Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки

— Я не проти. Але не зі мною тобі жити, а з нею — питай її.

До ранку постояли собі, поговорили. Нема чого солдату довго церемонитися — роблять весілля.

Дає батько їм молодого коня, віз, спакували придане, і повіз вояк жінку до свого села.

Приїхали до брата. Той втішився, що живого брата бачить, а ще більше, що брат жонатий. Пригощає і розповідає:

— Хата чекає на тебе, старого коня я продав, а за ті гроші купив молоду кобилу. Їдьте, най вам добре ведеться господарство.

Вже має пару коней, хата й стодола ще добрі — живуть собі в мирі й злагоді.

Жінка з часом зайшла в положення й народила хлопчика. Назвали його Івасем.

Але чоловік все собі дума про ті три поради, за котрі прослужив рік у діда, й ніде не може їх випробувати.

— Певно, старий добре мене здурив.

Та ось прийшли жнива. Чоловік привіз із поля жито, скидав на тоці й молотить. На це нагодився кум:

— Здоров, куме!

— Дай Боже й вам здоров'я. Що скажете?

— Та бачу, що дурно йшов до вас.

— Чого?

— Хотів попросити, аби мені дров привезли, а ви маєте свою роботу.

— Та молочу, куме.

— То дайте мені коней, і я сам поїду.

— Най буде.

Кум кіньми до лісу, а він поза кущі й теж туди. Добігає до великої млаки[5], де були кумові дрова, заховався й чекає.

Кум набирає дров повище клепаків і — вйо! Переїжджає млаку, а кобила була жеребна й не хоче йти. Кум батогом — не тягне.

— Ой, підеш ти! То не в кума, а в мене!

Рубає він молоденького дубчика, робить палицю, й кобилу як вструже по ребрах! Бідна тваринка відчула, що пощади не буде, скочила й скинула лоша.

Взявся кум за голову:

— Що я наробив?! Що мені кум скаже?.. А звідки він буде знати, що вона була жеребна?

Привів кобилу до порядку, а лошатко — за лапки й у той кущ, де кум сидів. Мало не вбив кума.

Привозить дрова додому, половину сховав, а тоді кличе кума, аби поміг скидати дрова, бо треба йому до брата бігти.

— Щось ти, куме, мало взяв.

— Взяв би більше, якби свої коні. Ліпше два рази поїхати, ніж раз все забрати й чужі коні зіпсувати.

— Правду кажеш, куме.

Скинули дрова. Цей сів на воза та й поїхав у ліс. Знайшов те лоша, відтяв голову й копитця, зняв шкіру, а з м'ясом приїхав додому. Кличе жінку, аби помогла на бантину повісити.

— Ти звідки привіз?

— Ходив з Климом на полювання й оленя вбили. Лиш нікому не кажи.

На другий день приносять йому повістку йти до війська, а на те приходить й посланець від жінчиного тата, аби приїхали на весілля — віддає ще одну доньку. Забідкалася жінка, плаче, що на весіллі не буде.

Каже чоловік:

— Не плач. Запрягай коней, бери дитину та їдь без мене.

Жінка збирається до родичів, а чоловік пачку грошей у кишеню, пакуночок під паху й пішов.

Але в місті не йде до військової касарні, а до перукаря. Питає перукар, що потребує.

— Зробіть, перукарю, так, аби я став невпізнанним.

— Не можу.

— Я дам вам сотку за це.

— Що ти хочеш, чоловіче, аби я за сотку в криміналі гнив?

— Дам одну сотку в ліву кишеню, а другу — в праву, аби ви рівно стояли.

— Нічого не вийде.

— То я дам вам ще дві сотки золотом.

Перукар покрутив вусом, а цей каже:

– І ще золоту сотку даю в кашкет.

— Добре, але, як підеш красти й тебе зловлять, то не кажи, що я тебе маскував.

Вистриг йому волосся на голові, виголив бритвою — лисий, знизу гарячим залізом покучерявив, наклеїв довгі льоники, вусок, дає кондукторський плащ, валізочку й каже:

— Йди.

Прийшов він на весілля й вдає, що хоче утікати. А жінчин тато вибігає й не пускає.

— Чого, чоловіче, тікаєте, як у мене весілля?

— Хотів переночувати, а тепер бачу, що треба йти в інший бік.

— Можна й заночувати, але спочатку погостимося.

Погостилися, господар каже заграти для гостя.

— Дякую, я не вмію цих танців. Що хатка, то інша повадка.

— Моя старша донька вас навчить. Чоловік її у війську, а вона сама сумує.

Запрошує він свою жінку до танцю й починає жартувати. Слово за словом, приговорюється й питає, чи не нудно буде самій спати.

— Нудно, — каже вона.

У танці домовилися, що він має лягати спати в оборозі, а вночі вона їде додому й три рази кашляне — то буде знак, що чекає на нього.

Каже господареві:

— Пора би мені спати, бо зранку на поїзд.

— Де би ви хотіли спати?

— Десь надворі. Я бачив, що в оборозі маєте сіно.

Ліг спати. А донька старого вибирається додому.

Батько просить залишитися, а вона й слухати не хоче. Сіла з дитиною на віз, виїхала за оборіг:

— Кахи! Кахи! Кахи!

Цей валізку в руку й доганяє фіру. Доїхали до села. Жінка до хати навіть не йде, а стелить у стодолі.

— Будемо спати на сіні.

Постелила окремо для дитини, окремо для себе. Кондуктор випряг коней, загнав до стайні й лягають спати.

Як жінка заснула, цей тихенько взяв дитину на руки й пішов на друге село до сестри. Залишає там Івася й просить, аби вона нікому нічого не говорила, а привезла дитину тоді-то й тоді-то, коли вернеться із війська.

У місті віддав перукареві плащ, валізку, той обстриг його наголо, і пішов мельдуватися до касарні.

Він най служить, а ми вертаймося до жінки.

Жінка рано пробудилася, а за кондуктором і дитиною місце застило.

— Йой, драбуга! Певно, дітей не мав і моє вкрав.

Але треба щось чоловікові говорити. Взяла пса до стодоли, замкнула, зсередини запалила, вибігла надвір і ґвалтує:

– Івасику мій, Іваську! Як тебе рятувати?!

Поки збіглися люди і погасили вогонь, з пса залишилися лише кісточки.

Пішла вона до ксьондза. Ксьондз сказав похоронити дитину на цвинтарі. Сам гріб запечатав, відправив за псом службу, а грабар навіть хрест закопав.

У скорім часі йде чоловік додому. Жінка побачила його й голосить на ціле село.

— Чи не того, жінко, плачеш, що я вернувся?

— Ой, ні! Ти вернувся, а Івасько наш ніколи не вернеться.

— А де Івасько?

— Йой, приїхала я скоро з весілля, аби там не обшельмуватися без чоловіка, а якийсь драбуга підпалив стодолу. Я сонна вискочила, а Івась згорів.

— То байка, жінко! Богу дякувати,