Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
На противагу до поступової, утопічна спроба реалізувати ідеальну державу за допомогою проекту суспільства в цілому вимагає сильного централізованого правління небагатьох, а відтак, найчастіше призводить до диктатури4. Це я вважаю найбільшою вадою утопічного підходу. У розділі про принципи керівництва я вже намагався показати, що авторитарна форма правління викликає найбільше заперечень. Деякі питання, що не були розглянуті в тому розділі, дають нам ще вагоміші аргументи проти утопічного підходу. Серед інших труднощів є й та, що «милосердий» диктатор має з'ясувати, чи узгоджуються його заходи з його ж благими намірами (ще понад сто років тому цю трудність ясно побачив А. де Токвіль5).
Трудність постає з тієї обставини, що авторитаризм неминуче відбиває охоту від критики, а відтак, милосердий диктатор не стане благодушно вислуховувати скарги щодо вжитих ним заходів. А без цього він навряд з'ясує, чи досягли його заходи бажаної доброї мети. Прихильник утопічної інженерії опиниться у ще скрутнішому становищі. Перебудова суспільства — це надзвичайний крок, що неминуче створить значні й тривалі незручності для багатьох людей. Відповідно, послідовник утопічної інженерії повинен бути глухим до багатьох скарг. По суті, його обов'язком почасти стане тлумити необгрунтовані заперечення. (Він скаже, як Ленін: «Не можна приготувати омлет, не розбивши яєць».) Але заразом, він невідворотно тлумитиме й обгрунтовану критику. Інша трудність утопічної інженерії пов'язана з проблемою наступника диктатора. У розділі 7 я вже згадував окремі аспекти цієї проблеми. Утопічна інженерія створює трудність аналогічну, але набагато серйознішу, ніж та, що постає перед милосердим тираном, котрий намагається знайти собі так само милосердого наступника (див. прим. 25 до розділу 7). Масштаб такого утопічного заходу унеможливлює усвідомлення його кінцевої мети упродовж життя одного суспільного інженера чи групи інженерів. І якщо наступники матимуть на меті інший ідеал, то усі страждання народу заради попереднього ідеалу можуть виявитись марними.
Узагальнення цього аргументу веде до поглиблення критики утопічного підходу. Зрозуміло, що цей підхід матиме практичну цінність лише, якщо ми припустимо, що початковий проект, хай і з певними корективами, правитиме за основу, аж до завершення роботи. Але для цього буде потрібен певний час. Це буде час революцій, як політичних, так і духовних, а також нових експериментів та досвіду на політичному терені. Ось чому слід чекати, що ідеї та ідеали зазнають змін. Те, що здавалося ідеальною державою людям, які накреслювали початковий проект, може вже не здаватися таким їхнім наступникам. Варто це припустити, і цілий підхід розвалюється. Метод, згідно з яким спершу визначається кінцева політична мета, а потім починається рух до неї, виявляється безплідним, якщо ми визнаємо, що у процесі реалізації мета може істотно змінитися. Щомиті може з'ясуватися, що зроблені досі кроки ведуть геть від реалізації нової мети. А змінивши напрямок, відповідно до нової мети, ми знову наражаємося на той самий ризик. Попри всі жертви, ми можемо так нікуди і не прийти. Ті, хто віддає перевагу одному крокові до далекого ідеалу перед досягненням поетапного компромісу, повинні завжди пам'ятати, що, коли ідеал дуже далекий, то може виявитися, навіть важко сказати, куди веде той чи той крок — до ідеалу чи від нього. Надто так буває, якщо рухатися доводиться зигзагами, або, мовою Гегеля, «діалектично», чи тоді, коли від самого початку не було чіткого плану. (Тут спадає на гадку старе і трохи дитяче питання про те, до якої межі мета може виправдовувати засіб. До твердження, що жодна мета ніколи не виправдовувала всі засоби, думаю, можна додати, що зовсім конкретна і досяжна мета може виправдати тимчасові засоби, які не може виправдати віддаленіший ідеал6.)
Тепер ми бачимо, що врятувати утопічний підхід може лише Платонова віра в один абсолютний і незмінний ідеал, і два додаткові припущення, а саме: є (а) раціональні методи, які дозволяють раз і назавжди з'ясувати, у чому полягає цей ідеал і (б) найкращі засоби його реалізації. Лише такі далекосяжні припущення можуть завадити нам проголосити абсолютну безплідність утопічної методології. Та навіть сам Платон і найпалкіші платоніки погодилися б, що припущення (а) напевне неправдиве, що не має раціонального методу визначення кінцевої мети, окрім своєрідної інтуїції. Ось чому за відсутності раціонального методу будь-яка розбіжність поглядів послідовників утопічної інженерії неминуче призведе до застосування влади замість розсудливості, а відтак — до насильства. Якщо наявний поступ хоч у якомусь певному напрямку, то він робиться попри схвалені методи, а не завдяки їм. Приміром, успіх можна пояснити непересічністю вождів, але не слід забувати, що видатні вожді з'являються внаслідок щасливого збігу обставин, а не як продукт раціональних методів.
Важливо зрозуміти цю критику правильно: я не критикую ідеал, твердячи, що його ніколи не вдасться досягти, що він завжди залишатиметься утопією. Така критика була б несправедливою, оскільки багато речей, що догматично проголошувалися нездійсненними, як-от запровадження інститутів для забезпечення громадянського миру, тобто для запобігання злочинам всередині держави, були реалізовані. І, на мою думку, приміром, організація відповідних закладів для боротьби з міжнародною злочинністю, цебто зі збройною агресією чи шантажем, хоч і вважалася часто утопією, є не такою вже й важкою справою7. Критикуючи утопічну інженерію, я насправді маю на увазі рекомендації перебудувати суспільство в цілому, тобто вкрай радикальні зміни, практичні наслідки яких важко передбачити, спираючись на наш обмежений досвід. Утопічна інженерія претендує на раціональне планування всього суспільства, хоч ми й не володіємо чимось подібним до заснованого на фактах знання, яке було б необхідним для реалізації такого честолюбного наміру. Ми не можемо володіти емпіричним знанням, оскільки нам не вистачає практичного досвіду у плануванні такого роду, а фактологічне знання повинно грунтуватися на досвіді. Нині просто немає соціологічного знання, потрібного для широкомасштабного будівництва.
З огляду на цю критику, послідовник утопічної інженерії, певно, погодиться з необхідністю практичного досвіду і соціальної інженерії, заснованої на практичному досвіді. Але він заперечуватиме твердження, що ми не дізнаємося більше про суспільство, якщо відчуватимемо огиду до соціальних дослідів, котрі лише й можуть забезпечити нас потрібним практичним досвідом. Окрім того, він може додати, що утопічна інженерія — це не що інше, як застосування експериментального методу до суспільства. Експерименти неможливо здійснювати без проведення радикальних змін. Вони повинні бути широкомасштабними, оскільки характерною рисою сучасного суспільства є наявність великих мас людей. Експеримент з побудови соціалізму, обмежений одним заводом, селом чи навіть
