Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки

— Вгадуй, з чого це?

Він, розуміється, того не злякався, приступає, обмацує, обнюхує, а далі й каже:

— Бодай ви, панунцю, здорові були, та це з блохи!

Вона скочила, як ошпарена, зиркнула на нього, а то дід-жебрак, шолудивий, обідраний. Господи, аж уся потерпла. Але що було діяти? Батько й міністри бачили все те, і годі їй було взяти назад слово.

— Ну, доню, — каже цар, — чого ти хотіла, те і маєш! Вибирала ти, вибирала, та й от що вибрала, бери ж тепер, що тобі Бог судив!

Ну, вона бачить, що не жарти, піддається. Хочуть того жербака перебрати по-панськи, та ні, він ані руш.

— Я жебрак з діда-прадіда, куди мені до панських уборів! Який тут стою, такий і до шлюбу піду.

Що цар напросився, що царівна налютилась і наплакалась — ніщо не помогло, мусила-таки з жебраком шлюб брати. А скоро по шлюбі і каже жебрак до неї:

— Ну, тепер ваше панування скінчилося, тепер ви переходите на мій хліб і мусите йти зо мною по жебраний хліб. Скидайте свої панські шмати й убирайтесь в таке, в якому я ходжу, бо в нашому стані панські убори не до лиця.

Знов просьби, знов плачі — ні, непорядна година з жебраком, як уперся, так при своєму і став. Уже цар давав йому і гроші, і поле, і хати — так ні, не хоче та й не хоче.

— Я дід-жебрак, і не треба мені від вас нічого. Тільки жінку я від вас беру, бо вона мусить іти зо мною, а свої добра сховайте собі! Моє добро — торба та палиця, більше ніякого добра мені не потрібно!

Тоді цар розгнівався страшно на зятя і на доньку та й каже:

— Та, коли так, то ідіть же собі куди хочете, і не показуйтесь мені на очі, і не признавайтеся до мене! Не хочу ні чути, ні знати про вас!

А жебракові це й байдуже. Він почепив собі і жінці по дві торби на плечі, палиці в руки, та й пішов з нею в світи по жебраний хліб.

Ішли вони, ішли, аж зайшли до того міста, де був батько того царевича, а її чоловіка. Царевич вибрав собі якусь нужденну хатку на краю міста, ліплену з глини, з одним віконцем, та й каже до жінки:

— Оце хата мого діда й прадіда — тут будемо жити. Я буду ходити по селах і містах за хлібом, а ти будь дома, вари, пери, пряди сусідам за гроші, бо гріх і тобі задарма хліб їсти.

Живуть вона так день за днем. А він рано встає, торби за плечі — та й хильцем-хильцем до царського двора, до свого батька. Розповів батькові все, яка йому вдалася штука і яка добра жінка з тієї царівни вийшла, як його слухає й любить, старий цар так утішився, що й не сказати.

Ну, загадали вони аж тепер справляти велике царське весілля. Листи розписують до всіх царів і королів, щоб з'їздилися на гостину, а в дворі ріжуть, печуть, смажать таке, що запах аж по цілому місту йде.

Отже ж, одного вечора приходить той царевич до своєї халупи, до жінки, приносить дещо хліба, але мало. Вона дає йому якусь бєвку[3], він того не хоче їсти.

— Чому ти чогось ліпшого не вариш? — до неї.

— Та звідки я візьму ліпшого? — каже вона. — Ти приносиш мало, а я запрясти не можу, трудно тепер на заробіток, та й не звикла я до цього.

— Ну, постій, нараджу я тобі заробіток, — каже він. — Є тут у мене ще трохи грошей, то я накуплю тобі горілки і пляшок, сиди в хаті та шинкуй!

— Добре.

Пішов він рано знов ніби на жебри, а вона сидить у хаті і шинкує. Аж він живенько побіг до своїх вояків і каже кільком:

– Ідіть на край міста, там шинкарка горілку продає — наробіть їй збитків!

Тим лише подавай таке! Пішли до шинку, напили, накричали, пляшки і чарки побили, не заплатили нічого та й пішли. Приходить чоловік увечері, а вона сидить та й плаче.

— Що тобі? — питає він.

— Та от, — каже вона, — якісь тут жовнірища прийшли, горілку випили, пляшки і чарки побили і не заплатили нічого.

— Ну, кепська з тебе шинкарка, — сказав він, — але не журись. На завтра треба буде інакше зробити. Я тобі за решту грошей куплю горшків, сядеш собі на місці та й будеш продавати.

— Добре.

А раненько він знов побіг, казав кільком воякам сісти на коней і зробити тій гончарці збитки. Ті на коні, ідуть ніби повз неї — аж тут нараз один за другим як торкне коня, ніби кінь сполошився, та між горшки: всі дочиста потовкли.

Увечері приходить той домому, а жінка плаче.

— Що тобі?

— Та от, — повідає вона, — нещастя моє з тими жовнірами. Над'їхали якісь на конях, коні їм сполошились — всі горшки перетовкли.

— Ну, ну, — каже він, — не плач, якось-то буде. А от я тобі нараджу інший заробіток. От би ти навідалась до царського двора! Чув я, що там велику гостину ладять, то помогла б дещо на кухні: води принести, замести, дров підкласти, то все-таки і сама попоїла б чого доброго, і мені принесла б. Ану, піди завтра!

Що тій бідній робити? На другий день прибрала в хаті та й пішла. Прийняли її там: порається вона, носить воду, дрова, кухню замітає, печені на рожнах обертає. Правда, кухар їй їсти не жалів, а у вечері, коли вона вже збиралася йти додому і просила, щоб дав їй дещо і для чоловіка, він казав понасипати їй у дванадцять маленьких горщиків потроху всякої страви. «Як же тут не забрати?» — міркує вона, а далі кухар порадив їй, щоб понасилила всі ті горщики на крайку і оперезалась ними, — це буде найліпше. Зробила вона так і вже збирається йти, аж тут царевич крикнув на неї, щоб несла до покою гостям води. Вхопила вона срібну коновку і несе. А там уже музика грає, танець зачинається. Царевич став перед нею та й дивиться, а вона не пізнає його. Їй навіть не при гадці, що то міг бути її чоловік.

— А чия ти, молодице?

— А тут одного жебрака, що живе на краю міста.

— Але ти, як бачу, ладна собі, зовсім тобі не личить бути жебраковою жоною. Я б не знати, на що заложився, що ти