Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки

Коли верталися додому, люди чекали на вулиці, аби ще збиткуватися. Але як побачили красну Парасинку, то лише повитріщали очі.

Багацький син Василь від заздрощів не спав по весіллю п'ять днів і п'ять ночей. Йому б теж оженитися, бо вже міг за один раз горнець чиру з'їсти, та до якої дівки не піде, всюди дістане в руки печеного гарбуза.

Шостого дня узяв торбу грошей і подався до попа.

— Панотчику любий, я прийшов до вас сватати.

— Кого?

— Вашу льоху.

Піп дуже здивувався:

— Нащо тобі, блаженному, женитися? Служи ліпше Богу: запалюй і гаси у церкві свічки. Ти для цього добрий…

— Панотчику, я буду то робити, але видайте за мене свою льоху, — наполягав багацький син і висипав з торбини на стіл цілу купу бринькачів. — Той лайдак Іванко, адіть, пішов до шлюбу з миршавим поросям, а вернувся з жінкою, як сама царівна! Та він собі засватав у бідного сусіда. А як я піду до шлюбу з попівською льохою, то вернуся із такою жінкою, як сама цариця!

Піп довго чухав потилицю, а потім згріб золоті в шухляду і погодився:

— Ну, коли на те Господня воля, то най буде. Сватай…

У неділю зранку на подвір'ї багача вже вигравали десять музик. Молодий ледве вивів із карника льоху, обв'язав її кольоровими биндами, повісив їй на шию дорогі корали і встромив у вуха золоті ковтки. Льоха ніяк не хотіла йти. Василь кричав на неї:

— Як не підеш по добрій волі, то підеш по неволі…

Аж чотири парубки морочилися з льохою і витрутили якось за ворота.

Василь, такий гордий, що й через бороду не плюне, ішов за музиками, а поруч леґені сіпалися з льохою — вже й попереки у них поупрівали.

— Ади, парубок, як запорток! — сміялися люди.

— Не було би у попа свині, а в багача — Василя, то не було би і весілля!

— Та гойкай, Василю, най чує все село, що ти женишся!

А той, задерши голову, як цісарська кобила, і видіти нікого не хотів.

— То не береться моїх вух! — казав лише для себе.

Та дійшли до церкви. Льоха почала чухатися об одвірок і нізащо не хоче ставати на білий рушник. Парубки схопили її — хто за хвіст, а хто за вуха — і потягли силою. Василь чекав, аби з льохи спала свиняча шкура. Але нічого не спадало. Льоха тільки йому накиринила на білий рушник.

А піп швидко звінчав молодих, аби Василь часом не роздумав і не забрав золоті назад.

Довелося багацькому синові прожити зі свинею все життя!

Святе подриганіє

Був в одному селі піп, і був він заможний, мав багацько сінокосу і чистої землі.

Як прийшла косовиця, то піп послав косарів косить у понеділок.

Накосили косарі сіна, і лежало те сіно до п'ятниці. В п'ятницю піп перевернув на другий бік, а в суботу хотів згромадити, та щось йому перебило, то й не громадив.

У суботу ввечері править піп вечерню і каже людям:

— Люди добрі, взавтра ви рано вставайте і йдіть на служеніє, бо треба рано правити утреню… Як одправлю, піду сіно громадити.

В неділю рано піп зібрався правити службу. Саме взяв Євангеліє в руки, як почув — щось тарабанить. Стоїть і слухає, забув і про утреню. Та ось заходить паламар. Піп питає:

— Що це тарабанить?

Той каже:

— Дощ іде.

Піп аж засвистав:

— Ф'ю-ф'ю-ф'ю… пропало сіно…

Та й каже людям:

— Глядіть, люди, на мене, що я буду робити, то й ви швиденько те робіть…

Почав піп правити, взяв кадильницю і став нею махати… А з кадильниці як випаде жарина, та й попала в халяву попові. Виймав-виймав її піп, але не вийняв. Бере далі лягає, задирає догори ногу і витрушує жарину.

А люди бачать, що піп ліг і трусить ногою, давай і собі падати й трусити ногами.

Потім приходять люди додому і розказують:

— Ото коли б ви бачили, що сьогодні було в церкві! Ще ніколи так не правилось…

— Що ж там було? — питають.

— Було «святе подриганіє». Падали всі на підлогу, тріпали ногами, свистали й казали: «Пропало наше сіно…»

Дивувалися старі люди:

«А й справді, ще так ніколи не правилось у церкві».

Семиліточка

Десь на Десні у десятому царстві, у іншому государстві був собі чоловік та жінка, та в них не було дітей. От їм Бог дав дитину: найшлась дівчина. Вони живуть у лісі — так далеко їхать хрестить; так вони дали ім'я Семиліточка, що не було сім літ у них дітей. Загадують, щоб у громаду ішов чоловік той слухать, що громада скаже. От чоловіки там говорять… З громади один багатир говорить, каже:

— У мене — то, братці, чи видано? — да проїли миші леміш; устромив у стріху, да проїли миші.

А тії кажуть:

— Правда!

От той чоловік, що дочка Семиліточка, прийшов додому; він був убогий. Та так і говорить Семиліточці.

— Чи тому правда?

А вона каже:

— Неправда! Не можна, щоб миші поїли залізо; іржа поїсть нероботне залізо.

От пішов той чоловік другу неділю у громаду та й каже, що дочка сказала; так роздумались, що то правда.

— Спитай, тату, а що в світі прудче, а що в світі ситче, а що в світі миліше?

Один каже:

— У мене пара собак хортових самих хутчих.

А другий каже:

— У мене пара кабанів самих ситих.

Третій каже:

— У мене дочка сама миліша.

Він прийшов та й говорить дочці, а вона каже:

– Іди ж, тату, та і кажи, що ваша неправда: нема прудчого за очі, вони зобачуть і за гаєм, і воду; кінь не перебіжить і птиця не перелетить, а очима угледиш скоріше. Нема ситішого над землю: наситить і хлібом, і травою, і водою; а нема наймилішого над сон: хоть нехай і срібло, хоть нехай і золото, хоть які напитки, які наїдки, а не спавши день-двоє-троє, сон зможе — заснеш.

Пішов сказав чоловік громаді; роздумалась громада, що правда сьому. От пан питає:

— Хто се у тебе так говорить?

— У мене дочка Семиліточка.

А пан каже:

— Коли ж вона така, то на ж тобі півкопи печених яєць куриних да неси їй; нехай вона посадить квочку, щоб квочка вивела курчата, щоб к світу поросли ті курчата і мені на страву постигли.

От той батько іде й плаче. От вона каже:

— Чого ж ви, тату, плачете? Сідайте, яйця тії беріть да вечеряйте.

А