Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
На це запитання, по суті, є лише одна відповідь: Платон мав на увазі зовсім інше, коли вживав термін «філософ». І справді, в попередньому розділі ми бачили, що його філософ — це не самовідданий шукач мудрості, а її гордий носій. Він — учена людина, мудрець. Ось чому Платон вимагає запровадити правління ученості — софократію, якщо можна так її назвати. Для того, щоб збагнути цю вимогу, нам слід спробувати з'ясувати, виконання яких обов'язків вимагає від правителів Платонового міста бути носіями знання, «філософами, що пройшли повний курс навчання», за словами Платона. Функції правителів, які ми будемо розглядати, можна розділити на дві великі групи, а саме — ті, що пов'язані із заснуванням держави, і ті, що пов'язані з її збереженням.
IV
Найперша і найважливіша функція філософа-царя — бути засновником і законодавцем держави. Зрозуміло, чому для виконання цього завдання Платонові потрібен філософ. Для стабільності держава повинна бути точною копією божественної «форми» чи «ідеї» Держави. Але тільки філософ, що осягнув найвищу з наук — діалектику, здатний побачити і скопіювати небесний Оригінал. Особливо Платон наголошує на цьому в тій частині «Держави», де він розвиває свої аргументи на користь верховної влади філософів24. «Філософи люблять бачити істину», а справжній цінитель завжди віддає перевагу цілому перед окремими частинами. Отже, він не любить, як решта людей, чуттєві речі та їхні «чудові звуки, кольори та форми», а хоче «бачити й захоплюватись справжньою природою краси» — «формою» чи «ідеєю» Краси. У такий спосіб Платон вкладає нове значення у термін «філософ» — це той, хто любить і бачить божественний світ «форм» чи «ідей». Відтак, філософ — це саме та людина, яка могла б стати засновником благочестивої держави25: «Філософа, який спілкується з божественним», може «охопити спрага втілити... свої небесні видіння» ідеального міста та ідеальних громадян. Він наче той кресляр або маляр, що має перед собою «божественний зразок». Лише справжні філософи спроможні «скласти план міста», оскільки лише вони бачили оригінал і здатні скопіювати його, «переводячи погляд туди-сюди, з бездоганного зразка на картину і знов з картини на зразок».
Як «митцеві державного устрою»26, філософу повинне допомогти світло Добра та Мудрості. Додам ще кілька зауважень стосовно цих двох ідей та їхнього значення для філософа в його функції засновника держави.
Платонова ідея Добра — найвища в ієрархії «форм». Це сонце божественного світу «форм» чи «ідей», що не лише ллють світло на все в цьому світі, але є також джерелом їхнього існування27. Вона також — джерело й причина всякого знання та всякої істини28. Ось чому діалектикові вкрай потрібно мати силу бачити, оцінювати й знати Добро29. А що ця ідея є сонцем і джерелом світла у світі «форм», то саме за її допомогою філософ-маляр здатний розрізнити предмети, які його цікавлять. Отож, ця функція є найважливішою для засновника міста. Але, окрім цих суто формальних відомостей, ми нічого не дізнаємося. Платонова ідея Добра ніде не справляє більш безпосереднього морального чи політичного впливу, ніколи він не каже, які вчинки добрі або ведуть до добра, за винятком добре відомого колективістського морального кодексу, заповіді якого подаються без жодних посилань на «ідею» Добра. Репліки про те, що Добро — це мета, що воно бажане для кожної людини30, не збагачують нашої інформації. Такий порожній формалізм ще чіткіший у «Філебі», де Добро ототожнюється31 з ідеєю «міри» чи «золотої середини». Тож, коли я читаю повідомлення про те, що своєю лекцією «Про Добро» Платон розчарував неосвічених читачів, визначивши Добро як «клас визначеності, що розглядається як єдність», мої симпатії на боці слухачів. У «Державі» Платон відверто32 визнає свою нездатність пояснити, що він має на увазі під «Добром». Єдине практичне припущення, яке можна знайти у Платона,— це те, що згадувалося на початку розділу 4: добро — це все, що зберігає, а зло — все, що веде до розпаду і виродження. (Проте «добро» в цьому фрагменті, певно, не те саме, що «ідея» Добра, а, радше, властивість речей, завдяки якій вони схожі на свої ідеї.) Відповідно, добро — це незмінний, законсервований стан речей; це — стан речей у спокої.
Навряд це допоможе нам вийти за рамки Платонового політичного тоталітаризму, а наслідки аналізу Платонової «ідеї» Мудрості так само розчаровують. Мудрість, як ми бачили, не означає для Платона ані сократівського усвідомлення власної обмеженості, ані того, на що більшість із нас могли б сподіватись, цебто співчутливого розуміння та гарячої зацікавленості в людстві й людських взаєминах. У Платонових мудреців, яких поглинули проблеми вищого світу, «немає часу дивитись вниз на людські справи... вони споглядають і наслідують упорядковане й домірне». Мудреців створює правильне навчання: «Філософські натури полюбляють те навчання, котре розкриває перед ними вічне й незмінне виникненням і розпадом буття». Не схоже, що Платонове трактування мудрості може переступити межу його ідеалу стримування змін.
V
Хоч аналіз функцій засновника держави не виявив жодних нових елементів Платонового вчення, ми все-таки побачили, чому засновник повинен бути філософом. Але ці причини повністю не виправдовують вимоги незмінної верховної влади філософа, адже Платон лише пояснює, чому філософ має бути першим законодавцем, і не пояснює зовсім, навіщо він потрібен як незмінний правитель, надто ж бо жоден з його наступників не повинен вносити бодай якісь зміни. Отже, для остаточного виправдання вимоги правління філософа нам слід перейти до аналізу завдань, пов'язаних із збереженням держави.
Із Платонової соціологічної теорії ми знаємо, що держава, раз заснована, триватиме, аж поки не почнеться розкол єдності панівного класу. Ось чому рощення цього класу є важливою консервативною функцією верховної влади, функцією, що повинна тривати впродовж усього існування держави. Наскільки це виправдовує вимогу, щоб правив філософ? Аби відповісти на це питання, нам
