Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм - Єва Томпсон
До переліку письменників, які прославляли радянське вторгнення у своїх статтях, віршах і заявах, належали М. Бронков («Литературная газета», 26 вересня 1939 p.), Олександр Корнійчук («Правда», 26 вересня 1939 р.), Янка Купала («Правда», 6 жовтня 1939 p.), Василь ЛебедєвКумач і П. Лідов («Правда», 8 жовтня 1939 р.), П. Пономаренко («Правда», 3 червня 1940 р.), К. Потапов («Правда», 2 жовтня 1939 p.), Олександр Прокоф’єв («Ленинградская правда», 22 вересня 1939 p.), Ілля Сельвінський («Правда», 18 вересня 1939 p.), А. Сітковський («Литературная газета», 17 вересня 1939 p.), Є. Степанов («Правда», 4 жовтня 1939 p.), Микола Тихонов («Правда», 29 листопада 1939 p.), Степан Тудор і Ванда Василевська («Правда», 27 жовтня і 7 листопада 1939 р.), Віктор Вінніков («Правда», 6 листопада 1939 р.) та Йосиф Уткін («Литературная газета», 15 жовтня 1939 p.). Така лавина антипольських статей у вересні — листопаді 1939 р. свідчить про організовану державою пропагандистську кампанію з поширення антипольських настроїв, метою якої було заручитись підтримкою підпорядкованих народів у період приєднання до Радянського Союзу нових територій. Вона вказує також на те, що колоніальні прагнення радянської Росії хоча й були продовженням давнього російського бажання приєднати землі, котрі лежать на захід від етнічно російських територій, та внаслідок поєднання з комуністичною ідеологією призвели до розпалювання міжетнічної ворожнечі у значно більших масштабах, ніж це було за часів царської імперії.
У газеті «Правда» від 18 вересня 1939 р. був опублікований виступ міністра закордонних справ СРСР Молотова по радіо, який заявив, що «розвиток подій показав, що польська держава неспроможна уберегти себе від розвалу». Далі ця газета процитувала ноту, надіслану польському послу в Москві радянським урядом, у якій оголошувалося, що Радянський Союз прийняв рішення «взяти під своє крило Західну Україну та Західну Білорусію». Отже, приєднання території, яка зрештою стала колонією радянської Росії, ставало таким чином начебто прийнятним відповідно до міжнародного права. У своєму виступі перед Верховною Радою СРСР, присвяченому зовнішній політиці Радянського Союзу (текст цього виступу було повністю опубліковано в журналі «Советское государство и право»), Молотов заявив, що населення приєднаних територій тепло вітало Червону Армію і що воно було готове скинути «панське ярмо» 52.
У «Правде» від 19 вересня 1939 р. Є. Ярославський засудив польський уряд як нелюдський і деспотичний. Цього самого дня в «Правде» з’явилися також статті під такими заголовками: «Свято в селах Західної Білорусії», «Наші брати тепер житимуть з нами в одній великій сім’ї», «Червона Армія — наш найкращий захисник» та «Радянський народ і його доблесна Червона Армія з честю виконують свій священний обов’язок». У «Правде» від 25 вересня 1939 р. написано, що українці, білоруси й навіть поляки у Сполучених Штатах Америки дуже зраділи, коли почули про успіхи Червоної Армії у східній Польщі. (Джерелом цієї інформації, як повідомила «Правда», була газета «Daily Worker».) У «Правде» від 15 жовтня 1939 р. А. Козлов у статті «Сільське господарство в Західній Україні» написав, що «прихід Червоної Армії поклав край національному гнобленню та насильницьким діям поліції; він ознаменував початок нового життя, в якому буде земля, свобода, матеріальний добробут і процвітання культури». 26 вересня Борис Пономарьов заявив у «Правде» про «кривавий терор, запроваджений польською шляхтою». У тій самій газеті за 10 жовтня каштан А. Рєзвих описав, як він та його товариші збили польський літак і отримали перемогу над «рештками польської армії». Користаючись цією масованою кампанією для формування відповідних традицій, радянські історики протягом близько половини століття описували агресію Радянського Союзу проти Польщі як «визволення Західної України та Західної Білорусії від польського ярма» 53. Протягом пострадянського періоду до цієї імперської інтерпретації було внесено лише мінімальні зміни (або й не було внесено жодних).
Аналогічно про війну з Фінляндією було сказано, що її спричинили фінські «провокатори», а анексія Бессарабії та північної Буковини описувалася як «повернення» цих територій до Радянського Союзу 54. Генерал Петро Григоренко у своїх «Спогадах» показує, що ці погляди не ставили під сумнів навіть так звані дисиденти. Григоренко присвячує одну сторінку із своєї 500-сторінкової книжки радянсько-фінській війні та анексії фінської території, але не згадує про агресію Радянського Союзу проти балтійських країн і Румунії 55. Популярна французька праця з російської історії, написана наприкінці XIX століття, — книжка Альфреда Рамбо (Alfred Rambaud) «Експансія Росії: Проблеми Сходу та проблеми Далекого Сходу» — ґрунтувалася переважно на творах російських імперських історіографів, які мали тенденцію до применшення суперників Росії 56; так само деякі західні історики у XX столітті користуються здебільшого російськими джерелами, практично повністю іґноруючи праці істориків з Варшави, Кракова, Вільнюса, Києва, Таллінна та Риги. Це класичний «орієнталістський» підхід, згідно з яким потужна імперська держава змушує світ прийняти власну інтерпретацію щодо ЇЇ колоніальних завоювань.
У вересні та жовтні 1939 р. «Правда» та інші газети друкували численні повідомлення про начебто спонтанні мітинги трудящих в Україні та Білорусії, на яких лунали заклики до «звільнення наших братів від утисків польських поміщиків» і висловлювалася підтримка «мудрого рішення радянського уряду» вдертися в Польщу. «Велика радість панує у визволених містах і селах», — писала 18 вересня 1939 р. газета «Правда». «Финансовая газета» від 30 вересня 1939 р. повідомила, що під час такого святкування в місті Білостоці «двадцятирічний маляр Ґольдкор, який відбував покарання в концентраційних таборах польських панів… запропонував надіслати телеграму з подякою товаришу Сталіну». «Правда» від 20 вересня 1939 р. описала «збори інтелігенції» в місті Слонімі, розташованому у Західній Білорусії. У цьому місті з населенням менше 20 тисяч чоловік на ці збори, згідно з газетою, прийшли 750 представників місцевої інтелігенції, зокрема «доктори Вейсс і Коварський», які виступили з антипольськими промовами. У статті в «Правде» від 13 жовтня Г. Рихлін висміяв Томаша Капітулко, колишнього голову профспілок у Білостоці, тільки за те, що Капітулко був поляком. У номері «Правды» від 20 жовтня А. Еріх писав про «західну Білорусію, яку мучили поляки». «Правда» від 29 вересня 1939 р. опублікувала свідчення пана Праґєра про його перебування в «польському концентраційному таборі». 10 березня 1940 р. «Правда» надрукувала статтю під назвою «Листи із західних частин України та Білорусії», в якій було сказано, що певна американська єврейська щоденна
