Діалоги - Луцій Анней Сенека

     Корсіко, ймення твоє, батьківське, Кірнос було,

Корсіко, ширша од Ільви, але — од Сардінії вужча,

     Корсіко, риби хіба — вдосталь у ріках твоїх.

Корсіко, ти — один жах, щойно літо тут зажахтіє,

     Щойно у небі твоїм спечний ощириться Пес[5].

Ласку вигнанцям яви, вони ж бо — наче померлі;

     Хай тут легкою земля буде й для праху живих.

В останніх рядках епіграми вчувається теж далека від стоїчних засад жалість до себе — «мертвого» — почуття, яке, вочевидь, й спонукало вигнанця в останній, восьмий, рік перебування на Корсиці написати (з надією на ласку) хвальне послання до впливового при імператорському дворі колишнього вільновідпущеника Полібія — вчинок, яким згодом дошкулятимуть Сенеці його недоброзичливці.

Незабаром самі події поклали край вигнанню. У 48 р. велінням Клавдія було страчено його впливову, схильну до скандальних пригод дружину Мессаліну. Агріппіна, зайнявши її місце, одразу взялася до здійснення давнього задуму — домоглася, щоб Клавдій усиновив її сина, який прийняв ім’я Нерона Клавдія Цезаря, а також посприяла тому, щоб із вигнання повернувся Сенека: в його особі вона бачила помічника у здійсненні своїх далекосяжних планів.

Повернувшись до Рима, Сенека ще раз, тепер як урятований, має змогу пересвідчитися, наскільки непередбачуваними є повороти долі — він знову на гребені політичного життя: вчорашній вигнанець одразу ж отримує високу урядову посаду претора, а водночас стає опікуном і вихователем юнака Нерона.

Останнє несло в собі початок нової біди. Але наразі були лише клопоти — майбутній імператор, нехтуючи поважними предметами, залюбки вдавався до веселіших, ніж ті, що їх дораджувала стоїчна філософія, занять: ще хлопчаком він бачив у собі то знаменитого музиканта і співака, то митця чи поета, то переможця у перегонах колісниць. Марними виявилися зусилля і Сенеки, і префекта преторіанських когорт Бурра, якому теж було довірено виховання легковажного, схильного до жорстоких підступів юнака: він усе глибше поринав у пороки. А тим часом, уперто йдучи до обраної мети, Агріппіна отруює Клавдія, звільнюючи в такий спосіб імператорський престол для Нерона. У зв’язку з загибеллю Клавдія Сенека пише дошкульну, скеровану проти вчорашнього імператора сатиру «Огарбузення» (боги, замість того, щоб здійснити над покійним ритуал обожнення, перетворюють його на гарбуз — символ глупоти), що, зрозуміла річ, не зробило честі авторові: його звинувачують у догідливості (сатира, певно, сподобалась Неронові) й невдячності, адже Клавдій все-таки зберіг Сенеці життя.

Майбутній автор філософських творів піднімається на найвищий щабель державних почестей — стає консулом (56 р.). Тепер він не тільки на вершині влади (протягом кількох років разом із Бурром він керував державою), він — чи не найбагатша в Римі особа: величезний, примножений дарунками Нерона спадок по родичах, необмежені можливості збагачення при посаді консула, одруження із заможною Помпеєю Павліною, дочкою знатного урядовця, що завідував постачанням міста, — все це без особливих зусиль Сенеки зробило його власником казкового майна (сучасники оцінювали його у 300 мільйонів сестерціїв), воно ж ніяк не в’язалося, і цим особливо докоряли філософові, із стоїчними настановами вдовольнятися лише необхідним. «Великим є той, — оборонятиметься Сенека, — хто глиняним кухлем послуговується так, мовби він був срібний. Та не менш великим є і той, хто срібним кухлем послуговується так, начеб він був із глини. Над ким бере гору багатство — того вважай слабодухом» (Лист V, 6). Та хоч як це гарно сказано, все-таки щирішими видаються інші слова: «Ніхто не буває щасливий чужим нещастям». Надто, коли зважимо, що скарбницю Сенеки, хотів він того чи ні, поповнила чимала частка майна потерпілих, зокрема, отруєного Нероном Брітаніка.

Наступною після Брітаніка жертвою впала сама ж таки Агріппіна, його мати: Нерон був не з тих, хто, йдучи до єдиновладдя, не переступив би й через материн труп. Сенека, врешті, розуміє: настала пора стати осторонь темних справ імператорського двору і, «згорнувши вітрило, — читаємо в одній з епіграм, — завернути човна до затишного берега». Якщо недавно в діалозі «Про спокій душі» (59 р.) наш філософ і державний діяч вияснює, якою мірою мудрець повинен брати участь у політичному житті, то в іншому творі, названому «Про дозвілля», покликаючись на Зенона, він обґрунтовує відхід мудреця від політики. Але Нерон відкинув прохання Сенеки — не прийняв од нього в дарунок ні майна, ані його самого не відпустив, розуміючи, що той йому ще знадобиться для пом’якшення стосунків із сенатом. І все-таки Сенека найчастіше перебуває тепер у своїй заміській садибі, віддаючись найулюбленішому заняттю — філософії. Саме тоді поряд з іншими філософськими творами, зокрема «Діалогами», з-під пера мислителя виходять його знамениті «Моральні листи до Луцілія» — роздуми людини, для якої Гораціїв заклик «прожити день так, мовби він був для тебе останнім» уже не належить до сфери абстрактних медитацій. «Життя — не вельми делікатна річ», — скаже Сенека у «Листах» (CVII, 2), озираючи прожите — свої злети і падіння, своє прагнення до стоїчних чеснот і свої амбіції далекого провінціала. У цих словах — відповідь тим, хто дорікав, хто й нині дорікає письменникові-стоїку за розбіжність між особистим життям та філософськими настановами.

Втім, настав той день, коли Сенека, якщо вже не життям, то принаймні смертю таки довів вірність стоїчним засадам. У квітні 65 р., звинувачений як учасник змови проти Нерона, за велінням імператора, Сенека перетяв собі вени. Його смерть, що справді була гідна філософа-стоїка, яскраво описав Таціт у своїх «Анналах» (XV, 62).

Зваживши на те, що значну частину життя Сенека провів у вирі політичних подій, не можемо не подивуватись його винятковій письменницькій активності. Сенека, як справедливо зазначив Квінтіліан (X, 1, 129), «торкнувся змісту майже всіх галузей науки; він залишив і промови, і вірші, і листи, й діалоги». Тобто був і філософом у стислому розумінні слова (як автор трактатів-діалогів з етичних питань: «Про гнів», «Про короткочасність життя», «Про милосердя», «Про стійкість мудреця», «Про щасливе життя» та ін.), і ритором (як автор утішливих послань — до Гельвії, до Полібія та ін.), і дослідником (як автор «Семи книг з питань вивчення природи» та інших, що не дійшли до нас творів), і поетом-драматургом (як автор десяти трагедій на міфологічні теми, що їх використовували грецькі трагіки, зокрема Евріпід), і поетом-епіграматистом (збереглося кільканадцять епіграм, щоправда, авторство Сенеки сумнівне), і, додамо, — письменником у сучасному розумінні слова: окремі з «Листів до Луцілія» писані справді у настроєвому новелістичному ключі.

* * *

Філософські діалоги, або трактати (їх десять), як і «Моральні листи