Метафізика - Арістотель

з одним, мають бодай почасти розуміти одне одного; адже якщо між ними геть немає порозуміння, як вони можуть дійти спільних висновків? Тому кожне зі слів має бути зрозумілим і означати щось лише одне, [15] а не багато речей; якщо ж воно має більше ніж одне значення, варто пояснити, яке значення мається на увазі. Отож той, хто говорить, що ось це водночас є і не є, заперечує те, що стверджує, тобто каже, що слово не має того значення, яке воно має; а це неможливо. Тому якщо щось означає «бути цим», то те, що цьому суперечить, не може бути істинним.

Далі, якщо [20] слово щось означає і вжито в істинному висловлюванні, то воно вказує на те, що є з необхідністю; а необхідно суще не може інколи не бути; отож твердження і заперечення, що суперечать одне одному, не можна бути істинними щодо одного й того самого. І якщо твердження є не більш істинним, ніж заперечення, то той, хто говоритиме про людину, що вона — людина, казатиме істину анітрохи не більше, ніж той, хто говоритиме про неї, що вона не людина. Здається, однак, що в такому разі, кажучи про людину, що вона не кінь, говорять більш чи принаймні не менш слушно, ніж кажучи, що вона не людина, так що той, хто каже, що вона — кінь, говоритиме правильно (адже було прийнято, що протилежні твердження є однаково істинним); отже, звідси випливає, що та сама людина є і людиною, і конем [30] (або якоюсь іншою твариною).

Отже, хоча неможливо прямо довести чи заперечити ці припущення, однак є аргумент проти тих, хто їх відстоює. І навіть якби ми ставили питання самому Геракліту в такий спосіб, то змусили б його погодитися, що протилежні висловлювання стосовно одного й того самого не можуть бути вірними; утім, [35] він, сам не розуміючи, що, власне, говорить, дотримувався цієї думки. Взагалі ж якщо сказане ним є вірним, то навіть саме це твердження не може бути вірним, [1062β] [1] тобто те, що одне й те саме може в один і той самий час бути і не бути; справді, як-от, якщо відділити їх одне від одного, ствердження буде анітрохи не більше справедливим, ніж заперечення, так само й поєднання обох у певне ціле, що є єдиним ствердженням, буде анітрохи не більше вірним, ніж його заперечення. А якщо нічого не можна істинно стверджувати, то саме це твердження, що немає жодних істинних тверджень, є хибним. Якщо ж істинні твердження можливі, то цим самим спростовується сказане тими, хто висловлює такі твердження, повністю руйнуючи засади дискусії.

6

Близько до згаданих положень і сказане Протагором; адже він стверджував, що людина є мірою всіх речей, маючи на увазі таке: що кожному здається, [15] те і є певним. Якщо ж це так, то з цього випливає, що одне й те саме існує і не існує, що воно є і поганим, і добрим, а отже, й усі інші протилежні твердження є вірними, тому що часто одному щось здається добрим, натомість другому здається протилежне, а мірою є те, що здається кожному. [20] Розв’язати ж цю трудність можна, якщо дослідити, звідки виникла [21] така думка; імовірно, в одних вона сформувалася під впливом вчення натурфілософів, в інших через те, що не всі думають одне й те саме про одні й ті самі речі, й те, що одним здається солодким, для других є гірким.

Адже ніщо не виникає з несущого, [25] а натомість усе із сущого — це загальне вчення майже всіх натурфілософів. Оскільки щось не стає білим, якщо воно є цілковито білим і жодним чином не є небілим, то, отже, біле виникає із того, що не є білим; а тому, згідно з їхніми словами, воно мало б виникати з несущого, якби те саме [30] не було вже білим і небілим. Утім, розв’язати цю проблему нескладно; адже про те, в якому сенсі виникає те, що виникає, із несущого і в якому із сущого, ми вже говорили у «Фізиці»[158].

Притому надавати однакову вагу думкам і уявленням тих, хто сперечається між собою, наївно; адже ясно, [35] що хтось із них має помилятися. І це очевидно на прикладі чуттєвого сприйняття; адже ніколи одне й те саме не здається одним — солодким, а другим — навпаки, [1063α] [1] якщо в когось не пошкоджений або зіпсутий орган чуття і здатність розрізнення згаданих смаків. І якщо це так, то одних можна вважати мірою, а других [5] ні. І те саме стосується доброго і поганого, прекрасного й потворного та інших подібних якостей. Адже той, хто вважає, що протилежні твердження вірні, нічим не відрізняється від тих, хто, натискаючи пальцем під оком, так що одна річ починає здаватися двома, вважає, що і має бути дві речі, тому що так здається, а потім знову одна; [10] натомість тим, хто не чіпає ока, одне здається одним.

Узагалі ж безглуздо із того, що здається, що все навколо змінюється й ніщо не лишається в одному й тому самому стані, формувати судження про істину; адже шукати істину слід виходячи з того, що завжди перебуває в одному й тому самому стані і не зазнає жодної зміни, [15] а такими є небесні тіла; адже вони, здається, не бувають то такими, то іншими, а натомість завжди одні й ті самі і їх не стосуються жодні зміни.

Далі, якщо існує рух і щось рухоме, а все рухається звідкись і кудись, то, отже, рухоме має спочатку бути там, звідки воно рухається, а потім не [20] бути там, а рухатися кудись і потрапляти туди. Натомість те, що суперечить одне одному, не може бути істинним водночас, попри те, як вони гадають. І навіть якщо вважати, що відносно кількості все навколишнє невпинно тече й рухається (хоч це й невірно), то чому воно не може бути постійним відносно якості? Справді, здається, що не останньою причиною того, що вважається можливим приписувати одному й тому самому визначення, які суперечать одне одному, є припущення, що кількість у тілах не лишається постійною, а тому одне й те саме може бути і не бути шість ліктів у довжину. Сутність же пов’язана з якістю, а остання має визначену природу, натомість кількість — невизначену.

Далі, чому, коли лікар призначає вживати таку-от їжу, її вживають? [30] Справді, чому, скажімо, радше хліб, ніж щось інше? Адже