Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм - Єва Томпсон

У газеті «Ленинградская правда» від 28 листопада 1939 р. було надруковано двадцять антифінських статей. Заголовки статей ілюструють емоційний тон цієї кампанії: «Злочинні інтригани», «Не буде помилування», «Ми відповімо розгромним ударом», «Палії війни заплатять», «Зупинити провокаторів», «Ми розіб’ємо ворога, якщо він не отямиться» та «Хто посіє вітер, пожне бурю».

«Финансовая газета» від 30 листопада 1939 р. повідомила, що двома днями раніше Радянський Союз висловив протест проти уявних планів Фінляндії захопити Ленінград і вимогу, щоб фіни відвели свою армію на відстань від двадцяти до двадцяти п’яти кілометрів від кордону. Коли Фінляндія відмовилася це зробити, радянська преса кинулася в атаку. «Правда» від 1 грудня 1939 р. звинуватила фінів у планах напасти на Ленінград. Серед епітетів, що їх «Литературная газета» використовувала для опису фінів, були, зокрема, такі, як «гади», «бандити» та «палії війни». «Доля польських панів мала б їх навчити», — писала 1 грудня 1939 р. «Литературная газета». «Фінські свині не наважаться упхати свої рила в радянський город», — заявила «Правда» 30 листопада 1939 р. Однак уже З грудня «Правда» повідомила про «непорушну дружбу між радянським і фінським народами»: Молотов і фінський комуніст Отто Куусінен домовилися про створення Фінської народної республіки. Цей договір був нетривким, і «білофіни» знову стали об’єктами нападів. «Финансовая газета» від 26 грудня 1939 р. писала про «варварство банди Маннергейма», яка змусила селян переселитися і стала «катом трудового народу» (Маннергейм був фінським генералом і головнокомандувачем). 30 січня 1940 р. «Известия» писали, що у Фінляндії відбуваються «масові арешти та вбивства мирних жителів». «Тисячі робітників арештовано, а сотні — вбито…Бандюки Маннергейма спалюють будинки, вбивають робітників і неймовірно тероризують населення», — заявляли «Известия». (Це дуже нагадує слова Георгія Шторма про злодіяння поляків у XVII столітті. Мабуть, ці два автори вивчали мистецтво літературної творчості за одним підручником.) У «Правде» від 23 лютого 1940 р. повідомлялося, що «прості фіни добре пам’ятають ущент заповнені фінські тюрми, терор і страхітливі тюремні присуди — ось умови, за яких стогнала вся Фінляндія». Так само, як і в антипольській кампанії, радянська російська преса вийшла далеко за межі марксистської термінології, розпалюючи ненависть до фінів. Фіни зображалися як шовіністи, вороже наставлені до всього російського 69. Все це вказувало на те, що серйозно розглядалося питання про приєднання Фінляндії до Радянської імперії.

Після припинення воєнних дій російськомовна преса знову намагалася створити враження, що правота була на боці Радянського Союзу. У листопаді 1940 р. в журналі «Советское государство и право» було наведено юридичні підстави для війни, які начебто мала Росія: фіни атакували Радянський Союз у листопаді 1939 p., однак, не здобувши нічого, крім втрат у своїй мілітаристичній авантюрі, 12 березня 1940 р. підписали мирний договір і відступили Радянському Союзу частини Фінляндії, прилеглі до Мурманської залізниці та до околиць Ленінграда 70. У газеті «Комсомольская правда» за 21 травня 1940 р. наводилися похвальні слова на адресу Тойво Антікайнена, кандидата до Верховної Ради СРСР, який брав участь у «розгромі банд білофінів у 1920 p.». Провівши час у «камерах тортур» «буржуазної Фінляндії», Антікайнен тепер був готовим «розповідати своїм виборцям про фінський світ нестатків і злиднів». 22 травня 1940 р. «Комсомольская правда» писала про Героя Радянського Союзу Валентина Пургіна, котрий воював з фінами в 1939–1940 роках. Пургін з двома товаришами опинився проти дев’яти фінів, один з яких кинув гранату й убив шістьох фінів і двох росіян. Пургін вижив, ділячись своєю їжею та «водкою» з двома пораненими фінами. Він розірвав одяг вбитих фінів, щоб перев’язати рани живим, але боявся спати поміж фінами, які були, зрештою, звичайними бандитами. Урешті-решт він розвів багаття, використавши «водку» для розпалювання, і його помітили й підібрали з радянського літака, надавши допомогу й пораненим фінам.

«Известия» від 3 червня 1940 р. розкритикували фінську статистику, яка стосувалася воєнних втрат. Фіни повідомляли, що вони втратили у війні 19 576 чоловік; насправді, за словами «Известий», їхні втрати сягали 70 тисяч і 15 тисяч померли від ран. Газета заявила, що майже половину фінської армії — 250 тисяч чоловік — було поранено, що фінський уряд подає світові «брехню, яка може викликати лише посмішку». Цифри, наведені «Известиями», різняться від тих, що їх навів Молотов, який сказав, що було вбито 60 тисяч фінів 71. «Правда» від 16 червня

1940 р. твердила, що до XIX століття фінської культури не існувало, і звинувачувала фінську буржуазію та інтелігенцію в культивуванні фінського шовінізму та неприязні до всього російського, — шовінізму, що штовхнув фінів розпочати війну, якої вони не могли виграти. Вже 18 вересня 1941 р. один із авторів «Известий» дискутував з фінським автором-еміґрантом, який сказав, що Радянський Союз, не маючи на те жодних підстав, бомбардував Фінляндію через двадцять чотири години після нападу Німеччини на СРСР. У журналі «Партийное строительство» Г. Купріянов намагався відокремити фінський народ, який жив у Фінляндії, від населення фінських територій, анексованих Радянським Союзом. Він писав про «карело-фінський народ» на відміну від «білофінів», які населяли Фінляндію, і рекомендував навчати в карело-фінських школах як фінської, так і російської мов 72.

У анексованих частинах Фінляндії планувалося створити російсько-фінський союз коштом економічно слабших жителів Карелії. «Партийное строительство» спершу радило своїм читачам впроваджувати фінську та російську мови в школах і забути про карелів, але пізніше було створено Карело-фінську республіку, яка менш ніж через двадцять років увійшла до Російської республіки. Це застосування політики «поділяй і володарюй» було таким самим, як і в Західній Україні та Західній Білорусії в 1939 р.

Три інші прибалтійські держави були інкорпоровані Радянським Союзом. Ще до того, як парламенти Литви, Латвії та Естонії заявили про своє бажання приєднатися до Радянського Союзу, у російській пресі з’явилася звична лавина статей, метою яких було зміцнення зв’язків з Росією 73. Михайло Калінін, Голова Верховної Ради СРСР, у своєму виступі 2 жовтня 1940 р. заявив, що народи царської Росії були прихильними до росіян і встановили «органічні зв’язки» з ними. Такі заяви виголошувалися і після Другої світової війни 74. До народів прибалтійських країн у засобах масової інформації не застосовували такої пропаганди, як до слов’янських народів. Натомість значну частину населення цих країн просто депортували без яких-небудь серйозних спроб обґрунтування цих дій, і на їхнє місце приїжджали росіяни. Однак після відступу німців радянська влада спонукала пресу до постійного підкреслення тривалості анексій прибалтійських країн. У газетних статтях за липень 1944 р. писалося, що Червона Армія скоро звільнить радянські Литву, Латвію та Естонію. «Почалося звільнення Радянської Литви», — оголосила «Правда» 10 липня 1944 p.,