный, просит бури, / Как будто в бурях есть покой»), то порадив би ліричному героєві, щоб він, упоравшись із сум’яттям душі, тримався осторонь життєвих буревіїв, бо, де як де, а там йому вже напевно не знайти ні спокою, ані щастя.
Для окреслення щасливого життя, vita beata, серед різних латинських синонімів прикметника «щасливий» (їх близько десяти) Сенека обирає тут найвідповідніший: beatus означає також блаженний (блаженні — боги), праведний («острови блаженних», insulae beatorum, — десь на крайньому заході, де селяться душі героїв). «Beatus ille, qui procul negotiis…»: Блажен, хто одаль від марудних клопотів… — починає Горацій свій знаменитий другий епод (про селянина, який своїми волами оре батьківську ниву, не помишляючи про жоден зиск). Інше щастя (felicitas), що від почестей, багатств, загального визнання, — клопітне, обтяжливе, небезпечне, надто для того, хто став щасливим (fortunatus) з ласки долі, фортуни: таке щастя будь-коли може покинути «щасливця», бо воно — не його, а подароване. Але річ у тім, що той самий селянин — щасливий з погляду заклопотаного своїми справами міського лихваря (це він промовляє в Горацієвому еподі); сам же рільник, вочевидь, заздрить лихвареві й щасливим себе аж ніяк не вважає: всяк не задоволений своєю, якою б вона не була, долею і заздрить тому, «хто на іншій життєвій дорозі» (про це Горацій у першій своїй сатирі). Тому-то серед різних дефініцій щастя, різних умов, без якого неможливо його осягнути, — й така: «Щасливий — хто задоволений тим, що має, хай яким не було б воно, і не нарікає на життя; щасливий, хто влаштовує своє життя, керуючись здоровим глуздом» (VI).
Але найголовніша засада філософа-стоїка — це жити у злагоді з природою: «Передусім, як і всі стоїки, я йду за природою: мудрість у тому, щоб не відхилятись від неї, стосуватися до її закону, її зразка. Отож, щасливо жити — це жити відповідно до своєї природи. Осягнути ж таке життя можна лише за умови, коли, найперше, здоровим буде дух і постійно втішатиметься тим здоров’ям, коли він буде мужнім і сильним, зразково терпеливим, готовим до перемін, які несе час; коли буде турботливим, але без боязкості, до свого тіла й до всього, що його стосується; уважним, але без прив’язаності, — до всіх речей, які покращують життя; одне слово, щоб наш дух користувався дарами фортуни, а не слугував їм. А далі, вже й не додаватиму, зрозумієш: у цьому — постійний спокій, свобода, відсутність усього, що нас дратує чи жахає; замість дешевих насолод, замість усього нікчемного, крихкого, що приховує у собі хіба що шкоду, приходить велика, нічим не охмарювана, неперервна радість, а ще — мир, душевний лад і величність у парі з добротою; усіляка дикість, натомість, — від слабкості духу» (III). І, наче резюме сказаного, — у наступному розділі: «Щасливим назвемо того, для кого немає іншого добра чи зла, окрім доброго чи злого духу; хто плекає доброчесність і задовольняється чеснотами, хто не стрибає з радості від випадкової удачі, а від невдачі — не занепадає; хто не знає блага понад те, на яке сам може здобутися; той, для кого справжня насолода — це зневага до насолод».
Найближче до природи життя — життя селян. Але, щоб бути щасливим (у глибокому, філософському розумінні слова), мало бути селянином, мало жити на лоні природи, вдовольнятися достатнім і бути «одаль од марудних клопотів» — потрібне «розуміння щастя» (felicitatis intellectus). Саме з такої-от думки визрів знаменитий вірш-оклик у Вергілієвих «Георгіках» (II, 458—459): «Як же щасливо б жили, якби знали, чим володіють, / люди сільські!» В оригіналі під особливим акцентом, наприкінці гекзаметра, — саме ця умова: якби знали (…sua si bona norint). Та чи здійсненна вона?.. Уявімо собі селянина, який, ідучи за плугом, розмірковує, скажімо, над ось такою сентенцією Сенеки: «Дорожу тобою, життя, завдяки добродійству смерті»…
Щастя, як його розуміє філософ, треба виборювати для себе, треба спромогтися на мужність керуватися своїм розумом (Горацієве «Sapere aude!», зважся бути розумним, стало гаслом Просвітницької доби), треба ступити на нелегку, що веде вгору, стежку до мудрості. Такого щастя, та не елітного, не лише для себе, прагнув І. Франко («Я син народа, що вгору йде…»), докладаючи гігантських зусиль у просвітницькій праці. Прагнув — Т. Шевченко: «Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою» («просто» — тобто чесно, не манівцями). Чи були вони, наш Каменяр, наш Кобзар, інші подвижники, щасливими? Перш ніж відповісти, прочитаймо ще одне «резюме» Сенеки: «Отож, справжнє щастя — у чесноті. А що вона тобі радить? Щоб добрим ти вважав лише те, що пов’язане з доброчесністю, а злим — що з пороком пов’язане. Щоб ти був несхитним супроти зла, а добро — щоб наслідував, уподібнюючись, наскільки
