Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

Чому навчанням має керувати філософ? Невже не досить, після встановлення держави і освітньої системи, доручити справу освіти досвідченому генералові, солдатові-царю? Та відповідь, що освітня система має постачати не лише солдатів, але й філософів, а відтак — філософи потрібні не менше ніж солдати й наглядачі, очевидно, є незадовільною — адже, якби філософи не були потрібні як наставники в навчанні і постійні правителі, то для системи освіти відпала б і необхідність виховувати нових. Потреби системи освіти не можуть виправдати необхідність наявності філософів у Платоновій державі або той постулат, що правити повинні філософи. Інша справа, ясна річ, якби в Платонової освіти була індивідуалістична мета, окрім мети служіння інтересам держави,— як-от, мета розвитку філософських здібностей заради них самих. Та коли ми бачимо, як це було в попередньому розділі, наскільки Платон боявся дозволити хоч якийсь натяк на незалежну думку33, і коли ми тепер є свідками того, що остаточною теоретичною метою такої філософської освіти було лише «Знання «ідеї» Добра», котре навіть нездатне зрозуміло викласти цю ідею, тоді ми починаємо осягати, що це не може бути поясненням. Таке враження посилиться, якщо ми пригадаємо розділ 4, де було проаналізовано Платонову вимогу обмежити навчання «мусичних мистецтв» в Афінах. Надзвичайну важливість, яку Платон надає філософському вихованню правителів, слід пояснити іншими причинами — причинами, що повинні мати суто політичний характер.

Головну з них я вбачаю в необхідності найвищого піднесення верховної влади правителів. Якби система виховання помічників функціонувала належним чином, то було б удосталь добрих солдатів. Отже, видатних військових здібностей може виявитись не досить для встановлення незаперечної верховної влади — вона повинна базуватись на вищих засадах. Платон грунтує її на твердженні, що його вождям притаманні надприродні, містичні здібності. Правителі не схожі на решту людей. Вони належать іншому світові, вони спілкуються з божественним. Відтак філософ-цар почасти несе в собі риси портрета жерця-царя племені, про якого ми згадували у зв'язок з Гераклітом. (Інститут племінних жерців-царів, цілителів чи шаманів, мабуть, також вплинув на секту піфагорейців, у якій панували на диво наївні племінні табу. Очевидно, від більшості з них відмовилися задовго до Платона. Але твердження піфагорейців про надприродну підоснову верховної влади збереглося.) Тому пропонована Платоном філософська освіта має чітку політичну функцію. Вона помічає правителів і споруджує бар'єр між правителями і підвладними. (І досі — це головна функція «вищої» освіти). Платонівська мудрість здобувається здебільшого заради запровадження незмінного політичного класового правління. Її можна назвати політичною «медициною», наділяючи містичною силою цілителів, які володіють нею34.

Але ми й досі не здобули повної відповіді на наше запитання про функції філософа в державі. Радше змінилася сама постановка питання, і тепер перед нами стоїть аналогічна проблема практичних політичних функцій шамана чи цілителя. Платон, певно, переслідував якусь конкретну мету, коли запроваджував спеціалізоване філософське навчання. Отже, нам слід шукати неминущі функції правителя, що були б аналогічні тимчасовим функціям законодавця. Схоже, сподіватись виявити таку функцію можна лише у сфері вирощування панівної раси.

Найкращий спосіб збагнути, навіщо в ролі постійного правителя потрібен філософ — запитати: «Що станеться, згідно з Платоновими поглядами, з державою, якою не буде постійно правити філософ»? На таке запитання Платон дає чітку відповідь. Якщо охоронці держави, навіть найдосконалішої, необізнані з піфагорейською мудрістю та Платоновим числом, тоді рада охоронців, а з нею і держава, неминуче деградує.

Расизм, таким чином, посідає набагато важливіше місце у Платоновій політичній програмі, ніж можна гадати на перший погляд. Точнісінько як Платонове расове чи шлюбне Число забезпечує тло для Його описової соціології, «тло, на якому намальовано Платонову філософію історії», за висловом Дж. Адама, так само воно створює тло для Платонової політичної вимоги, що верховна влада має належати філософам. Після того, що було сказано в розділі 4 про тваринницькі чи скотарські корені Платонової держави, ми, певно, не будемо геть приголомшені відкриттям, що цар — це цар-пастух. Втім, декого ще може здивувати, що філософ виявляється філософом-пастухом. Необхідність наукової, математично-діалектичної та філософської опіки не останній з аргументів на користь верховної влади філософів.

У розділі 4 ми показали, як ретельно було розвинуто і якого значення надавалося на початку «Держави» проблемі винищення «сторожових собак» в людській подобі. Але досі ми не виявили жодної правдоподібної причини, чому справжній та абсолютно компетентний філософ мав би стати вправним політичним селекціонером і з успіхом застосовувати своє мистецтво. І все-таки, кожний, хто розводить собак, коней чи птахів, знає — раціональне вирощування неможливе, коли немає зразка, мети, яка б скеровувала його зусилля, ідеалу, котрого він може спробувати досягти шляхом спарювання і селекції. Без такого стандарту він не зможе визначити, хто з потомства «досить добрий», не скаже, в чому полягає різниця між «добрим потомством» і «поганим потомством». Але цей стандарт якраз відповідає Платоновій «ідеї» раси, яку він сподівався виростити.

Як лише справжній філософ, діалектик може, згідно з Платоном, бачити божественний оригінал держави, так само лише справжній діалектик здатний побачити божественний оригінал — «форму» чи «ідею» Людини. Тільки він спроможний скопіювати цю модель, спустивши її з Неба на Землю35, і там втілити її. Неправильно, як це дехто робить, гадати, ніби ця царствена «ідея» — «ідея» Людини — виражає те, що є спільним для всіх людей. Вона — не універсальне поняття «людина», а радше богоподібний оригінал людини, незмінна надлюдина, надгрек і надгосподар. Філософ повинен спробувати втілити на землі те, що Платон змальовує як расу «найбільш сталих, мужніх і в межах можливого наймиловидніших... народжених від шляхетних батьків і з характером, що вселяє трепет»36. Ця раса повинна складатися з чоловіків та жінок, «богоподібних, якщо не божественних... досконало виліплених»37 — шляхетна раса, природою призначена для царювання та панування.

Ми бачимо, що дві основні функції філософа-царя аналогічні: він повинен копіювати божественні оригінали держави та людини. Лише він один має здатність і бажання «втілити в окремій людині, а також і в державі свої небесні видіння»38.

Тепер ми можемо збагнути, чому Платон вперше натякає, що правителям потрібне більше, ніж звичайна висока якість, саме там, де він уперше пропонує застосувати методи розведення тварин до людського роду. Ми, каже він, дуже дбаємо про розведення тварин. «Якщо ми станемо ростити їх у такий спосіб, то чи не вважаєш ти, що