Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм - Єва Томпсон

в радянській російськомовній пресі підтримувалася впевненість у собі українців і білорусів, проте вона подавала також інформацію про збільшення кількості опублікованих і розповсюджених книжок і підручників російською мовою. Оскільки на цих територіях росіяни практично не проживали, то зрозуміло, що завданням цих книжок було підвищення рівня користування місцевого населення мовою метрополії, а також прискорення денаціоналізації білорусів та українців. До того ж російська радянська преса постійно плутала росіян з українцями та білорусами; іноді висловлювалася думка, що українська та білоруська мови — це діалекти російської. П. Лідов у «Правде» від 19 жовтня 1939 р. скаржився, що в панській Польщі, «у Бєльск-Підляському повіті Білостоцького воєводства [який становив частину Польщі до і після Другої світової війни та був переважно польським за складом населення як тоді, так і наприкінці XX століття,] не було жодної російської та білоруської школи». Це нарікання було справедливим стосовно білорусів, але навряд чи стосовно росіян, які в тих краях практично не проживали. «Правда» часто згадувала про «кровне братерство» між росіянами, білорусами та українцями, але не включала до цього переліку не менш слов’янських поляків. Мабуть, для тих, хто формував політику радянської російської держави, «кровний зв’язок» був значно менш важливим від імперських міркувань. Оскільки поляки орієнтувалися на Захід, їх не включили до так званого «кровного братерства». «Правда» нарікала, що як царський уряд, так і «панська Польща» докладали зусиль, щоб роз’єднати росіян і білорусів. У номері «Правды» від 16 листопада 1939 р. закликалося до «усунення національних суперечностей, умисно створюваних політикою польських панів». Справді, і царський, і польський уряди боролися з українським і білоруським націоналізмом. Оскільки поляки також мали імперські прагнення, вони намагалися запобігти білоруському та українському сепаратизмові, і їхня політика не ставила за мету посилювати націоналізм серед національних меншин.

У 1939 р. пропагандистська кампанія, спрямована на русифікацію Західної України та Західної Білорусії, була ще порівняно м’якою, ймовірно, тому, що український націоналізм ще не був повністю придушений і польська меншина все ще відігравала досить істотну роль. Коли В. Суботін обговорював питання реорганізації судової системи в Західній Україні та Західній Білорусії, він визнав, що, хоча судові засідання велися білоруською чи російською мовами, у містах потрібно було шукати перекладачів, які б знали польську мову 65. У «Литературной газете» від 26 жовтня 1939 р. П. Павленко оголосив, що у Львові відкрилася російська книгарня з особливо великим вибором дитячої літератури. С. Трегуб у газеті «Правда» від 8 серпня 1940 р. писав про «імперський польський чобіт, який топтав білорусів, євреїв і росіян». П. Лідов у «Правде» від 16 квітня 1940 р. згадував про «польську окупацію Гродна», тоді як у «Правде» від 17 вересня 1940 р. (у річницю радянського вторгнення) він назвав Гродно «древнім російським [русским] містом», — ще одне умисне змішування білоруського з російським. Л. Толкунов висловлював подібні погляди у статті про «визволення» Гродна, опублікованій у «Правде» від 17 липня 1944 р. Михайло Тардов у «Правде» від 28 листопада 1940 р. опублікував статтю про російський драматичний театр у Києві.

Наприкінці 1939 р. почали з’являтися статті з пересторогами проти української та білоруської культурної відмінності. 1 грудня 1939 р. Степан Тудор засудив у «Правде» українську незалежність. Він звинуватив українців у тому, що для досягнення своєї мети вони використовували «фізичний і моральний тероризм», включаючи терористичні замахи, саботаж на робочих місцях та соціальний бойкот. Вони, за словами автора статті, співпрацювали з польською поліцією, переслідували дітей лівих лідерів та усували книжки пролетарських письменників із шкіл і бібліотек. Центром цієї націоналістичної діяльності був журнал «Вестник» (зверніть увагу на російське написання) та додаток до нього для молоді «Накануне»; його варшавське видання «Ми» та католицьке «Дзвони». Названо низку українських авторів, котрі, як було написано в «Правде», виявляли націоналістичні тенденції: Євген Маланюк, О. Ольжич, Б. Кравців, Ю. Липа, Ю. Клен, Л. Мосендз, У. Самчук, Ю. Косач та інші.

У архівах Інституту Гувера зберігаються сотні документів і свідчень людей, що уціліли, які свідчать про те, що пропаганда в пресі проти поляків дала бажаний результат. Окремі із цих свідчень перекладено на англійську мову. Одним із таких документів є лист від підлітка на ім’я Маріян Кундзіч, якого було вивезено до Удмуртської автономної республіки і змушено працювати на шкідливій для здоров’я роботі. Він пише у своєму листі: «Деяких російських хлопців було призначено працювати слюсарями та токарями, але мене вони не захотіли взяти, бо я поляк. Я працюю по дванадцять годин на день, занурений у воді». У ще одному документі написано, що «радянська влада… ставилася до всього польського як до ворожого» 66. Бруно Беттельгайм (Bruno Bettelheim) писав про ті часи так: «Росія… вжила рішучих та енергійних заходів для зруйнування наявної структури польського суспільства і заміни його ворожим» 67.

До початку радянсько-фінської війни 1939–1940 років, протягом неї та після її закінчення проводилася ще одна пропагандистська кампанія — проти Фінляндії. Ще до початку Другої світової війни СРСР розглядав війну проти Фінляндії як одну з політичних можливостей. Фінляндія, так само, як і Польща, межувала з Радянською Росією і тому була потенційним воєнним здобутком. Імперську традицію посилював революційний запал, з яким більшовики ставилися до ідеї можливого встановлення комунізму в усьому світі. Саме в цьому контексті можна тлумачити зауваження Молотова про те, що жоден уряд, крім радянського, не стерпів би незалежної Фінляндії так близько від Ленінграда 68. Однак популярна преса зберігала мовчання про фінське питання, поки не розпочалися воєнні дії. Тоді й було розв’язано кампанію з очорнення фінів. У номері «Правды» від 28 листопада 1939 p., через два дні після того, як Радянський Союз звинуватив фінський уряд в обстрілюванні кордону, було надруковано карикатуру, на якій був намальований фінський пес, що гавкав на Радянський Союз, і останніх президента Польщі Ігнація Мосціцького та міністра закордонних справ Юзефа Бека, котрі дивилися на цього пса. Карикатура супроводжувалася таким написом: «Війну розпочали мілітаристські правителі Фінляндії, які втратили глузд. Вони мусять пам’ятати, що їхня доля буде такою самою сумною, як і доля rope-правителів Польщі». У наведеній нижче примітці читачам повідомлялося, що ці слова були взяті із виступів на зборах московських робітників. Далі в цьому самому номері «Правда» погрожувала, що «фінських авантюристів… буде знищено і роздушено, як численних комах». «Правда» повідомила також, що «гнів і ненависть до лютих паліїв війни» переповнювали серця працівників шоколадної фабрики у Львові і що працівники ленінградського м’ясокомбінату імені Кірова вимагали, щоб «фінські розбишаки були стерті з лиця Землі». Варто відзначити намагання подати Радянський Союз як сторону, котра постраждала,