Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки

Цар і полюбив його.

— Живи, — каже, — у мене.

Дав йому горницю і прислугу, усе чисто. От раз цар від'їжджає та й каже йому:

— Усюди ходи, а он у ту комірку не ходи.

А там за стіною була замурована царівна; то її сам цар туди замурував і хотів, щоб її позаочі сватали. Хто приїде сватати, то йде у ту комірку та й балакає до неї крізь стіну; як вона озветься, то за того їй і йти. От стільки вже царів і якого люду не приїздило, ні до кого вона не озивається. А коло тих дверей такі стояли, що тільки який з тієї комірки, вони зараз голову йому зрубають та на палю і настромлять. Так ото цар його шкодував та й заказав туди ходити.

Ось він ходив, ходив. «Дай, — думає, — зайду». Увійшов у ту комірку, аж стоїть стіл, а на столі свічечка горить: він і говорить до свічі:

— Здрастуй, свіча!

— Здрастуй, майстер! — сам собі і одказує, а царівна почула та за стіною:

— Так, так, так.

— Та це я давно знаю, що так, так, так, а от як нас було троє: один швець, другий кравець, а третій майстер, та й пішли у ліс, аж стоїть пень. Майстер заходився та й зробив з нього чоловіка, кравець одежу пошив, а швець взув.

А вона за стіною:

— Так, так, так.

Як дала ото згоду, він і пішов собі. А на дверях там була така табличка, що як ото вона скаже хоч слово, зараз на табличці само і напишеться. От пани й побачили, що вона їм не давала згоди, а дала он кому.

— Давай його, — кажуть, — знищимо.

Тільки він за двері, а вони за нього, беруть голову його рубати. А розум бачить, що горе, як вискочить з голови та у ліс. Знайшов там щастя. Тут і цар вернувся, разібрали діло, і став він тоді цареві за зятя.

Розумна дочка

Жив собі на селі чоловік і мав дочку, молоду дівчину, але дуже розумну. Що скаже, що відповість, все, як по-писаному; таке доладне, що всі дивувались, навіть старі люди приходили її питати, що і як зробить, ї пішла слава про ту дівчину і дійшла аж до царя, і цар звелів її батька прикликати.

Злякався бідний мужик, думає: «Мабуть, я щось завинив, може, цар скаже мені голову відрубати?» Проте відмовити не посмів, мусив перед царські очі стати.

А цар, як побачив його, то й питає:

— Чи правда, що дуже розумну дочку маєш?

— Де там! — кланяється мужик цареві. — То все люди наговорили!

— Так скажи своїй дочці, — говорить цар, — щоб за ніч мені курчат висиділа, а ти їх завтра принесеш. Та не важся мене дурити, якихось інших курчат привезти, бо я зараз пізнаю, як вони висиджені.

Плаче мужик, проситься, до ніг цареві падає, каже, що того зробити не можна. А цар відповідає:

— Як розумна твоя дочка, то зробить; а як не зробить — смерть вам обом!

Пішов мужик додому, свою долю кленучи. Розказав дочці про царський приказ, а вона усміхається:

— Лягай, татусю, та виспишся! Назавтра щось придумаєм!

А вранці дає батькові торбинку з пшоном та й каже:

— Однеси цареві і скажи, щоб це пшоно посіяв і щоб за ніч з нього просо виросло, виросло й поспіло, і щоб за ніч він його вижав, висушив, змолотив і пшона надрав, бо іншого пшона ті курчата не їстимуть.

Пішов мужик до царя, віддав йому торбинку з пшоном і все так сказав, як дочка звеліла. Посміхнувся цар та й каже:

— Ну, як твоя така розумна, хай прийде завтра до мене ні боса, ні взута; ні гола, ні вдягнута; ні пішки, ні верхи; ні з подарунком, ні без нього!

Переказав мужик це дочці, а та не журиться, знову каже йому спати лягати, щоб завтра виспатись. А вранці роздяглася, гола напнула на себе ятір, одну ногу в черевик взула, друга боса; звеліла батькові голуба з гнізда зняти і того голуба в руки взяла; наділа на барана наритники, поганяє його, одну ногу на барана поклала, другою по землі скаче.

Так досталася аж до царя. Поклонилась йому та й каже:

— Прийми від мене, царю, подарунок!

Та й кинула йому голуба. А той пурх! Та й полетів.

— Бачу, — каже цар, — що ти справді розумна. Зоставайся ж у мене жити.

Та й взяв дівчину до свого двору, а як підросла, то й оженився з нею.

Жили вони у всьому дуже щасливо, тільки за одно сердився цар: любив він дуже людей судити, і раніше всі до нього на розправу ходили; а як прочули, яка в нього жінка мудра, то стали до неї ходити.

І сказав їй цар:

– І соромно мені, щоб ти була за мене розумніша. Як хочеш зо мною жити, то щоб ти ніколи більше людей не розсуджувала, щоб усіх до мене відсилала. А як це слово переступиш, то й за жінку мені не будеш.

І пообіцяла вона те своєму чоловікові і багато років міцно своє слово тримала. Та раз трапилось, що поїхав цар на полювання, а тут саме два мужики приїхали, багатий і бідний, щоб цар їх розсудив.

Бідний просив багатого воза позичити. Той позичив, але за це сказав себе до міста одвезти. Повіз бідний багатого, і прийшлося їм у степу заночувати. А в бідного кобила жеребна була. Розпряг він її, пустив на пашу, а самі обоє полягали спати. Прокинулись вранці — кобила пасеться, а під возом лоша лежить. Багатий і каже:

— Це моє лоша, бо мій віз його вродив.

А бідний каже:

— Як же це? То ж моя кобила привела лоша, і воно моє.

І засперечались вони. Той каже: «Віз вродив», а той: «Кобила привела». Та й прийшли аж до царя судитися.

А тут саме царя нема. Три дні ждали, а цар з полювання не вертається. І став бідний царицю дуже просити:

— Розсуди ти нас! Бо несила мені більше ждати, та й багатий у мене лоша відбирає.

Не втерпіла цариця та й сказала:

— Ну, де ж це видано, щоб вози лошат приводили? Авжеж, його кобила привела! А чия кобила, того і лоша! — Та й віддала те лоша бідному.

Виїжджають мужики з царського двору, щоб уже додому їхати, а тут саме цар вертає. Побачив їх та й питає:

— А