Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
Такі аргументи на користь утопічної інженерії демонструють забобон, вельми поширений і хибний водночас, а саме — що соціальні експерименти повинні торкатися всього суспільства, щоб умови експерименту відповідали дійсності. Втім поетапні соціальні експерименти можна здійснювати в реальних умовах, всередині суспільства, незважаючи на «вузькомасштабність», тобто без революціонізації всього суспільства. Фактично, ми повсякчас здійснюємо такі експерименти. Запровадження нового виду страхування, нової форми оподаткування, нової каральної реформи — все це соціальні експерименти, які впливають на все суспільство, але не перекроюють його в цілому. Навіть людина, що відкриває нову крамницю чи замовляє квиток на театральну виставу, здійснює своєрідний вузькомасштабний соціальний експеримент. Усе наше знання соціальних умов спирається на досвід, здобутий унаслідок таких експериментів. Прихильник утопічної інженерії правий, коли наголошує, що експеримент з побудови соціалізму не матиме цінності, якщо його проводити в лабораторних умовах, наприклад в окремому селі, оскільки ми хочемо знати, як він відіб'ється на всьому суспільстві за нормальних соціальних умов. Та вже лише цей приклад показує, в чому помиляється послідовник утопічної інженерії. Він переконаний, що ми повинні в ході експерименту над суспільством перебудувати всю його структуру, тож скромним експериментом він вважатиме перебудову всієї структури маленького суспільства. Але найбільше інформації ми отримуємо від експерименту, коли перебудовуємо якусь одну окрему інституцію. Бо лише в цьому випадку ми можемо з'ясувати, як одні соціальні інституції вкладаються в мозаїку інших інституцій, і зробити так, щоб вони працювали відповідно до наших намірів. Лише в такий спосіб ми можемо робити помилки і вчитися на них, без ризику того, що тяжкі наслідки експерименту відіб'ють охоту до дальших реформ. Крім того, утопічний метод неминуче призведе до небезпечного догматичного дотримання плану, заради якого було принесено безліч жертв. Успіх експерименту може зачіпати чиїсь могутні інтереси. Усе це не примножує раціональності чи наукової цінності експерименту. А ось поступовий метод соціальної інженерії дозволяє здійснювати експерименти знову й знову, постійно вносячи поправки. Фактично, таким чином можна досягти щасливої ситуації, коли політики починають шукати власні помилки, а не намагаються виправдати їх чи довести, що вони завжди праві. Саме це, а не утопічне планування чи історичне пророкування засвідчить про запровадження наукового методу в політику, оскільки таємниця наукового методу якраз і полягає в готовності вчитися на власних помилках8.
Ці погляди, на мою думку, можна підтримати, порівнявши суспільну інженерію, скажімо, з технічним конструюванням. Послідовники утопічної інженерії, звісно, твердитимуть, що конструктори часом задумують в цілому дуже складні механізми, креслення яких здатні наперед визначати не лише планування випуску певного механізму, а й будівництво цілого заводу для виготовлення цього механізму. На це я відповів би, що конструктор може все це зробити, бо володіє достатнім досвідом, тобто теоріями, розробленими на основі методу спроб і помилок. Але це означає, що він може планувати, бо вже робив найрізноманітніші помилки, або, інакше кажучи, оскільки він покладається на досвід, здобутий застосуванням послідовного методу. Його новий механізм є результатом багатьох невеличких вдосконалень. Як правило, конструктор створює певну модель, після чого починає вносити в неї численні уточнення, аж поки, зрештою, зможе зробити креслення для виробництва. Подібно, його план виготовлення механізму складається з багатьох даних досвіду, а саме, окремих удосконалень, зроблених на старих заводах. «Оптовий» чи широкомасштабний метод спрацьовує лише тоді, коли послідовний, поетапний метод спершу забезпечив нас великою кількістю експериментальних подробиць, та й то лише в межах цього досвіду. Нечисленні виробники були б готові перейти до виготовлення нового двигуна, маючи лише креслення, хай навіть і накреслені найвидатнішим фахівцем, без того, щоб попередньо створити модель, а потім наскільки можливо «довести» її дрібними удосконаленнями.
Певно, доцільно співставити мою критику Платонового ідеалізму в політиці з Марксовою критикою того, що він називає «утопізмом». І Марксовій критиці, і моїй притаманна вимога більшого реалізму. Ми обидва вважаємо, що утопічні плани нездійсненні у тому вигляді, як їх задумали, оскільки навряд хоч якась соціальна дія дає точнісінько ті наслідки, що від неї чекали. (На мою думку, це не знецінює поетапний підхід, оскільки, застосовуючи його, ми можемо, чи радше, повинні вчитися і змінювати наші погляди, поки будемо діяти.) Але є в них і багато розбіжностей. Виступаючи проти утопізму, Маркс засуджує, по суті, всяку соціальну інженерію — таку позицію рідко хто розуміє. Він ганьбить віру в раціональне планування суспільних інституцій, вважаючи її абсолютно нереалістичною, оскільки суспільство повинно розвиватися відповідно до законів історії, а не згідно з нашими раціональними планами. Він твердить, що ми можемо лише полегшити пологові перейми при народженні історичних процесів. Іншими словами, він приймає радикально історичне ставлення, протилежне всякій суспільній інженерії. Втім є одна характерна риса утопізму, притаманна Платоновому підходу, проти якої Маркс не заперечував, хоча, можливо, саме вона найменш реалістична з усіх критикованих мною досі. Це — розмах утопізму, намагання перебудувати все суспільство в цілому, перевернути кожен камінчик. Це — переконання, що треба докопатися до коріння соціального лиха, що не досить тих заходів, які не охоплюють всю зіпсуту соціальну систему, якщо ми хочемо «запровадити хоч якусь добропристойність у цьому світі» (за словами Р. Мартена дю Гара). Коротше кажучи, це — безкомпромісний радикалізм. (Читач помітить, що я вживаю цей термін у первісному і буквальному значенні, а не у звичному нині значенні «ліберального прогресивізму», для того, щоб характеризувати ставлення «докопування до коріння проблеми».) І Платон, і Маркс мріють про апокаліпсичну революцію, яка радикально перетворить усе суспільне життя.
Цей розмах, цей крайній радикалізм Платонового підходу (так само, як і Марксового), на мою думку, пов'язаний з їхнім естетизмом, тобто прагненням побудувати світ, що не лише трохи кращий чи раціональніший за наш, а й позбавлений усієї його потворності: не безглузда спідниця, стара й погано залатана одежина, а зовсім нові шати, по-справжньому чудовий новий світ9. Такий естетизм цілком зрозумілий. Я вважаю, що більшість із нас, фактично, мало страждають від таких мрій про довершеність. (Я сподіваюсь, що певні причини цього будуть з'ясовані в наступному розділі.) Та цей естетичний ентузіазм має цінність лише тоді, коли його стримує розум, почуття відповідальності, гуманне прагнення допомогти ближньому. В противному разі, це — небезпечний ентузіазм, здатний перетворитися на форму неврозу чи істерії.
Ніде цей естетизм не проявляється так чітко, як у Платона. Платон був митцем, і, подібно до багатьох талановитих художників, намагався мислено уявити зразок, «божественний оригінал» своєї картини і точно «відтворити» його. Численні цитати, наведені в попередньому розділі, ілюструють
